Повернути вкрадене мистецтво

Росія століттями колонізувала українське мистецтво, привласнюючи собі як окремі постаті, так і цілі його напрямки. Казимир Малевич, Іван Крамський, Микола Пимоненко, Ілля Рєпін, Олександра Екстер, Архип Куїнджі, Максим Березовський, Артемій Ведель, Дмитро Бортнянський – це лише частина митців, знаних у світі як представники російської культури, але які насправді жили, формувалися та творили в Україні й на основі українських традицій. Тепер українські мистецтвознавці працюють над тим, аби відновити історичну справедливість і зробити видимими українських митців та українську культуру для всього світу. Один із успішних прикладів такого відновлення – торішня зміна назви картин Едгара Деґа у Національній галереї в Лондоні та у Metropolitan Museum у Нью-Йорку з «Російські танцівниці» на «Танцівниці в українському вбранні». Тоді ж музей визнав художників Іллю Рєпіна й Архипа Куїнджі українцями.

Цей процес називається переатрибуцією і він є частиною деколонізації України, яка бореться за своє місце у світі. «Детектор медіа» з’ясовував, як вона просувається та чи прискорилася під час повномасштабної російсько-української війни.

Імперське привласнення

Росія кілька століть вела імперську політику, яка полягає не лише в загарбанні територій і ресурсів інших країн, а й у знищенні чи привласненні головних здобутків поневолених народів у різних галузях, зокрема й культурі. Жертвою цієї політики була Україна, яка тепер бореться за історичну справедливість і своє місце у світі.

От лише один приклад російської колоніальної політики по відношенню до українського культурного спадку – фрески, які були знищені або викрадені більшовиками у 1919 році з Михайлівського Золотоверхого собору, зокрема мозаїка «Димитрій Солунський», датована XII століттям. Її вивезли до Москви, де вона експонується досі.

У такий спосіб, каже соціолог культури та співавтор ютуб-каналу «Культуртригер» Богдан-Олег Горобчук, Росія намагалася доводити своє право претендувати на спадщину Київської Русі.

«Логіка росіян, що українців не існує як окремої нації, що ми – частина «великого русского народа» і, значить, усі видатні українські митці – це так само частина «великого русского народа». Особливо якщо якась людина десь відкрито не сказала, що вона є українцем, не проартикулювала це публічно, то вони ні перед чим не зупиняються. Але деякі митці не могли цього зробити, тому що були інші історичні реалії. Наприклад, якби Івана Франка запитали, хто він є, він би сказав – русин. Виходить, росіяни могли б це перекрутити на свою користь. Тобто це все такі історичні маніпуляції, які вони використовують для того, щоб зараховувати когось до своєї культури», – говорить Горобчук.

Найбільшого масштабу привласнення українського культурного продукту набуло, коли території України входили до складу Російської імперії.

«Фактично цей процес починається ще з часів бароко. В Україні все було наповнене цією бароковою традицією: ідеш у церкву – ти бачиш бароко. Але чимало українських барокових архітекторів виїздять до Росії в пошуках рубля й там прищеплюють, по суті, традиції українського архітектурного стилю. Перший такий яскравий приклад – це художник Антон Лосенко. Це стовідсотковий українець із Глухова, з давньої гетьманської столиці, який навчався у глухівській співочій школі. Як і багато українців того часу, яких після цього навчання відправляли до Петербурга, він також подався туди. Антон Лосенко виявився дуже талановитою людиною, став крутим професіоналом і далі навчався в Європі. Зрештою він став одним із фундаторів академії мистецтв у Петербурзі», – каже Богдан-Олег Горобчук. Росіяни вважають його своїм і замовчують його українське походження й формування на основі українських образотворчих традицій.

Історичні реалії були такі, що якщо ти бодай чогось хотів досягти, в якийсь час свого життя ти мусив переїхати до Петербурга, тодішньої столиці імперії, і намагатися догодити владі. Тому найталановитіших українців, які так зробили, росіяни вважають своїми та переконали в цьому весь світ. Якщо ти відмовлявся ставати «російським митцем», тебе буквально знищували. Це можна побачити на прикладі трьох основних композиторів доби бароко, які мали українське походження.

