"Ми робимо те, що ворог не здатен уявити"․ Інтерв'ю з офіцером спецпідрозділу ГУР МО "Артан"

Групи завжди готових до дій, гарно навчених вчорашніх спортсменів, бізнесменів та представників інших мирних професій, з'являються несподівано, тихо роблять свою роботу, і так само тихо зникають. Інформація про їх операції засекречена, а та маленька частина, про яку повідомляють, є обмеженою та поданою із затримкою. Однак наслідки кожного успішного виходу, десантування чи запливу є майже завжди вкрай відчутними для ворога та дуже важливими для України. Коли ж про них стає відомо, ледве не у всього світу захоплює дух від того, наскільки круті операції проводить ГУР МО, а в росіян починається дуже гучне виття на болотах.

Під час повномасштабної війни розвідники виконували безліч задач: діяли на найбільш значущих та гарячих ділянках фронту як "пожежні команди", відбивали ворога, стоячи плечем до плеча з піхотними підрозділами, наводили ракети та артилерію на склади, командні пункти та нафтобази ворога. Вони ж звільняли острів Зміїний, разом із іншими формуваннями відвойовували Харківщину, Миколаївщину та інші землі, громили ворога на "вишках Бойка" й проводили диверсії у Криму. Про все це в ексклюзивному інтерв'ю 24 Каналу розповів Андрій Мельник, командир взводу спецпідрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України "Артан", відомий за позивним "Фаворит".

Від добровольців-цивільних до спецпризначенців за кілька місяців

З чого саме для вас розпочалося повномасштабне вторгнення? Ви зустріли його в якості військовослужбовця, чи були цивільною особою?

Як і для всіх, моя велика війна почалася з прильотів. Ввечері напередодні мене попереджали про те, що Росія здійснить напад. Якщо чесно, мене й за пів року попереджали, але мозок намагається відкинути такі думки. Думаєш, ну яка війна? Сучасний світ, у якому подібних речей у принципі не може бути.

Тим не менше я про всяк випадок проінструктував маму. Сказав, що приїду, заберу родину, відвезу у безпечне місце. То ж із першими обстрілами схопив зібрані речі, поїхав забирати рідних для евакуації. Однак всі відмовилися виїжджати. Витратив кілька годин часу на вмовляння, які нічим не закінчилися. Потім поїхав до Василькова, де працював радником міського голови. Разом із мером, секретарем міськради та іншими почали працювати.

Загалом люди були у шоці. Зрозуміло, що ворог цілив по аеродрому. Чимало ракет туди попало. Ніхто не знав, що робити, тому ми як представники місцевої влади взялися за організацію штабу. Я почав збирати людей, які хотіли захищати Батьківщину. Так був неофіційно сформований добровольчий загін "Щит Василькова".

Андрій Мельник – радник мера Василькова у цивільному житті та командир взводу підрозділу ГУР МО "Артан" / Фото надане 24 Каналу

У перші ж дні я одразу зміг дістати зброю. Зрозуміло, це все було на мінімалках: обмежена кількість автоматів та БК, жодної спецтехніки. Батальйон швидко розрісся аж до 1200 людей, але якість особового складу була різноманітна. На той момент не міг собі дозволити відмовляти бажаючим взяти до рук "калаші", не розумів, як можна казати, мовляв, ти слабий чи старий, для такого не підходиш.

Згодом вже всі адаптувалися до нових умов, пройшла хвиля паніки, налагодилися комунікації. Ми створили єдиний штаб, до якого входили представники кожної з військових частин, що у нас дислокуються, поліцейські, рятувальники, органи влади. Займалися створенням лінії оборони, перерили весь Васильків з усіх сторін, адже тоді Київська область була під загрозою вся. Бої подекуди точилися за Житомирською трасою, а частина регіону перебувала під окупацією.

