Стрічки та чари: як за допомогою камери перемогти час

Ігор Іванько — режисер-документаліст. Закінчив Київський національний університет театру, кіно й телебачення імені Карпенка-Карого. Член групи кінематографістів/-ок Babylon’13, яка висвітлює події Майдану та російсько-української війни з 2014 року. «Крихка пам’ять» — повнометражний дебют Ігоря — вже має призи міжнародних кінофестивалів у Трієсті, Анже, Тель-Авіві й Сараєво. Співпродюсером картини виступив словацький режисер Петер Керекеш, котрий зняв в Україні повнометражну драму «Цензорка» (2021), що, зокрема, отримала Приз за найкращий сценарій у секції «Горизонти» Венеційського МКФ.

Ігор Іванько

Головний герой «Крихкої пам’яті» — дід Ігоря Іванька, легендарний радянський і український кінооператор Леонід Бурлака, який захопився фільмуванням з дитинства й після закінчення школи, ще не вступивши до інституту, пішов працювати проявником плівки на Одеську телестудію. У 1963 році закінчив операторський факультет російського ВДІКу, міг залишитися в Москві, але повернувся в рідну Одесу. Зняв понад 40 широкоекранних фільмів і близько 20 телевізійних. Працював з такими режисерами як Петро Тодоровський, Григорій Поженян, Валентин Козачков, Вадим Лисенко, Віктор Жилін, Ігор Апасян, Радомир Василевський, Володимир Рябцев, Олександр Амелін. Найвідоміша операторська робота Леоніда Бурлаки — серіал «Місце зустрічі змінити не можна» (1979).

Леонід Бурлака

А втім, попри масштабну біографію, фільм починається камерно, майже як домашнє відео — Леонід Антонович, літній чоловік із виразним шляхетним обличчям сидить над столом, а внук, роздивляючись його крізь камеру, питає: «Як ти потрапив у цю професію?» Дід сміється. Винен старший брат, який «дуже серйозно» займався фотографією.

Після чого стається візуальний стрибок далеко за межі родинної хроніки. Екран заповнюють старі чорно-білі фотоплівки. На багатьох із них «попливла» фотоемульсія. Ігор вдивляється в ці химерні плями й завихрення, і вони скидаються спочатку на спіралі галактик, потім на палеонтологічні відбитки, а потім і на краєвиди якоїсь планети; час уречевлюється через низку метафор, стаючи простором для дослідження.  Приземлення відбувається прямо в кінохроніку, в легендарну епоху винайдення кіно. Автор додає трохи казковості, підкреслюючи, що в Одесі кіно з’явилося ще за 2 роки до Люм’єрів, називає й ім’я цього Йоганна Хрестителя: Йосип Тимченко. Зрештою, кожна європейська країна має перекази про тих, хто винайшов кіно раніше за французів; тут мова не про факти, а про чари кіно.

З отакою магічною «прошивкою» історія розвивається далі. Режисерові доводиться працювати наввипередки з часом: у Леоніда розвивається Альцгеймер, його пам’ять руйнується; Іванько описує це як катастрофу бачення: «Дід, яким я його знав раніше, став поступово зникати».

Оповідь рухає археологія. Ігор відкопує на дачі, в сімейних і державних архівах нові й нові плівки. Показує їх дідові та знімає його реакцію, додає хроніку радянських 1960-70-х, а також відео 1990-х. Звісно, безжальні реалії доби зачіпаються, хоча й не стають визначальними. Дід пережив румунську окупацію Одеси, але ніколи про це не розповідав. Культ побєдобєсія стартував у 1965-му, водночас саме кіно про Другу світову давало радянським режисерам бодай якусь можливість самовираження.

Навіть закриті церкви та синагоги перебудовували на кінотеатри. Іванько ставить собі питанням: як це було тоді — їздити у справжньому кабріолеті? Адже в машинах такого класу можна було пересуватись або партійним бонзам, або кінооператорам — тут-таки виринає знімок Бурлаки, який, прикрившись піджаком у тому ж таки кабріолеті, тицяє комуністам дуже конкретну дулю. Очевидно, своєю камерою Леонід навіть у найбільш казенні сюжети вносив градус людяності, начальством не передбачений. Інколи ставав можливим і прямий саботаж: сценарій фронтової драми Петра Тодоровського «Вірність» (1965) прийняли у виробництво лише після дописування пафосної сцени присяги, але перед показом на Венеційському кінофестивалі року цей шматок за наполяганням режисера було вилучено: цензура проти цензури стала актом творчості.

Зв’язок Леоніда з реальністю слабшає, і тим упертіше Ігор намагається вберегти крихку пам’ять, єдиним прихистком для якої стають попсовані, але тим більше дивовижні кадри. Чорно-білі фото з «космічними» плямами складають цілі виставки. Шість тонн копій старих фільмів вивозять із руїн Одеської кіностудії в кіноархів імені Довженка в Києві. Плівки, надто ж старі, так само вразливі, як люди. Архівні зображення заповнюють екран; без них уся ця оповідь так і лишилася б дещо сентиментальним  зізнанням у любові до легендарного діда. Але кіно рятує кіно. Показуючи Леоніда під кінець (слово «кінець» так і спливає серед тріску й подряпин) молодим на древніх кадрах, Іванько увічнює не тільки його, а і його справу — химерне заняття з виробництва рухомих картинок, в якому можливе будь-яке диво – навіть безсмертя.