Загальна військова повинність: досвід США

Найчастіше прихильники такого підходу вважають, що призов на військову службу міг би розв'язати проблеми, що стоять перед суспільством, яке, на їхню думку, менш пристосоване до життя, менш патріотичне і не так охоче йде на службу, як попередні покоління.

Фокус переклав статтю Раяна Палласа про те, які складнощі та переваги бачаться для загальної військової повинності.

На жаль, сучасні дискусії про військову повинність часто спираються на спотворене розуміння її історії. За останні 250 років призов до армії загалом застосовувався рідко. Хоч би якими були переваги чи недоліки повернення до цієї практики сьогодні, історичний досвід свідчить про те, що вона навряд чи стане панацеєю від проблем країни. За словами військового історика Браяна Лінна, "ностальгійні посилання на золотий вік, коли американці були здорові, патріотичні та цілеспрямовані, є основною частиною армійських переказів уже понад сто років, але вони навряд чи відображають історичну реальність".

Вибірковість виборчого призову

Під час Війни за незалежність колонії залежали від ополчення, що складалося з "сирих ненавчених солдатів, з тієї вагомої причини, що інших практично не було". Першу "схему мобілізації" було запроваджено 18 липня 1775 року, і Війна за незалежність "велася Континентальною армією, частково укомплектованою за рахунок призову ополчення". Після цього, під час Громадянської війни, було ухвалено перший закон про національну військову повинність. Якщо розібратися, то спочатку це зробив не президент Авраам Лінкольн, а Джефферсон Девіс і Конгрес Конфедерації у квітні 1862 року. Закон про загальну військову повинність було ухвалено в США тільки в березні 1863 року.

Створення в травні 1917 року Служби військового обліку, що відповідає за призов до армії, отримало широку громадську підтримку. Перед початком Другої світової війни законодавці передбачали дедалі більшу потребу в збільшенні чисельності особового складу, що призвело до ухвалення першого закону про призов у мирний час у 1940 році. Після закінчення Другої світової війни в США зберігалася потреба в призові в мирний час, і в 1948 році він був знову введений після того, як президент Гаррі Трумен скасував його роком раніше. Тенденція до введення призову в мирний час була спрямована на забезпечення адекватного рівня особового складу, необхідного для ведення холодної війни. Армія США залишається найбільшим замовником призовного контингенту — більше, ніж будь-яка інша служба, з огляду на історично сформовані кадрові проблеми. У цьому контексті вигоди від призову полягали в "постійній і достатній кількості новобранців при низьких витратах на зарплатню і пільги".

У період з 1951 по 1967 роки Конгрес неодноразово голосував за продовження терміну служби за призовом, не зустрічаючи практично жодного опору. Потім, у міру продовження війни у В'єтнамі, вище військове керівництво почало все частіше представляти цю практику як таку, що історично склалася в країні. У результаті, коли 1973 року було створено повністю добровольчі сили, легко було забути, що це "означало не стільки розрив із традицією, скільки данину поважній практиці". Насправді, Америка "спиралася на загальний заклик тільки чотири рази: під час Громадянської війни (1863-1865 рр.), Першої світової війни (1917-1918 рр.), Другої світової війни (1940-1945 рр.) та холодної війни (1946-1947 рр. та 1948-1973 рр.) — загалом 35 років". Швидкий підрахунок показує, що це всього лише 15% часу існування країни.

Загальна військова повинність: старі та нові проблеми

Загальна військова повинність не тільки не є нормою — американська та європейська історія вкотре застерігає від того, щоб розглядати її як панацею. Розглянемо думку істориків щодо застосування військової повинності під час наполеонівських війн. Після революції громадяни Франції згуртувалися навколо закликів до обов'язкової військової служби, або levée en masse, що забезпечило французькому уряду нескінченний приплив кадрів. Це "давало змогу французьким командирам вести більш агресивні й дорогі кампанії та проводити їх у більшій кількості". Якими б не були короткострокові вигоди, в кінцевому підсумку Франція поплатилася за такий підхід.