Так вийшло, що ворогам не вдалося реалізувати свої плани, але окопи у нас залишилися. Вони дуже круті, туди навіть приїжджали журналісти, казали, що в Київській області це точно найкращі фортифікації. Тоді там працювали цілими селами, людей по 70 цілодобово, плюс мільйон техніки, підприємці давали все, що було потрібно: екскаватори, погрузчики, деревину. Не було ніяких паперів, все працювало на відносинах, у всіх була одна єдина мета, навіть у тих, хто ворогував між собою до війни. Кожен хотів захистити свою землю та свій будинок. Тому створили таку лінію оборони.

Ви самі керували створенням укріплінії? Мали відповідний досвід?

У мене бойового досвіду взагалі на той момент не було. Колись закінчував військову кафедру. Думав, що даремно витратив на це час, але коли знадобилося, то згадав все, чому нас вчили. Насправді реально знадобилося. Навіть для того, щоб спілкуватися з військовими, які приїжджали, на їх мові, бо цивільній людині важко зрозуміти термінологію, складно порозумітися щодо багатьох моментів. А фортифікації будували не лише так, як я казав, але й із порадами хлопців, що мали досвід АТО / ООС.

Згодом ми почали наймати інструкторів для підготовки добровольців. "Щит Василькова" ставав більш по-військовому правильним. Почали з'являтися бронежилети, інші засоби захисту. Дії бійців ставали більш злагодженими. То ж коли було зрозуміло, що нашому місту вже не загрожує окупація, ми почали виконувати завдання командування в інших частинах області, де досі точилися бої. Добровольці з нашого батальйону, хто більш-менш мав навички, виїжджали до Димера і так далі. Було декілька таких поїздок, а задачі виконували, наприклад, із хлопцями з ГУР МО. То ж коли війна ніби покинула Київщину, я зрозумів, що треба якось рухатись далі, і що у мене, начебто, непогано виходить воювати. Якось так вийшло, що на той момент вже здружилися з розвідниками, та й взагалі у мене було бажання якщо воювати, то по максимуму, віддаватися на 100%, а робота спецпідрозділу за своєю специфікою якраз і дає таку можливість. Із задачами, які зазвичай людям здаються трохи божевільними.

Зараз вже можна сказати, що багато речей, які ми робили, виконувалися вперше за всю історію України. Колись про це можна буде розповісти. Словом, так ми з деякими хлопцями із "Щита Василькова" опинилися в "Артані".

Кістяк групи складався з вже навчених добровольців, чи були професійні військові?

У нас було дуже багато людей, які до повномасштабки взагалі не мали бойового досвіду, але дуже хотіли навчатися. Взагалі "Артан" складається в основному з професійних спортсменів, дуже багато майстрів спорту, КМС.

У нас є чотирикратний чемпіон світу з тайського боксу Олег Приймачов, його нещодавно президент Зеленський нагородив орденом "За заслуги" першого ступеня, попередні два у нього вже були. Тобто багато спортсменів, багато людей, бізнесменів успішних. Більшість моїх побратимів – ті, хто досяг чимало у цивільному житті. Їм є, що втрачати. Більшість із них точно мали можливість не воювати, по повістці їх би не мобілізували.

Звісно, коли ми прямо домовилися з ГУР про перехід добровольців з "Щиту Василькова" до спецпідрозділу, я забрав невеличку частинку людей. Не можу сказати, що найбільш підготовлених, але точно тих, хто дуже хотів виконувати далеко не прості задачі.

Як виглядав процес підготовки розвідників зі вчорашніх підприємців та спортсменів?

Ми жили на полігонах майже цілодобово протягом 3 – 4 місяців. Готувалися до абсолютно всього, вивчали озброєння за принципом, що кожен у підрозділі має володіти будь-яким його видом хоча б на елементарному рівні. Інструктори ГУР проводили злагодження, навчали тактичним прийомам. Ганяли дуже сильно. Перерви на відпочинок були не часто. Поїли, пів годинки перекурили, і вперед. Треба підкреслити, що оскільки ми – спецпідрозділ, то у нас насправді було все. Стріляли і з одноразових труб, і гранати кидали, і NLAW'и використовували, хоча це вкрай дорогі штуки. Про набої взагалі мовчу, їх настріл порахувати було б нереально.

