Везунчик із золотими руками: яким був загиблий на Житомирщині пілот із льотної династії

Сергій Проказін з Полтавщини — один з трьох військових пілотів, які три тижні тому одночасно загинули в авіакатастрофі на Житомирщині. В його родині льотній справі присвятили життя батько, брат і син, а він сам був досвідченим авіатором і дослужився до заступника командира бригади.

Ті, хто особисто знав підполковника Проказіна (звання присвоєнопосмертно — Авт.), називають його дуже світлою і позитивною людиною. Тому "Телеграф" вирішив дізнатися, яким насправді він був за свого яскравого життя.

Науки не давались, а руки були золоті

На момент загибелі 47-річний майор Сергій Проказін був бойовим пілотом 40-ї бригади тактичної авіації Повітряного командування "Центр" Повітряних сил ЗС України. Цю професію обрав ще у дитинстві, бо бачив перед очима приклад батька Леоніда Ілліча — льотчика-винищувача. Старший Проказін був родом з Ейська на Кубані, дитинство та юність провів у Таганрозі під Ростовом-на-Дону, а вище військове авіаційне училище льотчиків закінчив у Качі під Севастополем. Згодом служив у різних точках колишнього Радянського Союзу та країнах соцтабору.

1975 року, коли народився первісток, його ескадрилья перебувала в Узбекистані, тут з'явились на світ і два брати Сергія — Леонід (названий на честь батька) та Іван. Глава родини також брав участь у Афганській війні. І саме там 12 листопада 1980 року при виконанні бойового завдання ледь не загинув — його літак було збито неподалік Файзабада.

— Я в останній момент зміг катапультуватися і був першим з трьох льотчиків, кому пощастило після цього вижити і продовжити літати. За місяць я вже був знову в строю, — розповів "Телеграфу" батько загиблого пілота Леонід Проказін.

Порятунку сприяла низка щасливих випадковостей. Хоч пілот і приземлився на крутий схил гори і покотився вниз, від падіння його врятував парашут, який зачепився за каміння. Він з труднощами вибрався зі строп і під вогнем душманів зміг добратися до місця, де сів вертоліт Мі-8, який брав участь в операції.

Потім служба привела родину Проказіних до Польщі, де Сергій пішов до школи і провчився до п'ятого класу, а потім був переїзд в Миргород на Полтавщині. Навчання з ним ділив в обох школах Юрій Станкевич, батько якого також служив в ескадрильї.

— У гарнізоні в Польщі тільки у Проказіна були дерев'яні санки — велика рідкість за Союзу. На них перекатались, мабуть, всі гарнізоні діти, — згадує Юрій. — Вчився Сергій посередньо. Точні науки йому не дуже давалися, а руки були золоті. Він любив майструвати, часто через це зависав у гаражі. Також любив хімію в поганому сенсі. Робив вибух-пакети і лякав котів! Були ми з ним і "фальшивомонетниками"! Він же займався фото. А у фотоплівці і фотопапері багато срібла. То ми з ним кидали 3-копійчані монети у закріплювач, вони покривалися сріблом і ми ці монети здавали у буфеті як 20 копійок!

По закінченні миргородської школи №7 Сергій і брат Леонід обрали таку ж професію, як і батько. Але вступили брати в різні навчальні заклади, тож згодом опинились у різних країнах.

— Всі троє синів з дитинства мріяли по льотну справу, навіть до чергової ланки зі мною їздили, — каже Леонід Ілліч. — Але молодший не пройшов по зору, зараз він працює в метро (пару років Іван працював фінансистом у Виборгській прикордонній частині, планував продовжити служити, але в цьому йому відмовили, через українських родичів — про це батько згадує в коментарі під пам'ятним фото з синами в одній з соціальних мереж — Авт.). Сергій спочатку хотів в інституті радіоелектроніки навчатися, але йому там не сподобалось, і за рік він вступив до інституту льотчиків у Харкові (зараз це Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба. — Авт.), а Льоня після авіаційної спецшколи у [російському] Барнаулі обрав Волгоград. Середній син так і живе в росії, літав також на винищувачах, але був відстороненний, тому що брат в Україні, згодом він перейшов до морської авіації, але зараз ніде не задіяний, бо прикріплений до авіаносця, який кілька років на ремонті. І останні роки ми з ним припинили спілкування.

— Тоді, в 90-х Сергій Проказін потрапив до одного з перших наборів курсантів, з яких формувалась нова авіаційна еліта Незалежної України, — додала подробиць про курсантські роки льотчика в коментарі "Телеграфу" прес-служба 40-ї бригади тактичної авіації. — У 1997 році після успішного навчання він потрапляє до 642-го гвардійського винищувального авіаційного полку, який тоді дислокувався на Миколаївщині. Сергій Леонідович прослужив там на посаді льотчика майже рік, після чого був переведений до 831-го винищувального авіаційного полку, що у Миргороді на Полтавщині. Знаходився тут до 2004-року. Дослужився до посади старшого льотчика.

Після цього, за словами батька, Сергій на кілька років опинився "на цивілці", бо почалися перебої з авіаційним пальним, тож літати можливості майже не було. Колеги сина перейшли на нельотні посади, але на той момент його цей варіант не влаштовував.

Травив анекдоти і льотні приколи

Та вже 2010-го Сергій Проказін знову повертається до улюбленої справи. І не рядовим пілотом, а вже йде на управлінську посаду, його призначають офіцером з бойової підготовки Повітряного командування "Центр".