Попри перемогу у війні з Францією, Велика Британія також зіткнулася з проблемами, пов'язаними з військовою повинністю. Бернард Росткер, один із провідних експертів з кадрової політики США та офіцер армії, який служив у період загальної військової повинності, стверджував, що у Великій Британії, як і в Америці сьогодні, "романтики й утопісти мріяли про повинність громадян до військової служби". Однак він дійшов висновку, що трансформація в постійну професійну армію була "неминучою" через широкі історичні тенденції. Коротше кажучи, "саме практичне міркування, що призовна армія не може більше створювати життєздатний військовий інститут, спонукало Англію до створення професійної армії".

Показово, що саме невдоволення британською практикою військової повинності стало причиною опору перших американських лідерів цій практиці. Бенджамін Франклін, описуючи примусову службу в королівському флоті, писав: "Тоді питання зводиться до такого: чи справедливо в суспільстві, щоб багатші примушували бідніших битися за них та їхнє майно за таку винагороду, яку вони вважають за потрібне дозволити, і карали їх, якщо ті відмовляються?". Франклін, зі свого боку, дійшов висновку, що, хоча така практика може бути законною, "я не можу переконати себе в тому, що вона справедлива".

Крім цих історичних прецедентів, сьогодні військова повинність зіткнулася б з великими проблемами, навіть якби її запроваджували більш елегантно, ніж у випадку Британії. Росткер нещодавно зауважив, що заклики до військової повинності не враховують той невеликий відсоток особового складу, який ця політика дійсно повинна буде забезпечити. Тоді як багато хто бачить ідеалістичну політику, за якої полчища працездатних чоловіків з'являться на обов'язкову службу, їхні аргументи не враховують збільшені витрати, логістику і вимоги до персоналу для організації та підготовки таких військ. Таким чином, заклики до повернення до військової повинності стають радше відродженням уявного минулого, ніж відповіддю на конкретні потреби сучасного військового відомства.

Аргументи на користь призову також не враховують того, що з усього наявного населення для армії потрібні лише частки відсотка від загального числа придатних до служби чоловіків. Історія показує аналогічну ситуацію, коли "у 1960-ті роки чисельність призовного контингенту молодих людей, які щороку досягають призовного віку, була настільки великою, а потреби армії настільки малими, що на практиці призов припинив бути загальним".

Заклики до призову також не враховують жінок, які становлять половину населення країни і більшість людей з вищою освітою. Призов в армію тільки чоловіків був підтриманий 25 червня 1981 року суддею Вільямом Ренквістом на тій підставі, що жінки не можуть брати участь у бойових діях. Цей аргумент більше не діє, оскільки міністри оборони Леон Панетта і Еш Картер відкрили для жінок посади, пов'язані з бойовими діями, і всі військові професії в 2013 і 2015 роках відповідно. Ба більше, 2019 року окружний суд визнав призов тільки чоловіків неконституційним.

Висновок

Історія не може сказати нам, правильне чи неправильне введення призову в армію. Але вона показує, що така політика була винятком протягом усього існування країни. Історично обґрунтований підхід до забезпечення кадрового складу, необхідного збройним силам США, може розпочатися з вивчення анахронічної кадрової політики, яка значною мірою сформувалася після Другої світової війни та зберігається досі. До них належать нездатність визнати невідповідність потреб військової служби і сучасної сім'ї, нові форми сімейного співжиття, архаїчні схеми просування по службі, застарілі таблиці оплати праці, часті переїзди. Нове дослідження військової служби могло б також охоплювати деякі фактори, які первісна комісія Гейтса 1973 року проігнорувала, зокрема роль жінок і сімей. Це могло б послужити основою для більш довгострокових і значущих змін, спрямованих на підвищення ефективності військової служби в майбутньому.

Про автора

Раян Паллас — чинний офіцер Корпусу морської піхоти, який пройшов службу в Мірамарі (штат Каліфорнія), Юмі (штат Аризона), Канеохе-Бей (штат Іллінойс) і Квантіко (штат Вірджинія). Наразі він обіймає посаду наукового співробітника зі стратегії при коменданті Корпусу морської піхоти в Школі політики та управління імені Шара при Університеті Джорджа Мейсона в Арлінгтоні, штат Вірджинія.

Наведені в статті погляди належать автору і не відображають точку зору Корпусу морської піхоти, Міністерства оборони або будь-якого іншого державного відомства США.