Бійці "Артану" на полігоні / Фото надане 24 Каналу

Крім того, ми не ходимо на завдання прямо всім підрозділом – відправляються окремі групи згідно з нюансами задачі. Наприклад, якщо завдання не передбачає роботу снайпера, то ці фахівці продовжують тренування, доки, скажімо, інженери чи ще хтось працюють у заданих координатах. На початку у нас взагалі було таке, що ображалися на командування. Мовляв, чого цих 20 чи 30 осіб обрали для виконання задач, а ми далі готуємося. Хотіли воювати дуже. А взагалі досі хтось багато бере участь у бойових діях, хтось менше, має більше перерв. Залежить від фізичного стану людини, а також потреб у ній на тій чи іншій операції. Наприклад, ті самі інженери можуть по 5 разів поспіль їздити, а снайпери по два місяці тренуватися. Однак як тільки десь лінія фронту стабілізується, в останніх стає більше роботи.

Підрозділ забезпечений всім необхідним?

Не буду приховувати, нам, знову ж таки, дуже пощастило. Нам відправляють все нове, круте та необхідне. Зрозуміло, багато спорядження не буває. Чимало всіляких приладів нічного бачення, прицілів чи інших пристроїв виходять з ладу, втрачаються. Бойові дії – то така штука. Але у порівнянні, скажімо, з деякими бригадами ЗСУ, ми забезпечені дуже й дуже добре. Проте й задачі отримуємо такі, що без такого спорядження не обійдешся. Допомагають і волонтери. Прагнемо прийти до того, щоб у кожного був тепловізор, прилад нічного бачення. На жаль, поки так не виходить: то люди додаються, то, знову ж, щось втрачається. Але жалітися нам гріх. Окрім якісного забезпечення маєм ще й неймовірне командування. Командир нашого спецпідрозділу, Віктор "Титан" Торкотюк, робить для нас все, що тільки може, і дуже береже людей. Про начальника Кирила Олексійовича (Буданова, – 24 Канал) й взагалі мовчу. Коли він сам бере участь у деяких операціях, має настільки глибокі знання в усій військовій справі, обізнаний із планами будь-якого нашого виходу, це дорогого вартує!

Колишні спортсмени та бізнесмени змушують кров росіян холонути в жилах / Фото надане 24 Каналу

Найскладніше – ближні бої у Бахмуті

Давайте перейдемо до бойових дій. Миколаївська область, Гуляйполе, Кам'янське на Запоріжжі. Енергодар, Бахмут, дорога на Часів Яр. Виглядає як послужний список "пожежного підрозділу".

Десь так воно і є.

У більшості перелічених регіонів та населених пунктів я особисто виконував задачі як командир взводу. Нас перекидали на ділянки, де Збройним Силам не вистачало засобів та потужності. Певною мірою було навіть так, що ми виконували функцію піхоти. У Бахмуті, наприклад, була саме така потреба.

Ми зачищали якісь будівлі від ворога, робили якийсь прорив, заводили туди хлопців із ЗСУ. Бувало, що через пару годин їм доводилося відходити під тиском окупантів. Тоді ще "вагнера" були. Словом, усім було дуже складно, то ж ми допомагали. Чесно скажу, поява ГУР хлопців дуже надихала. Та й взагалі, хтось із солдатів не був готовий стріляти, вбивати, хтось не мав навичок. То вони допомагали, чим могли: перезаряджали стволи, щось носили. Ми навчали їх. Усі були задіяні.

А так, було різне. Ближні бої на дистанції 5 – 10 метрів, коли навіть перекрикувалися з росіянами… Напевно, саме ця задача, коли працювали як гарно навчена піхота, була найскладнішою з усіх. Приватний будинок, обмежений кут огляду, з будь-якої сторони може з'явитися ворог. Дуже страшні такі моменти, коли важко володіти собою. Проте були й плюси: ти перебуваєш в одному місці без необхідності кудись постійно бігти.