— У Василькові Сергій Леонідович прослужив півтора роки і знову вирушив до рідного Миргорода, — розповідають у прес-службі 40-ї бригади. — Він відновлюється для польотів, і з 2011 по 2013-й рік служить командиром авіаційної ланки авіаційної ескадрильї 831-ї бригади тактичної авіації. Далі переходить до командної та організаційної роботи: наступні сім років обіймає посаду начальника штабу — першого заступника командира авіаційної ескадрильї. З 2021 року переходить на службу до Василькова, у 40-ву бригаду тактичної авіації на посаду штурмана. Виконував здебільшого командні, планувальні та організаційні заходи, пов'язані з польотною діяльністю.

В цей період поруч із Сергієм була Галина — також військова, і саме спільна справа і зробила з них пару. Дружина називає його своїм янголом-охоронцем і відзначає лагідну вдачу і відданість справі життя.

— У мене з Сергієм були спільні друзі, але ми якось не перетинались, — згадує Галина Проказіна. — Склалось все на стрибках із парашутом. Сергій тоді служив у Василькові, я — у Миргороді, проходили спільні збори, там і познайомились. Потім я також перевелась до Василькова, але до навчального центру, а Сергій був у 40-й бригаді.

Але перед початком повномасштабної війни пішла на пенсію, бо мала вислугу років і неповнолітню дитину. У нас у шлюбі народився син, зараз йому вісім років. Старший син був від першого шлюбу, але вважав Сергія батьком, став льотчиком, тільки недавно випустився. А чоловік 24 лютого був у відрядженні в Луцьку, потрапив під обстріл і трохи постраждав. Відтоді у нього постійно були спеціальні бойові завдання, — каже жінка героя.

Галина зазначила: Сергій мав досвід пілотування винищувачів Су-27 і МіГ, але в основному літав на навчально-бойовому L-39. В бригаді додають, що Проказін останні півтора роки постійно підвищував свою кваліфікацію, прагнучи ефективно захищати українське небо.

— Леонід Ілліч нарощував обсяги теоретичної підготовки та польотів, — розповідають у прес-службі 40-ї бригади тактичної авіації. — Мав майже 400 годин нальоту, лише за цей рік — біля 50-ти. Був льотчиком третього класу і мріяв у майбутньому пересісти на нові винищувачі F-16. Побратими відгукуються про нього як про дуже компетентну і професійну людину.

Пресслужба наводить слова одного з колег по службі:

"Можна було захоплюватися його спокоєм та організованістю в роботі. Якщо ти щось пропустив, він завжди побачить, підкаже і скоригує. Про таких людей кажуть: рівний і надійний. Будь-то планування чергового польоту чи бойова робота на командному пункті. Це взагалі людина-позитив. В житті не пам'ятаю його без посмішки. Світла, великодушна особистість, з великим почуттям гумору.

За ним були смішні анекдоти і льотні приколи — до і після польоту. Але до роботи ставився відповідально, без жартів. Пишався, що син пішов по слідах батька — теж вирішив стати бойовим льотчиком. Радів, що зберігається сімейна традиція. Хоча й переживав, що цей шлях не буде простим. Сам Сергій весь вільний час намагався віддати дружині і родині. Після кожного чергування мчав до них".

Із сином збирався додому на вихідні

На жаль, з чергового планового польоту Сергій Проказін не повернувся, що стало шоком як для його колег по службі, так і для рідних.

— Я з сином розмовляв, напевно, днів за три до його загибелі, він сказав, що до грудня його направили у відрядження. Я спитав, чи там небезпечно, Сергій відповів, що ні, — каже батько Леонід Ілліч. — Взагалі, син був настільки везучим, що з першого разу вступив до льотного училища, хоча мої знайомі лише з третьої спроби змогли, і потім після перерви відновився на льотній посаді, що я зайнявся самозаспокоєнням і не думав про щось погане. Сергію взагалі лишався рік до того, як він міг йти в запас, але ось така катастрофа сталася.

— Жодних передчуттів перед трагедією не було, — каже дружина льотчика. — У Сергія були плани, що він їде додому на вихідні разом зі старшим сином, бо ми не бачились три тижні, чоловік був постійно у відрядженнях.

Хоча День ВПС України офіційно відзначають 6 серпня, однокласник Юрій Станкевич крайній раз, як кажуть в авіації, вітав Сергія Проказіна зі святом 27 липня.

— Він мені відповів, бо наші батьки служили разом, — згадує друг дитинства. — Писав, щоб я беріг жінку і синів, бо почастішали удари по аеродромах. Я дізнався про його загибель зранку наступного (26 серпня. — Ред.) дня! Мабуть, увесь гарнізон Миргорода вже про це знав. Я спочатку не вірив, думав, що зіткнулися і катапультувалися. Шукають…

Потім по військових каналах підтвердили загибель. Досі не віриться, що більше не обійму і не потисну руку Серьозі. Зараз дивлюсь у вікно на його колишній гараж, де ми з сім'ями смажили шашлики, а наші сини бігали разом… Мій молодший син на півроку старший за його сина. Спогади… Спогади, — каже Юрій.

— Від новини про загибель Сергія Проказіна, здається, стало темно, бо він був дуже світлою, позитивною та щирою людиною, яких дуже мало, — зазначив "Телеграфу" тернополянин Володимир Крук, який назвав себе людиною "дотичною до авіації". — Я знав його не так багато, нас звела війна — перетнулись на одному аеродромів, і одразу стали друзями. Дуже бракуватиме такої людини.

ДБР розслідує обставини авіакатастрофи двох L-39 на Житомирщині. Попереднякваліфікація: порушення правил польотів або підготовки до них (ст. 416 КК України). Санкція статті передбачає покарання винного позбавленням волі на строк до 15 років.

А тим часом Галина Проказіна каже, що загиблий чоловік був виваженою людиною і дуже ретельно готувався до польотів.

— Про те, чому так сталося і літаки розбились, в мене є своя думка, але поки триває слідство, казати нічого не можу, — додає вона.