«Найперше – важливо розповісти про трійцю основних барокових українських композиторів – Бортнянський, Березовський, Ведель. Це такі три кити української класичної музики, але зрештою російської також, тому що такі були тоді політичні реалії. Попри це всі троє народилися в Україні, виросли в Україні на українському мелосі. Бортнянський і Березовський обоє були з Глухова та закінчили музичну школу там. До речі, єдину на той час у Російській імперії, де навчались українці. Потім вони вчилися у Європі та працювали в Петербурзі як придворні композитори, – розповідає Елла Євтушенко, перекладачка, поетка та співавторка каналу «Культуртригер». – Але, наприклад, Артемій Ведель відмовився жити при дворі, повернувся в Харків, довгий час викладав і творив там. І зрештою за це на нього почалися гоніння: в Харкові закрили колегіум, де він викладав, він поїхав у Київ, жив там, але потім його взагалі звинуватили в замаху на царя Олександра та засадили у психлікарню».

Начебто російський авангард

За словами опитаних «Детектором медіа» мистецтвознавців та істориків мистецтва, росіяни привласнювали не лише окремі постаті, як-от представників барокової доби, а й цілі мистецькі напрямки.

«Коли росіяни зрозуміли, що їм це вигідно, вони запровадили таке поняття як російський авангард, хоча це – абсолютна вигадка. І тільки зараз науковці починають доходити до того, що якщо взяти майже кожного представника так званого російського авангарду, то він обов'язково виявиться українцем. Наприклад, є такий авангардист Михайло Ларіонов. Абсолютно всюди росіяни пишуть, що він – росіянин. Але він народився в Херсонській губернії (нині це територія Молдови), товаришував з українцями Бурлюком, Кручених та іншими. Найбільше на нього вплинула вулична культура Тирасполя. Кого з авангардистів так званих російських не копнеш, майже всі вони виявляться українцями», – навів приклад Богдан-Олег Горобчук.

Одним із представників «російського авангарду» є Казимир Малевич. Росія зробила так, аби у світі вважали його росіянином і представником російської культури. Але насправді він є представником польської шляхти, яка жила на той час в Україні. Він народився в Києві, навчався в українців, зокрема в Миколи Пимоненка, якого росіяни також намагаються привласнити. Малевич навіть сам в автобіографії писав, що фундамент його знань закладено українським народним мистецтвом і, за словами креативної директорки «Українського інституту» Тетяни Філевської, це простежується в його творчості дуже сильно.

Як дослідниця цього напрямку Філевська говорить, що у світі нарешті поставили під сумнів саме поняття «російський авангард».

«У музеях і науковій спільноті вже є рухи, спрямовані на те, щоб відмовлятися від самого поняття «російський авангард». Тобто його західні науковці поставили під сумнів. Є така ініціатива, сформована навколо низки нідерландських музеїв, які мають величезні колекції авангарду зі Східної Європи. Вони всі, об'єднавшись між собою, провели певні дослідження, спираючись зокрема і на українських дослідників, а саме – на ті дослідження, які були зроблені в останні 10–20 років. Проаналізувавши це все, прийшли до спільного з нами висновку, що ніякого російського авангарду не було і називати його російським не можна, – розповідає Тетяна. – Його не можна назвати чисто російським, тому що як явище він сформувався в Російській імперії. Наприклад, канадський дослідник Олег Ільницький ще у 80-х роках казав: "Якщо ми говоримо про російський авангард, то чесно називаймо його імперським"».

Деколонізувати мистецтво

Те, що перераховані вище постаті є частиною українського мистецького процесу, вже знають в Україні, але у світі поширене саме російське бачення. Тому що Росія довго робила все, аби утвердити свою позицію у світі.

«Росія вкладала величезні гроші у свою культурну дипломатію, Україна цього не робила, на жаль. Росія організовувала різні фонди "Россотрудничества", влаштовувала "роки російської культури" де тільки можна, проводила виставки російського мистецтва й, зокрема, українських митців, які через це тепер усім відомі як російські, фінансувала славістичні факультети, де в основному просувала саме російську культуру під виглядом слов’янської. Через їхні гроші ці наративи входили в загальне уявлення», – каже Богдан-Олег Горобчук.