Дивіться відео боїв спецпідрозділу "Артан" у Бахмуті:

Який підрозділ рашистів, із яким ви перетиналися, мав найбільш досвідчених бійців?

"Вагнерівці". Із ними справді складно було воювати, вони досвідчені воїни, які ніколи не відступали. Ну, у них така й стратегія була – існувало два типи пригожинських вбивць: зеки та безпосередньо навчені ідейні найманці. Перші залітали вперед "м'ясом". Другі ж спостерігали за нашими позиціями та виступали вже коли розуміли, де ми. От ці робили все дуже грамотно, але ми протистояли їм цілком успішно. Їх втрати були просто шаленими. Та й взагалі, де тепер "вагнера", і де ми? Проте ніколи не можна сказати, що вони якісь дурні. Це люди з шаленим досвідом, які жили війною, постійно брали участь у бойових діях в Африці, Сирії, літали до Венесуели. У них не було такого командування, як у звичайних ЗС Росії, коли без дозволу генерала не можна навіть вогонь відкрити.

Командування вчинило вкрай професійно: як відбувалися спецоперації в Енергодарі

Що можете розповісти про завдання в Енергодарі? Як взагалі планується операція, коли у разі чого неможлива швидка евакуація, коли підтримки з повітря, як показують в американських фільмах, просто не може бути?

В Енергодарі кілька разів проводили загальновійськову операцію. Там були не лише групи ГУР МО. Була підтримка артилерії, ЗСУшники, словом, багато хто брав у ній участь.

Задача була банальна: вийти на берег, захопити його частину, закріпитися й почати потроху видавлювати ворога.

Підготовка до запливу в Енергодар / Фото надане 24 Каналу

ЗАЕС така близька, але й така далека / Фото надане 24 Каналу

Щодо підготовки, то зрозуміло, проводиться аеророзвідка, працюють наші БпЛАшники. Триває цей процес достатньо довго, тобто підготовка до операції починається за тижні або навіть місяці до її безпосереднього проведення. Обов'язкова агентурна робота. Отримуємо інформацію від жителів поки що окупованих територій, можливо, колаборантів чи росіян, які працюють на нас. Таких, треба сказати, дуже багато. Якщо говорити про Енергодар, то там працювали й групи водолазів, які досліджували берегову лінію на предмет замінування. Коротше кажучи, чим ближче до операції, тим більше всілякої роботи щодо її організації.

Дивіться відео після повернення бійців спецпідрозділу ГУР МО "Артан" з Енергодару:

Окрема тема – безпосередньо підготовка до реалізації. Якщо завдання пов'язане з водою, ми ниряємо чи плаваємо, якщо з десантуванням, то готуємося висаджуватися з вертольотів.

Взагалі-то принцип такий саме, як і у спорті: маємо виходити на пік своєї форми перед зустріччю з ворогом.

Так і працюємо: весь час тренуємося, трохи відпочиваємо. Поїхали на задачу, повернулися, знову відпочили та почали тренуватися до іншої. Безперервний процес, а не так, що два місяці вчимося все робити досконально, а потім виключно працюємо в усіх умовах. Крім того, постійно треба відточувати навички. Якщо чогось довго не робити, це забувається.

На воді й на суші / Фото надане 24 Каналу

Ви сказали, що операції розробляють, зокрема, з урахуванням інформації, яка надходить з окупованих територій. Чи багато наших агентів там? Наскільки важливий їх внесок в успіх наших заходів?

Неоціненний! Таких людей дійсно дуже багато. Патріотично налаштованих, які з тих чи інших причин залишилися на тимчасово непідконтрольній Києву території. Вони люблять Україну, не можуть воювати, але надають координати чи діляться інформацією. Це ж насправді безцінно. А щодо колаборантів та деяких командирів російської армії, то є й такі, що давно вже працюють на нас. При чому на вищих рівнях.

