"Кіборги" – це малопереконливо сьогодні". Віктор Андрієнко про кіно під час війни, "довгоносиків" і листування з чоловіком Руслани Писанки

Відомий комедійний актор Віктор Андрієнко з недавнього часу "вдарився в дитинство" – знімає кіно для дітей. Настільки успішно, що вже отримав премію імені Лесі Українки за фільм "Іван Сила". А згодом гран-прі літературного конкурсу "Коронація слова" за кіноказку "Легенди Чарівнолісся".

У свій день народження (відсвяткував позавчора, 19 вересня) поділився з OBOZREVATEL думками, яким має бути художнє кіно про війну; зізнався, які в нього тепер стосунки з "довгоносиками", та виказав секрет, як вдається не виглядати на свій паспортний вік.

– Як зазвичай святкуєте день народження?

– У сімейному колі. В перший рік війни зібралися просто на кухні. Не ті часи, щоб по ресторанах бігати. Сьогодні рідні прийшли, смакували тортик, поспілкувалися. З різних куточків світу дзвонили родичі та друзі, тепло вітали.

– Які дні народження вам запам’яталися найбільше?

– Коли фільмували дитячу кінострічку "Іван Сила". Святкували тоді всі, навіть масовка. Але в мене було дуже багато роботи (в цій картині був і режисером, і сценаристом, навіть постановником трюкових сцен, а також зіграв одну з ролей), тому прийти й посидіти з усіма зміг тільки після дев’ятої вечора. А другий шикарний день народження припав на початок знімання моєї другої повнометражної картини "Легенди Чарівнолісся". І ситуація була аналогічна. Тоді я навіть торта не скуштував, бо поки всі гульбанили, спілкувався з журналістами. Як-от із вами зараз.

– Фільм "Іван Сила" – ваш дебют як режисера – я бачила влітку на вашому творчому вечорі в столичному Будинку кіно. Вразили розповіді про те, що під час роботи над картиною вас весь час переслідувала містика.

– Для тих, хто ще не бачив фільм, хочу коротко розповісти, про кого ми зняли це кіно. Прототипом головного героя став силач Іван Фірцак, якого на початку минулого століття було офіційно визнано найсильнішою людиною планети. Фірцак був знаною фігурою у світі й міг підписати контракт із будь-яким цирком планети. Однак вирішив повернутися на батьківщину. Після приїзду додому все нажите ним за кордоном забрав НКВС – це було в 1937 році. Іван мав автомобіль Ford, який подарували за те, що на спір на плечах виніс його з магазину. Коли хотіли забрати цю машину, кувалдою її розбив. За це отримав строк. Згодом легендарний спортсмен помер у злиднях у невеличкому селі на Закарпатті. У світі є два музеї Івана Фірцака, а в Україні – лише маленький пам’ятник. Це про те, як ми цінуємо своїх героїв.

Містика була присутня від самого початку проєкту. Наприклад, працюючи над сценарієм, я вигадав деякі сцени – а потім виявилося: усе, що придумав, аби посилити емоційність того чи іншого епізоду, відбувалося в реальному житті. Це неймовірно.

– У картині роль українського атлета Івана Фірцака зіграв Дмитро Халаджі – відомий силач, чемпіон світу, який нині мешкає в т.з "ДНР". Чи не буває у вас через це проблем із показом фільму?

– Цей кінофільм я демонструю із 2014 року. Ось позавчора, наприклад, показували в Німеччині. Цю кінострічку подивилося вже близько мільйона глядачів. Я постійно спілкуюся з ними після показів – всі в захваті від історії, і ніхто й ніколи не ставив мені таких запитань. Свого часу я звернувся до Держкіно з проханням надати експертну оцінку картині, мені відповіли: все нормально, працюйте. Те ж саме мені написали з Міністерства культури. В мене є ці документи – претензій до стрічки немає. Можливо, є якісь звинувачення у диванних експертів, не знаю. Але хочу нагадати, що свого часу Халаджі прославив Україну, поставивши 120 світових рекордів, що занесені до Книги рекордів Гіннеса. Він неодноразово представляв нашу країну на змаганнях за кордоном. І найголовніше: саму картину було знято 2013 року, до всіх трагічних подій, які сталися з нашою країною.

А повертаючись до згадки про Німеччину, хочу розповісти, як ця країна гаряче нам допомагає. Ми багато співпрацюємо з тамтешньою українською громадою. Згадаю лише одну цікаву історію з їхньої роботи. Якось придумали акцію, щоб зібрати допомогу на фронт, подію назвали "Здай свиню на ЗСУ". Місцевих жителів просили приносити в якесь певне місце м'ясо, з якого наші дівчата планували робили тушкованку на фронт. Один німець привіз цілу свиню, уявляєте? Наші схопилися за голову: "Що з цим робити?" Він не розуміє: "Ви ж написали, що свиня – на ЗСУ". Вирішили виставити тваринку на аукціон, а зароблені гроші передали хлопцям на передок.

– Яким ви бачите сучасне кіно про війну? В одному з нещодавніх інтерв’ю сказали, що кінострічка "Кіборги" – у нашому сьогоденні, на жаль, малопереконлива. Поясніть чому?

– Так, дійсно. "Кіборги", "Мати Апостолів" та інші картини зараз видаються, на мій погляд, трохи картонними, бо почалася велика війна. В епоху інтернету й соцмереж навіть найталановитіші художні картини програють страшній і жорстокій реальності. Зараз, щоб зробити кіно про війну, треба брати не реаліті-шоу, а шукати ситуації, оригінальні сюжети – тільки цим можна взяти. Фільм має розповідати про війну "не в лоб".