Це утвердження російської позиції стало можливим завдяки великому фінансуванню, говорить Оксана Семенік, українська історикиня мистецтва й журналістка. За її словами, фінансували це і російська держава, і російські багатії.

«Одна з причин того, що українських культурних діячів у світі часто вважають росіянами, полягає в тому, що часто цими колекціями володіють російські олігархи та бізнесмени. Вони донатять ці колекції чи якісь роботи у світові музеї – це нормальна практика, і більшість музейних колекцій так і створювалися. З одного боку, це питання етичності співпраці з терористами, якими зараз фактично є росіяни. Але з іншого боку, свого часу вони жертвували великі гроші цим музеям і зараз їхніми іменами названі цілі музейні колекції. І, звісно, отримуючи такі подарунки, музейники не особливо розбираються з тонкощами атрибуції. До того ж усі вони вчилися за підручниками, де було вказано, що ці всі люди – росіяни, – розповідає Оксана Семенік. – Також дуже велика проблема в тому, що в цих музеях часто працюють кураторами росіяни і їм, грубо кажучи, не треба цим займатися, в них і так все добре. Ну і загалом оці колекції в музеях не розглядають під деколоніальною оптикою».

Оксана Семенік – одна з тих, хто бореться за переатрибуцію. Вона згадує, що, перебуваючи у США, лише в Zimmerli Art Museum у місті Нью-Брансвіку (штат Нью-Джерсі) нарахувала 70 творів мистецтва з такими помилками, а в Museum of Modern Art у Нью-Йорку – близько сорока. Metropolitan Museum – один із найбільш відвідуваних у світі.

«В постійній колекції там є Казимир Малевич, Олександра Екстер і багато інших українських художників. Малевич там був вказаний як russian, born Ukraine. Олександра Екстер просто як born Russia, хоча вона народилась у польському Білостоці, у три роки переїхала в Київ і тут жила, навчалася, працювала. Єдине, що в неї пов'язано з Росією, це три роки життя в Москві», – сказала вона.

На ютюб-каналі Metropolitan Museum of Art досі є відео про так званий російський авангард, датоване 2017 роком, де розповідається і про цих художників зокрема.

Загалом деколонізація в музеях, за словами Оксани Семенік, почалася давно. Наприклад, ще у 60-х роках афроамериканські художники почали вимагати, щоб їхні твори в американських музеях були помітними.

«Говорять про британський, французький імперіалізм – але ніхто, на жаль, не говорить про російський імперіалізм, бо це просто якийсь blind spot (сліпа зона) для них. Коли говорять про переатрибуцію, часто можна почути «та для чого це потрібно? Це ж така дрібниця». Але насправді ця дрібниця якраз і показує всю глибину проблеми. Якщо якийсь працівник чи менеджер музею вирішує, що, наприклад, Олександра Екстер вартує бути включеною в постійну експозицію, але при цьому ця людина не вивчає достеменно її біографію і не бачить різниці між Україною та Росією, не знає, що Екстер усього три роки в Москві прожила й мала дуже потужний конект з українською традиційною культурою, то це справді свідчить про проблему. Книжок із російським поглядом є справді дуже багато, за ними вчилися чимало людей на програмах типу Russian studies або Russian art», – розповідає вона.

Війна як поштовх

Робота з переатрибуції українського мистецтва триває давно, ще від здобуття Україною Незалежності. Однак цей процес непублічний і дуже повільний, тому громадськості про нього не так багато відомо. Але в українських медіа про це знову заговорили у 2022 році з початком повномасштабного вторгнення російської армії в Україну. Саме тоді, наприклад, Національна галерея в Лондоні та Metropolitam Museum у Нью-Йорку переатребували назви картини Дега із серії робіт про танцівниць. Доклалася до цього українська культурологиня Маріам Найєм, яка вела переписку з кількома музеями.

