Втратив матір і обгорів до кісток: історія порятунку хлопчика, який вижив при ракетному ударі по Вінниці

Восьмирічний Рома Олексів — один з небагатьох, кому вдалося вижити в епіцентрі ракетного удару рф по Вінниці 14 липня 2022 року. Тоді загинули 29 людей, серед яких була й мама Роми – 29-річна акордеоністка Галина Олексів. Того дня Галина разом із сином прийшла до приватного медичного центру, розташованого саме в тій будівлі, куди влучила російська ракета.

Хлопчик якимось дивом зміг самостійно вибратися з-під охоплених вогнем завалів та доповзти до виходу, де його побачив випадковий перехожий. Підхопивши обпечену дитину, чоловік доніс Рому до карети швидкої – кадри того, як це відбувалося, потрапили до мережі.

Рома отримав опіки 80 відсотків тіла. Його батько Ярослав згадує, що на синові не залишилося живого місця – було обпечене все тіло, обличчя. Понад два місяці хлопчик перебував між життям та смертю, йому робили операцію за операцією (загалом він переніс 31 хірургічне втручання під загальним наркозом).

Те, що дитина вижила, родина і лікарі називають справжнім дивом. Понад рік хлопчик перебував у Німеччині, де одночасно проходив і лікування, і реабілітацію. А зараз Рома повернувся до України. Пішов до улюбленої школи, а ще – до танцювальної студії, адже до трагедії захоплювався танцями. Подробиці цієї драматичної та багато в чому неймовірної історії "Телеграфу" розповів батько Ярослав Олексів.

"Рома побачив, що маму завалило камінням"

Рома з татом повернулися до Львова – саме там хлопчик жив усе своє життя. Саме там його батько, декан Львівської музичної академії, свого часу познайомився з красунею Галиною, яка була його студенткою – а потім стала дружиною. Там народився Ромчик. Те, що 14 липня 2022 року син з мамою опинилися у Вінниці, було трагічною випадковістю.

– Вони приїхали до Вінниці, бо там живуть батьки Галі. І дружина з сином любили приїжджати до бабусі з дідусем на літні канікули, – розповідає "Телеграфу" Ярослав Олексів. – Я залишався у Львові, бо в академії саме йшла вступна кампанія. Ми домовилися, що я приїду до них наприкінці липня, на день народження дружини – їй мало виповнитись 30…

Того дня Галя записалася до лікаря приватної клініки. Рома поїхав з нею. Вони прийшли трохи раніше і сиділи в холі клініки, чекаючи, коли Галю покличе лікар. Саме в той момент і сталися вибухи. Рома розповідав, що після першого вибуху Галя лягла на підлогу і сказала Ромі зробити те саме. Але син навіть не встиг збагнути, що відбувається, як стався другий вибух – і його відкинуло в інший бік до стіни. А Галя так і залишилася там, біля дивана…

Рома каже, що коли він підняв голову, побачив, що все навколо горить, і маму, яку завалило камінням. Підійшов до неї, погладив їй волосся. Вона не реагувала. Тоді Рома зрозумів, що треба вибиратись. Побачило попереду світло – це й був вихід. Він йшов туди, але постійно падав – бо каміння та уламки бетону, по яких він йшов, були дуже гарячими. Він падав, сидів на цьому камінні, лежав на ньому (саме тому й отримав стільки опіків), але потім збирав сили та йшов далі. А коли нарешті дістався виходу, його там підхопив незнайомий чоловік, який прибіг на місце трагедії.

Попри стан шоку, син зміг сказати лікарям "швидкої" своє ім'я і адресу – це допомогло нам його знайти. Я на той момент уже прочитав про вибухи у Вінниці й намагався зв'язатися із дружиною. Телефонував, писав, але повідомлення не доходили. Батьки Галі сказали, що вони з Ромою мали бути саме в тому місці, де сталися вибухи… Ми довго не втрачали надії. Три дні обдзвонювали всі лікарні. Думали, може, Галя десь лежить непритомна – і тому ніхто не знає її прізвища. А потім дзвінок із поліції: "Є співпадіння ДНК". Галю неможливо було впізнати, це вдалося зробити лише за допомогою експертизи.

"У сина було перебинтоване геть усе, навіть очі"

Ярослав одразу ж приїхав до Вінниці – і з того дня почалася тривала боротьба за життя маленького Ромчика. Попри те, що хлопчик не приходив до тями, Ярослав постійно з ним розмовляв, вмикав його улюблену класичну музику (Рома у свої на той момент сім років теж вже був музикантом).

– У нього було перебинтоване геть усе, навіть очі, – каже Ярослав. – Він абсолютно ні на що не реагував, і ніхто не міг сказати, чи переживе він наступну ніч… Син вперше прийшов до тями через три тижні після трагедії. Розплющив очі і спитав, чи їдуть "швидкі" – йому здавалося, що це все ще 14 липня.

