Фільм «Діти, які вже ніколи»: невимовне, але показане зло

Прем’єра документального розслідування «Діти, які вже ніколи» відбулася у вівторок, 19 вересня, в столичному кінотеатрі «Жовтень». У той же день фільм був опублікований на Youtube в україно- та англомовному варіантах. Англійська версія назви — Bullet Holes — «Отвори від куль».

Українське видання The Kyiv Independent започаткувало відділ розслідувань воєнних злочинів у березні цього року. До команди увійшли провідні журналісти Данило Мокрик і Олеся Біда, а очолила розслідування Євгенія Моторевська.

Данило Мокрик

«Діти для Путіна» (Uprooted) про депортацію українських дітей у Росію є їхнім першим фільмом.

Читайте також:

• Депортація під виглядом порятунку. Про що фільм «Діти для Путіна»
• Ольга Руденко: The Kyiv Independent хоче стати головним англомовним медіа від Центральної Європи до Центральної Азії

Цього разу тема набагато тяжча та явно вимагала від авторів ще більшого емоційного ресурсу. За півтора рокк повномасштабного вторгнення в Україну російські військові  лише за офіційними даними вбили 504 українських дитини. Десятки з них розстріляні впритул зі стрілецької зброї. Автор фільму Данило Мокрик і режисер Віталій Гавура розповідають історії смерті 10-річної Катерини Вінарської на Харківщині, 12-річного Владислава Магдика на Київщині та 15-річного Михайла Устянівського на Херсонщині. Данило говорить: «Ці три історії про вирви, залишені в життях українських сімей російськими кулями і про тяжкі спроби ці вирви заповнити фактами, розслідуваннями, відповідальністю і справедливістю».

Для Мокрика «Діти, які вже ніколи» — дебют у кінорежисурі. Аби скласти оповідь, він вдається до свого досвіду журналіста-розслідувача: їде на місця трагедій, зустрічається з родинами загиблих, розмовляє з юристами, правозахисниками, слідчими прокуратури, експертами зі зброї. Включає також у фільм зйомки з сімейних архівів: Влад танцює зі своєю старшою сестрою Анею для тіктоку, обіймає величезного домашнього пса, влаштовує святкування 8 березня.

Кадр фільму «Діти, які вже ніколи»

Влада й Аню батьки вивозили на підконтрольну Україні територію. Натрапивши на шосе на колону окупантів, розвернулися, аби їхати геть,  і отримали автоматну чергу. Одна російська куля прошила тіло Ані наскрізь і вбила її брата.

Кадр фільму «Діти, які вже ніколи»

Катя народилася недоношеною. Мала пошкоджені легені, але переросла недугу. Її намагалися вивезти її дідусь і бабуся з села Новий Бурлук на Харківщині на другий день повномасштабної війни. Так само натрапили на російських військових, котрі відмовилися пропускати машину, а коли почався бій, то замість стрільби по супротивнику розстріляли цивільне авто, важко поранивши Катю. По дорозі в лікарню інша група окупантів знову обстріляла машину. Їхня куля добила дитину.

У квітні 2022 року в селі Гаврилівка в Херсонській області Михайло разом із другом Анатолієм йшли по гуманітарну допомогу. Коли їх перестрів БТР окупантів, злякалися і кинулися бігти. Нелюди кинулися навздогін величезним натовпом, відкрили шквальний вогонь (по двох дітях!). Михайлику куля влучила просто в серце. Згодом убивці ще намагалися залякати його батька.

Те, що це не випадкові інциденти, Мокрик доводить, цитуючи записи перехоплень телефонних розмов окупантів зі своїми рідними:

— Сказали всіх ху*рити, жінок, дітей — ми вбивали.

— Треба було вбивати неповнолітніх, жінок, усіх.

— Наші її при дітях завалили.

Одна з головних експерток фільму, лауреатка Нобелівської премії миру, правозахисниця Олександра Матвійчук уточнює: причина масовості злочинів — культурна. Російська армія має довгу традицію безкарності. Те ж саме вони робили в Чечні, Грузії, Сирії.

Найскладніша частина слідства, що веде Мокрик — пошук безпосередніх винуватців. Часто в таких випадках бракує свідків, постраждалі мало що встигають побачити, ніхто з бандитів, звісно, не називається, підрозділи переміщуються. І все ж наприкінці Данилові вдається встановити ім’я нелюда, котрий безпосередньо командував солдатнею, що вбила Михайла Устянівського: Сурен Мкртчян. Ця тварина у формі настільки вийшла за межі навіть по російських поняттях, що потрапила під арешт у самій Росії за численні зґвалтування.

Надзвичайно інформативний, захопливо вибудований, розрахований у тому числі на міжнародну авдиторію, фільм Данила Мокрика та Віталія Гавури рівним чином може послужити і як антидот проти російської пропаганди, і як свідчення в майбутніх кримінальних розслідуваннях щодо злочинів агресора, і як свого роду екранна терапія для родин Влада, Каті й Михайла.

Данило Мокрик, пряма мова:

— Тема вбивства російськими військовими українських дітей цікавить мене давно. В першу чергу тому, що серед великого різноманіття російських воєнних злочинів, які кожен по-своєму є жахливим, вбивство дітей є перетином абсолютно червоної лінії.

Ми вибрали історії, які розповіли у фільмі, з двох міркувань.

По-перше, коли зараз називають цифру 504 вбиті дитини, то йдеться не лише про дітей, убитих артилерійськими обстрілами чи ракетними ударами, а йдеться й про тих, хто застрелений. Ми говоримо про більше ніж три десятки застрелених дітей. Тобто це діти, вбиті за обставин, коли конкретні російські військові бачили або повинні були бачити, по кому вони стріляють. Це свідомі вбивства.

Другий критерій — ми хотіли показати системність злочину. Тому в нас три історії: з Київської, Харківської та Херсонської областей. І, власне, за рахунок того, що там Північ, Південь, Схід, ми говоримо, що це системний воєнний злочин, який скоюють різні російські підрозділи в різних місцях України, в різний час і за більш-менш різних обставин.

504 — це не цифра. Це 504 рази втрачене життя, це 504 рази вбите майбутнє, це 504 рази страшний, невимовний біль.