Вона згадує: «Я сама була в Getty Museum у Лос-Анджелесі ще років сім тому. І я пам’ятаю, як мене вразило, що картина Дега названа «Російські танцівниці». Після повномасштабного вторгнення я просто зайшла до них на сайт, знайшла електронну адресу, написала – й мені відповіли. Я навела аргументи і вони таки змінили назву роботи».

Маріам заперечує, що саме вона на це вплинула, мовляв, просто війна підсвітила проблему та її лист помітили.

«В соціальних мережах можуть писати, що це – моя заслуга, але я абсолютно впевнена, що до мене було багато людей, які робили те саме. Очевидно, мій лист просто прийшов у потрібний момент. Та й було б дивно, якби музей змінив назву лише після одного листа, – каже вона. – Є люди, які займаються цим системно, організовуються, збирають бази даних і пишуть відповідні листи. І те, що частина світових музеїв дійсно змінила певні назви та конотації, відбулося не тому, що раптом українські мистецтвознавці про це почали писати. Ні, вони робили це давно, просто нарешті на це звернули увагу. Ситуація, яка склалася, змусила людей сприймати Україну більш серйозно, розуміючи, що, очевидно, всі ці прохання українських спеціалістів про те, що треба змінювати атрибуцію і займатися оновленням біографій митців, яких вкрала Росія, – це не просто забаганка українських спеціалістів, а адекватна реакція на колоніальну політику Росії та загарбання нею культурних ресурсів інших країн. І в такому сенсі до України набагато більша увага та є запит проаналізувати, що Росія вкрала».

Хвилю солідарності з Україною треба використати на свою користь, хай як цинічно це б не звучало, кажуть співрозмовники «Детектора медіа». Саме зараз – той момент, коли Україна помітна у світі, і його не можна проґавити.

Елла Євтушенко наводить такий приклад: «Ми були в Парижі й один француз сказав нам, що його улюблений композитор – Сергій Прокоф'єв. Він дуже здивувався, коли ми сказали, що Прокоф'єв частково й український композитор. Цьому чоловіку було приємно дізнатися, що він знає не тільки російську спадщину. І саме зараз, коли європейці дуже зацікавлені Україною та дуже співчувають нам, вони радіють, що те, що їм подобається, є українським, а не російським. Тому зараз є великий простір для дій».

Не переатрибутувати, а відкрити

Якщо щодо Малевича, Рєпіна, Екстер та інших художників у міжнародній мистецтвознавчій і науковій спільноті бодай тривають дискусії, то з українською класичною музикою все набагато складніше, каже музикознавиця, музична критикиня та керівниця місії Паризької філармонії Анна Ставиченко.

«Ситуація у сфері класичної музики відрізняється від того, що можна спостерігати, наприклад, в образотворчому мистецтві. Перш за все: українська музика вкрай мало присутня на світовій арені, на відміну від низки міжнародно визнаних художників українського походження або з тісними творчими зв’язками з Україною. Так, їхні твори потрібно переатрибовувати, згадуючи Україну як місце їхнього народження, переосмислюючи історичний контекст, вивільняючи їхніх авторів із російських наративів. Так, це тривалий і кропіткий процес, але тут можна працювати саме з "поверненням" українських імен українцям, уже маючи твори Малевича, Екстер та інших відомими у світі, – говорить вона. – З музикою перше ім’я, яке спадає на думку, це Петро Чайковський – і тут усе набагато складніше, тому що контекст, у якому він творив і сам себе визначав, є імперським. Доводити українське походження задля того, щоб навіть крізь його призму звучали імперські російські наративи, не має сенсу, бо це може бути не на користь українській культурі. Тому що тоді постане питання, чому Україна бореться за визнання свої ідентичності, зокрема культурної, у світі, а тут ми маємо Петра Чайковського, який транслює російську ідентичність і російські імперські наративи. Тобто саме по собі походження й українські корені дійсно не є визначальними. Важливо, перш за все, як людина позиціює сама себе та що вона репрезентує своєю діяльністю. Чайковський – це такий приклад, із яким варто бути обережними».

