Українці в тилу та на фронті. Чому не варто спрощувати ворогові завдання поділом суспільства

"Тил забув про війну"

Що ближче людина до фронту, то легше їй повірити в цю тезу. Завеликий контраст між реальністю окопів та тиловим побутом. На тлі передової будь-яке мирне місто виглядає зухвало розслабленим — і виникає спокуса дорікнути його мешканцям у байдужості. Назвати утриманцями всіх, хто не носить піксель. Заявити, що вони не тільки проживають своє життя за чужий рахунок, а також забули, за чий саме.

Так уже вийшло, що найуразливіша перед "зрадою" людина в країні — це солдат "на нулі". Та реальність, у якій він існує, категорично не схожа на побут інших його співгромадян. Цілком інші ризики. Зовсім інша відповідальність. Занадто велика ціна помилки. "На нулі" ти готовий вважати рівними тих, хто проживає це все разом із тобою. І перестаєш вважати рівними всіх, хто продовжує жити своє життя за твоєю спиною.

У такій ситуації дуже легко повірити в чужу байдужість. Підтвердженням своїх висновків ти вважатимеш усе, що завгодно. Ресторани, що працюють в тилу. Вуличне освітлення. Чисті туалети та гарячий душ. Все перераховане надто дефіцитне для окопів і надто нормативне для тилу, щоб ця різниця не впадала в око. І тому так легко запідозрити співгромадян у забудькуватості, байдужості та лицемірстві.

Але весь цей контраст зовсім не повинен підтверджувати тезу про "втому".

І річ навіть не в тому, що тилове місто приречене відрізнятися від прифронтового. Так чи інак, але Львів не може бути схожим на Дружківку, а Київ — на Краматорськ. Зрештою якщо місто в тилу може дозволити собі жити мирно — це ще одне підтвердження, що українська армія робить все правильно. Набагато важливіше не те, як тил виглядає, а те, як він поводиться.

Ми складаємо наші уявлення про реальність, спираючись на новини. Але природа новин влаштована так, що вони повідомляють не про норму, а про її порушення. Нам не говорять про те, скільки потягів без проблем дісталися пункту призначення — ми почуємо лише про той єдиний, що зійшов із рейок. Новини не розповідають про шанобливе ставлення до ветеранів у тилу — але повідомлять історію про негідника, який ображає бійців на камеру. Під час війни деякі новини зовсім недоступні через закономірні обмеження — а тому замість статистики про те, скільки людей щомісяця приєднується до Сил оборони, ми дивимося відео про тих, хто тікає від співробітників військкомату.

Унаслідок відбувається протиріччя. З одного боку, ти маєш персональний досвід і спостереження, які ти не завжди готовий вважати універсальними. З іншого боку — скандальні випадки, які бачать усі співгромадяни без винятку. Ти не завжди можеш проголосити тенденцією те, з чим зіткнувся сам. Але тобі неважко проголосити тенденцією побачене в соцмережах, хоча цей кейс цілком може бути поодиноким випадком у масштабах країни. Тому що порушення мають медійний фундамент. А норма — далеко не завжди.

З цього протиріччя легко народжуються узагальнення. Про поганих переселенців і про байдужий "мирняк", про неадекватних ветеранів і про цинічних бізнесменів. Ми робимо висновки з новин, які покликані повідомляти нам про порушення норми — щоб потім відчути прикрість, злість та самотність.

До того ж, якоїсь миті ми стаємо заручниками висновків, зроблених одного разу, й потім підганяємо під них наступні спостереження. Зрештою, людина — істота не раціональна, а раціоналізуюча: вона спершу формує картину світу, а потім починає її захищати. І, за потреби, готова вважати критерієм байдужості тилу той факт, що в тилу носять різнокольоровий одяг.

Але в тому й річ, що ресторани, побачення та вечірки — недостатні підстави для узагальнення тилу. Куди якіснішим фактором настроїв слугує соціологія.

93% українців довіряють Збройним силам. 51% чекає на появу нових політиків з-поміж військових.

93% українців вірять у перемогу і 84% не готові до територіальних поступок — навіть якщо це означатиме, що війна триватиме довше.

72% не вірять у перспективи переговорів із Росією і приблизно стільки ж виступають за НАТО. 47% вважатимуть перемогою вихід на кордони 91-го року, але ще для 31% цього недостатньо, і вони готові вважати перемогою лише дезінтеграцію РФ.

Все це зовсім не схоже на діагноз "стомленого від війни суспільства". Нам є з чим порівнювати — ми проходили через етап "втоми" п'ять років тому. Коли респонденти говорили про необхідність "компромісів", ставили на перше місце в списку погроз зростання тарифів та корупцію, а ще були готові голосувати на виборах за збірну "повістку миру". Щойно ми нинішні почнемо нагадувати себе п'ятирічної давності, от тоді розмови про втому тилу від війни набудуть сенсу. Але не тепер.

Українське суспільство зберігає небачений для себе рівень єдності. Незважаючи на півтора року великої війни, ракетні удари та неминуче збіднення через зруйновану економіку. Повномасштабне вторгнення стало для країни універсальним знаменником, і говорити про критичну масу внутрішніх суперечностей має право лише той, хто не пам'ятає нашого недавнього минулого.

Якщо наші співгромадяни вирішать втомитися від війни, ми дуже швидко це відчуємо. Побачимо дроблення на "повістку суверенітету" та "повістку холодильника". Побачимо політиків, які продаватимуть ідеї, не пов'язані з фронтовою темою. Почнемо сперечатися в соцмережах не про скульптури у львівських парках та не про календарі з елементами еротики, а про сценарії та терміни завершення бойових дій.

Усього цього, до речі, добивається Москва — з першого дня війни. Росія та її ботоферми останні півтора року намагаються вбивати клин між тилом та фронтом. Між політиками та військовими. Між українським сходом та українським заходом. Судячи із соціології — не дуже успішно. Але, як відомо, реальність — це те, що люди про неї думають.

Тому немає сенсу полегшувати нашому ворогові його завдання.

Джерело