Гуцульські Афіни: місце сили Лесі Українки, Івана Франка та Михайла Коцюбинського

Криворівня – старовинне високогірне гуцульське село у горах у Верховинському районі Івано-Франківської області. Це місце вже друге століття, як магнітом, приваблює творчу та інтелектуальну еліту.

Їхали не відпочивати, а працювати

Місцеві жителі вважають «своїми» майже всіх сучасних письменників (наприклад, Тараса Прохаська та Сергія Жадана), багатьох учених, філософів, драматургів. А століттям раніше їхні предки приймали у себе Івана Франка, Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Гната Хоткевича, Михайла Грушевського, Володимира Гнатюка – і це далеко не повний перелік, бували у карпатських гуцулів у гостях і Станіславський та Немирович-Данченко. Один із найвідоміших фактів про Криворівню – саме завдяки поїздкам сюди Михайло Коцюбинський написав повість про гуцулів «Тіні забутих предків». А в 1963-1964 роках сюди приїжджав Сергій Параджанов, який зняв фільм за цією повістю.

Сюди, кажуть місцеві, великі українці їхали, щоб працювати – в оточенні гір біля річки Черемош, навіть виснажені багаторічною копіткою працею чи хворобами, вони швидше відновлювалися – і вперед, за перо. «Робочий кабінет» серед гір сподобався багатьом видатним людям. «Українськими Афінами» називав це важкодоступне село етнограф Володимир Гнатюк, вважаючи його місцем натхнення творчої інтелігенції.

Чим Криворівня приваблює творчу та інтелектуальну еліту та що тут робив Михайло Коцюбинський, Іван Франко та інші великі українці, KP.UA розповів дослідник, старший науковий співробітник Національного природного парку «Верховинський», мешканець Криворівні Іван Зеленчук.

Сім музеїв в одному селі

Як розповідає Іван Михайлович, є дві основні причини, які притягують людей сюди. Перша – це клімат.

– Тут завжди на п'ять градусів тепліше, ніж у навколишніх селах, – пояснює KP.UA Іван Зеленчук. – У горах вітряно та холодніше, а у Криворівні – ні. Від холодних вітрів ми з трьох боків захищені горами: з півночі горою Ігрець, зі сходу у нас Ігровець, із заходу – Писаний Камінь. Із заходу, із Чорногори, завжди дмуть холодні вітри. Цього року там сніг так і не зійшов. Це кухня погоди. З висоти село виглядає як величезний амфітеатр, розгорнутий на південь усередині гір.

Друга причина – тут навіть вкрай виснажена людина відновлюється дуже швидко. Кажуть, що за одну ніч. Криворівню можна було б назвати місцем сили, але такі порівняння місцеві не люблять.

Зрозумівши, що тут можна скоротити час на відпочинок, зарядившись за лічені години, а то й підлікуватись – навіть повітря тут особливе, сюди поїхала творча інтелігенція.

– «Відкрив» Криворівню не Франко, як усі вважають, а ректор Львівського університету, науковець-філолог Яків Головацький, – наголошує Іван Зеленчук. – Він із поетом Маркіяном Шашкевичем та дослідником Іваном Вагилевичем, відомими як «Російська трійця», став автором першої книги українською мовою – «Русалки Дністрової». У 1839 році він приїхав до нас досліджувати Гуцульщину, жив у місцевого священика, та так захопився, що одружився з його дочкою Марією.

Сьогодні у Криворівні працюють сім музеїв: Івана Франка, Михайла Грушевського, хата-Гражда гуцульської господині, етнографічний музей, музей Параски Плитки-Горицвіт – гуцульської художниці, письменниці, філософа, етнографа з Криворівні, «Дідова аптека» та музей села.

Дочка Гната Хоткевича приїжджала із Франції

Музей Івана Франка у Криворівні облаштувала третя дружина Гната Хоткевича – музиканта, письменника, композитора, уродженця Харкова, який мешкав тут шість років безвиїзно, Платоніда. Будинок, де вона жила на той час, пізніше придбав Іван Зеленчук. Сюди до нього після розвалу Союзу приїжджала дочка Хоткевича Галина. Сама вона мешкала у Франції.

– Галина Гнатівна сумувала за матір'ю – їх війна розлучила, а тут відчувала з нею зв'язок, – згадує Іван Михайлович. – Її матір похована в Івано-Франківську. З Галиною ми до другої ночі, бувало, засиджувалися за розмовами…

Гнат Хоткевич ховався у Криворівні від переслідування російської влади. Спочатку втік із Харкова, а потім і Львова.

Закінчував облаштовувати музей Івана Франка місцевий житель, учень третьої дружини Хоткевича Платоніди - Микола Дзурак.

- Маючи зарплату співробітника музею, він витрачав її не на їжу та одяг, а на оформлення музею, – згадує Іван Зеленчук. – Так він 40 років пропрацював, зібрав величезну кількість експонатів у горах, а потім ще його дружина та донька присвятили життя музею. На жаль, їх уже немає в живих.

Тут, у горах, 2010 року драматург Гнат Хоткевич створив унікальний Гуцульський театр – у ньому грали любителі-актори. Цей народний театр привніс в українську культуру того часу нові та самобутні тенденції. Гастролював і Галичиною, і Польщею, а частина трупи виступала потім у Москві. Щоб переконатися у існуванні цього феномену, до села приїжджав навіть Костянтин Станіславський. Тут Хоткевич написав повість «Кам'яна душа» про життя опришків, учасників повстанського руху на Галичині, Закарпатті та Буковині.

- 1912 року він поїхав від нас, і в результаті його спіймали і таки знищили, - зітхає Іван Зеленчук. (У 1930-х роках Хоткевич, який залишився в радянській Україні, зазнав репресій, а 1938 року його розстріляли).