Крим – це Україна, а Україна – це наш дім

Як відбувалася деокупація Зміїного? Це ж для росіян був настільки важливий стратегічний об'єкт, який давав змогу ледве не повністю контролювати виходи з наших портів. Вони мали там беззаперечну перевагу, то ж чому не вгризалися так, як це відбувається під Бахмутом або на Мелітопольському напрямку?

Чесно кажучи, я не розумію, як рашисти взагалі допустили таке. 20 людей може той острів тримати, якщо є БК, хоч пів року. До нього можна зайти лише з одної сторони. Якщо правильно розставити вогневі точки, то там практично неприступна фортеця. Вони мали проблеми з підвезенням всього необхідного, однак цілком могли налагодити поставки. Але провалилися, хоча там все перерито, там суцільні катакомби, де можна переховуватися від артилерії, бомб, ракет. Що ж стосується того, як ворог окупував Зміїний, то тут все зрозуміло. У хлопців-прикордонників не було змоги ані поповнювати боєкомплект, ані евакуйовувати поранених.

У хвилини спокою / Фото надане 24 Каналу

Про те, як відбивали острів, можу сказати лише те, що перед нами поставили таку задачу, з якою Сили Оборони України блискуче впоралися.

Зміїний, "вишки Бойка" – це все наближає деокупацію Криму?

Певною мірою. Як і всі удари по недобитках флотилії, як і наша безпосередня поява на півострові.

Але треба зазначити, що Крим – це Україна, а Україна – то наш дім. То ж почуваємося ми там відповідно. І та операція, про яку всім розповіли, є лише одним елементом від загальної диверсійної та розвідувальної роботи в Автономній Республіці.

Звісно, встановлення прапора на Тарханкуті – то додаткове нагадування росіянам про те, що їм треба тікати з нашої землі. В цілому ж, проводили розвідку боєм, на яку росіяни взагалі не очікували. Чули перехоплення їх розмов, то вони були геть у шоці. На жаль, особистої участі саме у цій операції я не брав, але мої хлопці там були.

Щодо десантування, це не легко. У росіян цю територію постійно патрулюють по декілька літаків. Пливли ми, як і завжди, на маленьких човнах, щоб, знаєте, менше попадати у поле зору ворога. Щоб залишатися непоміченими для локаторів. Іноді доводилося не користуватися навігацією, радіозв'язком.

То ж навіть доплисти проблематично, не те що висадитися. Доводиться вночі протягом 5 – 6 годин долати чималу відстань, орієнтуватися у відкритому морі без приладів. Треба бути великим спеціалістом, аби не збитися з курсу. Лише здається так, ніби нічого складного, пливеш собі по компасу, але ж ні. Є і течія, і втрати орієнтирів. Так можна й до Севастополя випадково дістатись. Крім того, бійці нашого спецпідрозділу до кінця не знали, що на них очікуватиме на березі. Навіть за ті 6 годин шляху могло багато що змінитися. Проте росіяни, певно, думали, що ми не здатні до настільки зухвалих дій, і програли. Чимало окупантів зустрілися з Кобзоном через безалаберність їх командування. Та й особисту також. Здоров'я загиблим, як то кажуть.

Росіяни зробили якісь висновки після вашої висадки?

Певною мірою. Але ж про цю спецоперацію їм було відомо через втрати та розголос. Про багато інших наших заходів вони навіть не здогадуються. Тут же ж посилили оборону у тому місці, але ж Крим великий. З'явимося в інших точках. Головне те, що всі висновки зробили ми, адже це завдання є частиною глобальних та ретельно спланованих заходів з деокупації півострова. Це був лише початок.

Росіяни програють на суші й на морі

Наскільки важливим є вибиття росіян з "вишок Бойка"? І чи вірно припущення, що наразі "Артан" діє здебільшого у морі?