Якщо говорити про перевідкриття української музики, зокрема про вже названих митців бароко та класицизму Бортнянського, Веделя, Березовського, то тут, за словами Анни Ставиченко, все ще складніше, тому що ця музика майже не звучить.

«Проблема в тому, що український репертуар елементарно не знають у світі. Тобто поки що зарано говорити про переатрибуцію, тому що ці та більшість інших українських композиторів незнані в принципі. Треба починати з того, що ця музика має звучати. І не лише як якісь разові акції, які зараз відбуваються на хвилі солідарності з Україною, яка дійсно присутня, часто силами самих українців, які опинилися по всьому світу й намагаються просувати український репертуар. Це все є, і це дуже важливо, але поки що ми маємо справу зі спорадичними ініціативами. Про що варто думати й піклуватися у довгостроковій перспективі, так це про повноцінну присутність українського репертуару у світі. Цього поки що нема. Зі свого досвіду можу сказати, що коли я була виконавчою директоркою Kyiv Symphony Orchestra, цей оркестр приїжджав і виступав у Паризькій філармонії з програмою, де були твори Березовського та Бортнянського поряд із Моцартом. Але знову ж таки це український оркестр, який разово виступив з українською музикою, але це не стало нормальною практикою для французьких оркестрів», – каже Анна Ставиченко.

Чайковський, Рахманінов, Шостакович, Римський-Корсаков і ціла низка інших російських імен, на відміну від української музики, присутні у світовому репертуарі, їх грають найкращі світові оркестри, їхні твори ставлять у найкращих оперних театрах, вони присутні на всіх провідних музичних фестивалях, каже Ставиченко. Тобто ця музика є невіддільною частиною світового культурного контексту й Україна має боротися, щоб і наша класична музика зайняла це місце.

Відстояти своє право претендувати на спадщину українських митців

Переатрибуція втілюється зусиллями не лише приватних ініціатив, а й державних інституцій, зокрема Українського інституту, місією якого є зміцнення міжнародної та внутрішньої суб’єктності України засобами культурної дипломатії. Його креативна директорка Тетяна Філевська каже: головне зараз – не стільки переклеїти етикетки в музеях, скільки змінити мистецтвознавчі підходи. І це триває.

«Сучасні деколонізаційні підходи потребують більше інклюзивного та глибокого трактування історії. Ми не можемо застосовувати наші нинішні уявлення про громадянство та національність до минулого, в якому ці речі або були відсутні, або означали геть інше. Специфіка музеїв та академічної спільноти є така, що робота проводиться упродовж тривалого часу, тому що люди повинні переосмислити, детальніше дізнатися про це, провести якусь роботу, виробити нові принципи і зрештою вже переатрибувати. Тому що такі спонтанні переписування етикеток викликають певний ажіотаж в Україні, але не є ефективними в довготривалій перспективі. Адже якщо так легко можна переписати етикетку, то їх у будь-який момент можна переписати на щось інше або повернути назад. А якщо змінюються принципи, за якими музей колекціонує, зберігає, осмислює, експонує і в яких контекстах він бачить ці колекції, то зміни відбуваються на довший період, – говорить вона. – Змінитися має науковий підхід і взагалі думка. Тобто повинно бути прийнято науковою спільнотою певне бачення історії мистецтва. Вони повинні зрозуміти, що українське мистецтво взагалі не є частиною російського мистецтва й ніколи не було, а також що російське мистецтво, як і сама Росія, має імперський характер, що Росія привласнює собі та нівелює інші культури. Власне цей деколонізаційний процес світова наукова спільнота має пройти, а це точно не швидко. Для цього відбуваються нові дослідження, публікуються певні статті, наукові праці, це обговорюється на пресконференціях, це проходить через музейні виставки для ширшого загалу. І лише тоді ці знання стають загальною нормою для всіх».

У день, коли «Детектор медіа» розмовляв із Тетяною Філевською, вона виступала в Німеччині, де також порушила питання переатрибуції в контексті деколонізації.