У Криворівні Хоткевич написав кілька книг про гуцулів, про Олексу Довбуша, ватажка опришків.

«Ось Жаб'є – гуцульська столиця»

Іван Франко вперше потрапив до Криворівні 1889 року – йшов пішки зі Львова, сам вів експедицію. Тоді він написав: «Ось Жаб'є – гуцульська столиця. Нема, кажуть, села понад Жаб'є, і більшого лиха шукати даремно». Жаб'є – стара назва Верховини, районного центру, що за 14 км від Криворівні. Пізніше нову назву селищу дали через те, що воно оточене безліччю «верхів» – «верхами» гуцули називають гори в тисячу метрів. А справжня гора для них – це вже 1500 метрів. 500 метрів підйому - і зовсім не вважається горою.

Чому люди не їдуть із важкодоступного гірського регіону? Відповідь проста, і її наш співрозмовник цитує із 400-сторінкового дослідження етнографа Марії Лаврук: «Земля та люди – речі нероздільні».

– Є квіти, що ростуть лише у степах, є – лише у лісосмугах, а є ті, яким добре в горах, – пояснює Іван Зеленчук.

Пізніше Іван Франко, за словами співрозмовника, потрапив сюди завдяки дружині Ользі. 1900 року вони відпочивали у Косові (27 км від Криворівні), там на базарі Ольга Франко зустрілася з дружиною етнографа, секретаря Наукового товариства імені Тараса Шевченка Володимира Гнатюка – вищезгаданою донькою священника Андрія Бурачинського із Криворівні Марією. Та покликала їх у гості. Після цього щоліта протягом 12 років родина Франка із чотирма дітьми жила у Криворівні. Спочатку у газди Проця Мітчука, а потім – у будинку, де згодом відкрили музей Франка.

Коцюбинському презентували гуцульського коня

Науковим товариством імені Тараса Шевченка керував Михайло Грушевський. Володимир Гнатюк, окрім того, що виконував обов'язки секретаря, був ще й студентом Грушевського. Так Франко познайомився із майбутнім українським президентом, вони тісно співпрацювали. Тож незабаром у гори покликали і Грушевського – він навіть купив тут будинок.

– З його щоденника: «Сьогодні виконав свою норму – написав 15 сторінок. Тричі купався у Черемоші. Вода – 18 градусів», - цитує Іван Михайлович. – Він був атлетом. Писав: «Сьогодні прогулявся до Довбушевих комор (1186 м) та Білої кобили (1477 м)». Ми, місцеві, знаємо, що це не прогулянка, а одноденний та складний похід.

А ось Михайло Коцюбинський приїхав до Криворівні вже тяжко хворим… Завітати до гуцульського краю письменника впросив Володимир Гнатюк – щоб Коцюбинський написав про нього. Вже тоді всім було зрозуміло: якщо щось напише Коцюбинський, то це увійде у історію. Не побувавши там, каже Іван Зеленчук, Коцюбинський писати відмовлявся, а їхати до Карпат замість острова Капрі не дуже хотів… Але пішов на цю «жертву» – і провів у Криворівні три роки. І написав "Тіні забутих предків" - повість, яка прославила гуцулів на весь світ.

Оскільки письменник хворів, йому для пересування запропонували гуцульського коня. Про нього він писав дружині: «Весь день провожу на гуцульському коні, граційному, як балерина».

- Такий кінь дуже зручний для їзди, він дивиться, куди в горах поставити ногу, - пояснює Іван Михайлович. – На цьому коні він піднявся аж на гору Скупову – а це понад 1500 м! Якби ви проїхали цей маршрут горами через чотири села, ви б поважали Коцюбинського як стійкого мандрівника... Туди - швидким ходом на коні пів дня. Ех, все у нас добре, окрім географії – дуже далеко, дуже високо, майже немає інфраструктури... Якщо ви у Львові купите хліб, то вже за пів години родина його їстиме. А якщо я куплю у Верховині, а живу у Бубках, то ще не факт, що сьогодні дістануся додому. Треба 10 км йти верхами (горами. – Авт.) нагору.

Тож серед місцевих гуцулів сьогодні навряд чи знайдеш когось без коня. Без нього тут не впоратися, а транспорт не проїде. На коні – за хлібом і за дітьми до школи.

«Ще Леся Українка – і в церкві був би весь цвіт нації»

1901 року у Криворівні з Франком та Гнатюком зустрічалася Леся Українка. Вона ночувала тут, не встигнувши горами на колясці без ресор за день доїхати з Верховини до Буркута (45 км від Криворівни) на лікування. Сьогодні там уже давно немає людей, це село-примара, а тоді багато хто їхав до мінерального джерела на кшталт Боржомі.

– У Буркуті вона прийняла пропозицію свого коханого Климента Квітки, – зазначає наш співрозмовник. - І вперше в житті, як вона писала, поправилася - погладшала на 3 кг. А також дописала «Одержиму», яку присвятила Франкові. Тож вся еліта того часу в нас була. Якось на службі в церкві 1912 року священник Олекса Волянський сказав: «Якби зараз ще зайшла Леся Українка, то в мене в церкві був би весь цвіт української нації».

ДО РЕЧІ

1969 року тут побував Олесь Гончар. Саме тоді гірське село спіткало лихо - страшний потоп. І ця трагедія надихнула письменника на роман «Циклон» – про протистояння людини водній стихії.

І сьогодні, попри труднощі з транспортною розв'язкою, Криворівня продовжує залишатися одним із центрів української культури. У Верховині та сусідніх населених пунктах проводять гуцульські фестивалі і конференції з участю сучасних письменників.