Але навіть те, що Рома прийшов до тями, не означало, що він житиме. Опіки були настільки глибокі, що подекуди сягали кісток. Кілька осколків від снаряда застрягли в черепі. Через інфекції пересаджені ділянки шкіри не приживалися, весь серпень у Роми був жар і загроза сепсису. Йому багато разів змінювали антибіотики – поки нарешті у вересні минулого року не стало краще. Рома мужньо боровся за своє життя. Я весь час був і підтримував його. А він – мене…

Про смерть мами Ярослав сказав сину практично одразу після того, як хлопчик прийшов до тями. На той момент Рома вже був в Університетській клініці Дрездена – одній з найбільших опікових лікарень Німеччини. До евакуації за кордон Ромчик був у Львові, куди його перевезли з Вінниці.

"Він приїхав у вкрай важкому стані. Взагалі був критичний. Ми робили все, що могли, особливо наша реанімація та анестезіологи. Ми сподівалися, що він виживе. Але, думали, що скоріше за все він не доживе навіть до транспортування за кордон", — цитує опікову хірургиню Лесю Стрілку, яка на той момент займалась лікуванням хлопчика, Перше медичне об’єднання Львова.

"Зранку школа, потім фізіотерапія, після – танці та баян"

27 операцій Ромі зробили ще до жовтня минулого року. Оперували по три рази на тиждень. Потім ще п'ять операцій, одна з яких була лише кілька місяців тому – Ромі вирівнювали пальці на руці, де сильно обгоріло сухожилля. А на обличчі Рома тепер носить спеціальну маску. Її не можна знімати ні вдень, ні вночі.

– Маска стримує рубці – так вони не збільшуються і не грубіють, – пояснює Ярослав. – Від цього багато в чому залежить результат пластичних операцій, які нас чекають у майбутньому. Рома носить цю маску вже рік, і носитиме ще близько року. Це дуже непросто, але син розуміє, що це для нього, і робить все так, як сказали лікарі.

Наступні операції будуть не скоро – не раніше, як через рік. Саме тому ми вирішили повернутись в Україну. Рома дуже цього хотів – у рідні стіни, до друзів, до улюбленої школи. Поки ми були в Німеччині, Рома пішов у німецьку школу і продовжив онлайн-навчання в українській. Син не міг дочекатися моменту, коли повернеться додому. І тепер, коли це сталося, він щасливий. Ми приїхали на початку серпня і мали кілька тижнів, щоб підготуватися до нового навчального року.

Рому дуже тепло зустріли однокласники. Щобільше, про його повернення знали навіть діти з інших шкіл. Учні однієї з них підготували для Роми записки з привітаннями та побажаннями. Я переживав, що син панічно боятиметься повітряних тривог, але Рома реагує абсолютно адекватно – спокійно спускається в укриття. Ми це робимо завжди – слава Богу, живемо поруч зі школою, де є бомбосховище.

Ще Рома був дуже радий повернутися до улюблених хобі – танців і гри на баяні. Попри всі його травми, йому вдається і те, й інше. Мені це іноді здається неймовірним – адже після того, як Ромі видалили м'яз на правій нозі, лікарі казали, що він ніколи не зможе самостійно піднімати стопу. Ми купили протез, але він не знадобився – Рома наполегливо пробував ходити без нього, і в результаті, долаючи сильний біль, упорався. Нині він не лише ходить, а й танцює. Що, до речі, є для нього чудовою реабілітацією. Та ж сама історія з музичним інструментом. Граючи на баяні, син отримує насолоду і при цьому розминає руку, пальці, що в його випадку вкрай важливо.

У Роми насичений графік: зранку школа, потім фізіотерапія, після – танці та баян. Ми з ним ходимо на виставки, концерти, презентації книжок. Недавно збулася його давня мрія побачити наживо Дзідзьо і Олександра Пономарьова. Я роблю все для того, щоб Рома попри все радів цьому життю. Минулого тижня ми їздили у Дрезден до лікарів – плануємо приїжджати туди приблизно раз на два місяці на обстеження. Рома був радий зустрічі з лікарями та друзями, якими встиг там обзавестися. Але сказав мені, що за Німеччиною не сумує – вдома краще.

На Рому чекає ще не одна операція. Наступні хірургічні втручання, за словами Ярослава Олексіва, робитимуть уже в Україні.

– Планується пластика обличчя, пересадка волосся, реконструкція вух, – каже Ярослав. – Якби ми залишилися у Німеччині, всі ці операції сплатила б медична страховка. Але в такому разі нам довелося б там жити щонайменше п'ять років. А ми хочемо жити вдома. У МОЗ обіцяють, що подальші операції Ромі сплатить держава, на що я дуже сподіваюся. Попереду непростий шлях, але після всього, що ми вже пережили, я не маю сумніву, що син впорається.