Наш спецпідрозділ достатньо великий, аби деякі групи діяли у воді, а деякі – на суші. Коли одні були на "вишках Бойка", інші займалися чимось секретним – не скажу, на якому напрямку. Там росіянам було боляче. Щодо вишок, то, зрозуміло, росіяни використовували їх певною мірою як бази, як об'єкти, де стояли РЛС та РЕБи, завдяки чому окупанти мали і прикриття, і обізнаність щодо ситуації у цій частині моря. Але, уявіть собі, вони увесь цей час з моменту захоплення та буксирування платформ (у 2014 році, – 24 Канал), використовували їх ще й для видобутку газу. Тобто навіть після повномасштабного вторгнення рашисти ані на мить не забували про те, що треба нас обкрадати.

Повертали ми їх поступово, одну за одною. Як росіяни це пропустили? Гарне питання. Ми робили все максимально тихо. Думаю, на четвертій платформі навіть не здогадувалися, що перші три вже під нашим контролем. Нагорі, десь у штабах, вороги не могли не знати про втрати, оскільки нас атакували літаки. Пілоти їм доповідали, але людей ті штабні генерали не попередили. Могли б провести евакуацію чи ще щось. Поклали купу народу на рівному місці. Типовий російський підхід. Та й взагалі вони так чи інакше програють на суші й на морі.

Як повідомляли на офіційній сторінці ГУР, під час тієї операції боєць "Конан" опинився у відкритому морі. Як його рятували?

Так, хлопець випав за борт, коли катер маневрував під час обстрілу з повітря. Ворожі "Сушки" атакували нас достатньо щільно. Хоч вони й не могли попасти, розгортатись тут і зараз нам було занадто небезпечно. Могли б загинути усі. То ж поверталися через деякий час. А тоді вже не могли знайти "Конана". Хоча, як він згодом сам розповідав, двічі пропливали десь повз. Ми не чули його через хвилі, роботу двигуна… Зв'язку не було. Добре, що оператори безпілотників знайшли у воді його тепловий слід. Після цього група вже цілеспрямовано рухалася за потрібними координатами.

Може, по-військовому це й неправильно, брати купу людей, аби врятувати одну людину, але питання, чи повертатися, чи ні, взагалі не стояло. Попри бій та небезпеку, забрали хлопця. Ще й літак тоді підбили. Напевно, всі вже бачили той запис.

Дивіться відео підбиття рашистського літака бійцем спецпідрозділу "Артан":

Взагалі ж евакуація "Конана" зайняла без малого 12 годин. Він сам по собі богатир, дуже такий здоровий хлопчина. У лікарні пару крапельниць отримав, і все, вже у строю. Для такого часу перебування у воді ще легко відбувся. Та й ми обійшлися без втрат.

На записах, де по вас гатять штурмовики, видно, що пілоти працюють з бортової пушки. Чи є пояснення, чому не ракетами, і чому при такій щільності вогню вони так і не попали у ціль?

Жодного разу не попали. У своїх новинах вони постійно розповідають про сто тисяч затоплених катерів. У нас всього стільки човників немає, скільки вони знищили.

За всю історію наших морських операцій, конкретно нашого підрозділу, росіяни лише один раз злегка пошкодили транспортний засіб.

Ці човни – достатньо важка ціль, вони швидкі, маневрені. Ракетами по них не має сенсу працювати, а ефективна дальність пушок трохи ближча, ніж вони можуть дозволити до нас наблизитися. Підлетять – поплавають у морі. Якщо пощастить, то ще й в Україні у якості полонених побувають.

А щось можете сказати про "подарунки", які залишили росіяни на вишках? Є щось дійсно цінне?

"Нева"! Сучасна радіолокаційна система. Вона зараз на дослідженні у наших фахівці та партнерів. Знаючи, як вона працює, можна буде створювати засоби, завдяки яким РЛС буде неефективною, не бачитиме цілей. Такими технологіями Кремль точно б не хотів ділитися ні з ким.