Також вона сказала, що Український інститут зараз працює з Британською радою над деколонізаційним гідом, який буде розроблений для іноземних музеїв і покликаний допомагати їм розібратися в цих питаннях, щоб вони могли скоригувати наявну в них інформацію і правильніше працювати зі своїми колекціями надалі та загалом були більш поінформовані про специфіку нашого регіону. Тобто, каже Тетяна Філевська, цей гід має змінити підхід так, щоб музейники не ставили клеймо «росіяни» на всіх, хто в якийсь момент жив у Російській імперії.

Але загалом, за її словами, культура та культурна дипломатія – це високовартісні речі й важливо, аби влада змінила своє ставлення до них.

«Нам треба мати пріоритезацію сфери культури та науки, тому що допоки ми не будемо мати сильні мистецькі та наукові голоси, які можуть говорити зі світом, ми не зможемо завершити цю справу й відстояти свою спадщину. Для цього нам потрібні сталі, постійні, якісні інвестиції у сферу культури й освіти. Ці галузі не можуть фінансуватися за залишковим принципом і науковці не можуть жити на ці принизливі зарплати. Для того, щоб опрацювати цей пласт хоча б із ХХ сторіччя, нам потрібно виростити тисячі науковців, коли кожен буде займатися своєю темою, інтегруватися у світовий контекст, вільно володіти іноземними мовами. Слава Богу, в Україні відкриті архіви, на відміну від Росії, і ми маємо можливість із ними працювати. Але більшість із них лежать, припадають пилом, бо банально нікому цим усім займатися, це треба фінансувати. З кожним неопрацьованим і неопублікованим архівом ми втрачаємо право на свою власну спадщину та можливість її відстоювати на міжнародній арені. Цю роботу треба комусь робити і ці люди мають здобувати освіту, якийсь досвід, отримувати достойну зарплатню, щоб утримувати свої сім’ї. Звісно, зараз війна й основні витрати – на оборону, але ж раніше війни не було, а культуру все одно тотально недофінансовували», – розповідає вона.

Історична справедливість

Росія не дарма вкладала такі гроші у промоцію умовно своєї культури. Це їй дозволяло фактично претендувати на цілі країни та народи, привласнюючи їхню спадщину.

Як це працює на практиці, Оксана Семенік пояснила на простому прикладі: «Уявімо собі середньостатистичного жителя Нью-Йорка, у якого є величезний "Метрополітен", який просто неможливо за один день обійти й передивитися. Ця людина йде в цей музей і не бачить там українського мистецтва. Тоді ця людина природно подумає: «А що ж це за країна така, в якої немає свого мистецтва? Мабуть, у неї немає і своєї культури? То, може, Росія правду каже, що це частина Росії? То для чого нам тоді переживати про якусь там громадянську війну?". Але ця людина не бачить там українського мистецтва, тому що воно підписане російським, а не тому, що його там немає».

Фактично культура є невіддільною складовою політики й росіяни це давно засвоїли, каже Анна Ставиченко: «Через культуру Росія століттями легітимізує себе, свою колонізаторську політику, свою імперську політику. Зараз чергова трагедія для України. Ми бачимо, як важко нам цьому протистояти, бо російська культура присутня скрізь. Адже величезні гроші вкладалися в те, щоб ця культура настільки глибоко засіла в західному світі».

Українське мистецтво знищують прямо зараз, руйнуючи музеї та розграбовуючи колекції. Але якщо нинішню українську культуру перед цими атаками мають відстояти Збройні сили України, то минулу – українські історики мистецтва.

«Насправді все це – фундаментальні речі, які можна довести архівами та проти яких не підеш. І коли ти все це виявляєш, видно, що навіть для багатьох українців деякі речі є сюрпризом. Але тоді очевидно, що «не такая уже русская культура и великая» і «не такая Россия непобедимая». Напрошується абсолютно очевидний висновок: Росія веде цю війну проти України, тому що без України вона банально не може існувати. Втративши Україну остаточно, вона втратить і культурне підґрунтя», – каже Богдан-Олег Горобчук.

А Україні це підґрунтя треба повернути, відстояти та розвивати, щоб уже ніхто ніколи не міг піддавати сумніву право українців на існування як окремої нації.

Юлія Лавришин, «Детектор медіа»