– У вашому творчому доробку як режисера є ще одна картина – "Легенди Чарівнолісся", робота над якою триває. У цій стрічці знімається Вася Бендас – колега по телепроєктах "Шоу довгоносиків" і "Повне Мамаду". Де він зараз? Майже не з’являється в публічному просторі.

– Якби Василь залишався в Києві, то багато б знімався. В театр міг би повернутися. Але в нього дуже хвора мама, яку не може залишити без нагляду. Коли треба навідатися по роботі в Київ, його підміняє брат, але той багато працює, тому Василь може вирватися лише на кілька днів.

Коли почалася повномасштабна війна, він допомагав шукати тимчасове житло переселенцям. Василь живе за 20 кілометрів від Івано-Франківська. В селі багато домівок, де можна було якийсь час пожити у відносній безпеці, – власники помешкань перебували за кордоном на заробітках. До слова, недалеко від цього села – інше, де мешкає родина Василя Вірастюка, і ще одне, де живуть родичі Богдана Бенюка. Всі вони з одного району. Коли Вірастюк їде до мами, постійно заїжджає до Васі провідати. Надсилає мені фото. І Богдан Бенюк, коли бачимося, передає привіт Бендасу.

– З іншими колегами з "Довгоносиків" які у вас стосунки?

– З Валентином Опалевим (продюсер "Довгоносиків" та, за сумісництвом, виконавець ролі Доктора Ватсона в гумористичному шоу) зідзвонюємося. Я не знаю, в якій країні він зараз живе, але на день народження, Новий рік вітаємо один одного. З Томочкою (акторка Тамара Яценко) постійно переписуємося у вайбері. Сьогодні вона мені написала – я їй відповів, подякував за привітання. З режисером Вітею Приходьком – теж гарні стосунки. До речі, одна компанія нещодавно зацифрувала десять серій "Довгоносиків". Хотіли презентувати під мій день народження, але стався форс-мажор, тому видадуть найближчими днями. Ми не знаємо, як люди будуть їх сприймати через стільки років… Побачимо. Є багато серій, які зараз не можемо показувати, зокрема історії про Леніна та Пушкіна – зараз не на часі. Життя дуже помінялося.

– Ви були одним із близьких друзів Руслани Писанки, багато разом працювали. Як згадуєте її?

– Це була дівчина-"дюрасел"! Дуже сонячна, з позитивною енергетикою. Людина-сонце! Доброзичлива, але могла й на місце поставити. Таким зіркам вставляла пістони, що майка загорталася! З неї перла енергія повною програмою. Вона ніколи не зупинялася і своєю неймовірною жадобою діяльності затягувала всіх навколо в енергетичну коловерть – і ми крутилися разом із нею. Я і сам такий, тому завжди подобалося працювати з Русланою.

У мене зараз подібні стосунки з Риммою Зюбіною. Працюємо в команді, яка створює серіал "Зв’язок". Це картина про стосунки на відстані під час війни. В центрі сюжету історії чотирьох сімей із різних міст України, які розлучила війна. Ми полтавська сімейна пара Іванівна та Григорович. Жартую на зйомках: "З’єднали дюрасел із дюраселем".

Так само було з Русланою: їдемо в купе поїзда на гастролі. Ніч. Нормальні люди сплять, а ми вигадуємо, які б деталі додати у виставу, щоб було ще цікавіше для глядача. Вже вісім років граємо виставу, однак усе одно: "Спробуймо ось тут так, а в іншому фрагменті – поміняємо ось це". Це був свого роду бойовий спаринг – вона пропонувала своє, я – своє. І народжувалося щось цікаве. Я дуже люблю видавати експромти на сцені, а вона не могла стримати сміх і прямо під час вистави кидала: "Андрієнко, грай за всіх сам!".

Пам’ятаю, під час одного з виступів у Львові вийшов в образі міліціонера і замість "Здравия желаю", як мало бути за сценарієм, видав: "Слава Ісу!". Вони з актором Олегом Філімоновим, який теж залучений до цієї постановки, ледве не впали зі сміху. А оскільки зал львівської Опери був забитий ущент, місцеві робітники театру сиділи за кулісами – і так зареготали, що звалилися зі стільців прямо на сцену. І зал вибухнув новою хвилею сміху.

– Чи спілкуєтеся з чоловіком Руслани?

– Постійно спілкуюся з Ігорем, ми часто переписуємось: Як живеш? Може, чимось допомогти? "Життя продовжується" – це улюблена фраза Руслани, яку вона часто писала, роздаючи автографи.

– Вікторе, ви зовсім не виглядаєте на свій паспортний вік. У чому секрет? Знаю, що вже багато років не вживаєте м'яса та алкоголю.

– Мені подобається відчувати свій організм, прислухатися до свого тіла. Тому, дійсно, з роками щось у раціоні прибрав, згодом – відмовився від іншого. Нещодавно здавав аналізи в одній клініці й коли розповів, чим харчуюся, лікар видав: "А чого ви до мене прийшли?". Але це зовсім не означає, що в моєму раціоні лише каші та варена морква. Вмію добре готувати – після восьмого класу якийсь час навчався в кулінарному училищі. Під час практики майстер Павло Якович так видресував нас, що зараз що борщ зварити, що торт спекти – впораюся. Неважливо, чим ти займаєшся: кулінарією, кіно, театром, – головне, щоб твоя праця приносила людям позитив.

Раніше OBOZREVATEL писав, що актор Тарас Цимбалюк пояснив свої заробітки в Росії: знімався суто через гроші.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та у Viber. Не ведіться на фейки!