Рідкісні ракети для гелікоптерів знайшли, модернізовані. Та й взагалі БК у них багато там було. Що сказати, гарно вийшло.

Ви розказали про підготовку до операцій, а що робите після? Існують якісь роботи над помилками?

Ніколи не шукаємо крайніх та у чомусь винних у випадку провалу. Намагаємося зрозуміти, що пішло не так, аналізуємо, аби в подальшому подібного не траплялося. Однак, зрозуміло, лише успішних операцій бути не може, є й такі, де задачі не виконуємо. Це життя, і такий фактор, буває, що все не виходить. Зазвичай після операцій всі роз'їжджаються на коротке відновлення. Хтось здоров'я підтягує, хтось просто відходить від операції. Потім збираємося на ППД, проходимо злагодження, і готуємося до нової задачі.

"Ліс" після втрати кінцівки без знеболювальних малював карту для групи

Що за майже 2 роки війни було для вас найбільш фізично та емоційно важким?

Фізично – це рух. На собі постійно несеш багато всього. Наприклад, треба з оперативною групою опинитися за сім чи 10 кілометрів від того місця, де перебуваєш зараз. На тобі 40 – 60 – 70 кілограмів спорядження. Банально пройти таку дистанцію вже важкувато, а якщо перебіжками, під обстрілом, то треба мати, знаєте, гарну фізичну форму.

Морально найважче – це поховання. У нашому підрозділі дуже маленький відсоток втрат, але жертв, на жаль, на війні не уникнути. Це найважче.

Ми намагаємося допомагати родинам загиблих, збирати якісь кошти. Вони можуть звернутися, в принципі, по будь-яких питаннях. У нас є спеціально закріплені за тією чи іншою родиною люди, які займаються цією роботою та спілкуються з нашими пораненими. Останніх, звісно, також не кидаємо, намагаємося знайти місце в "Артані". Інструкторами, чи ще кимось. По великому рахунку, у всіх вже рівень знань та досвіду такий, що можна навчати. Наприклад, під час однієї з операцій без ноги залишився один з інженерів.

У кожного зі спецпризначенців за плечима – шалений досвід / Фото надане 24 Каналу

Так от, він підірвався на міні, але сам зміг надати собі першу допомогу, а доки його несли, малював маршрут, яким група могла пройти далі, аби виконати задачу. Він не думав про ногу, що йому боляче, а допомагав групі. При цьому не приймав знеболювальних, аби мати незатуманений розум. Його позивний "Ліс". Людина з великої літери.

Які у вас враження від перебування у містах, вщент знищених війною. Де вирувало життя, де мешкали тисячі людей, ще нещодавно було чутно дитячий сміх?

Це незвично. Чесно кажучи, коли буваєш десь там, хочеться скорішої перемоги. Відбудувати, що називається, на зло ворогам. Зробити місце, де колись був населений пункт, ще кращим, ніж було. Звісно, не можна так казати, але щоб війна пішла певною мірою на користь. Хоча б тим, хто її пережив, хто повернеться на ці руїни. Щоб міста відновилися з новими підприємствами, економіка переорієнтувалася. Знаєте, усі країни, які проходили через війну, після цього або мали швидкий якісний стрибок вгору, або сильно занепадали. Сподіваюсь, Україна буде не останнім варіантом. Це багато в чому залежить від влади.

Але й від того, на чому закінчаться бойові дії. Чи це буде кінець війні, чи просто її етапу.

Етапу, думаю… І це страшно. Але ж маю сподівання, що після усі висновки наш народ зробить. Так чи інакше, війна торкнулася кожної родини. У всіх є знайомі, які загинули, родичі, що долучилися до війська. Хтось втратив житло, чи просто став вимушеним переселенцем. Навіть, якщо так станеться, що бойові дії призупиняться, маємо "наростити м'язи", зупинити корупцію. Не забувати про помилки, яких припускалися всі роки.