Військо районного військкома: як полковник з інвалідністю повів у бій штурмовий загін

Навряд чи є ще в Україні керівник ТЦК та СП, який у вільний від роботи час нищить ворога у гарячих точках. Полковник Олександр Логвиненко з Полтави впевнений, що кожен очільник військкомату має провести на передовій бодай кілька місяців.

— Чи є ще в Україні військкоми, котрі як і ви, воюють на фронті?

— Мені не доповідали. На терцентри покладено завдання комплектування військових підрозділів, це теж хтось має робити. Але моя особиста думка: місяць, два чи три кожен військком, попри своє небажання йти на фронт, мусить віддати цій війні. Щоб змінити свої цінності й пріоритети. Коли він побуде в окопах, то про ремонт у своєму кабінеті думатиме в останню чергу, — каже полковник Логвиненко.

Бачити смерть своїх бійців онлайн

45-річний Олександр Логвиненко очолює найбільший в Україні Полтавський районний військкомат з 2021 року. В ньому загалом 10 відділів. При кожному є рота охорони. Коли стало зрозуміло, що широкомасштабна війна затягується, до полковника почали підходити підлеглі з проханням відправити їх у бойові підрозділи. Тоді він відібрав 140 добровольців і очолив зведений штурмовий загін "Одін" (О́дін — бог війни у давньоскандинавській міфології. — Ред.). У червні 2022-го підрозділ Логвиненка, девізом якого стала фраза "З Україною в серці, з богом у душі", вирушив на Гончарівський полігон у Чернігівській області.

— Ми пройшли там злагодження та підготовку як штурмовики, і нас спрямували на підкріплення 72-ї окремої механізованої бригади ЗСУ ім. Чорних Запорожців, яка тримала Бахмут, — пригадує військком. — Тоді я думав, що 2014 року бачив усе. А виявився не готовим до того, що відбувається на фронті зараз. Це не та війна, через яку я пройшов раніше. Шквал обстрілів, величезний потенціал людського, технічного, транспортного ресурсу… І шалені швидкості.

Наш противник — переважно зеки із числа вагнерівців. Перший штурм — перші поранені. Багато важкопоранених. У мене були бійці, які, повернувшись з позицій, заявляли, що не витягують, казали, що не хочуть бути тягарем для підрозділу. І це чесно. Їх ніхто не засуджував.

Штурмовий загін "Одін" (хоча за кількістю особового складу — це рота) воював у гарячій точці півтора місяця.

Війна не буває без жертв. Під Бахмутом загинув 46-річний Олексій Скрипник із Кобеляк, батько трьох доньок, з яким полковник Логвиненко був знайомий ще з 2014 року. Та його найбільший біль — ті, кого вони не могли забрати з поля бою. Загалом їх семеро. Один зник торік під Бахмутом, ще шестеро полягли цьогоріч під Лиманом.

— Завдяки можливостям аеророзвідки, смерть трьох я бачив онлайн, — розповідає про пережите бойовий військком. — Група виходила з бою, як по ній почали працювати снайпери. Хлопці попадали на землю парами, і за хвилину в кожній з них з’являється по одному вбитому… Загалом тіла загиблих нам вдавалося забирати за допомогою роботів — невеликих чотириколісних машинок. Але останки цих трьох так і залишилися там, вони досі вважаються безвісти зниклими.

Просто є місця, які постійно прострілюють ворожі снайпери. Відправляти туди людей для евакуації тіл означало відправляти їх на вірну смерть. На жаль, росіяни підірвали робот разом із зачепленим тілом. Уявіть, як я мав сказати про це родичам безвісти зниклих? Чи не найважче на війні чути емоції рідних, коли телефонуєш і кажеш про втрату. Але я дав собі чітку установку, що як командир маю взяти на себе цю функцію. Тоді дехто з рідних навіть просив мене не посилати бійців по тіла. І лише одна жінка мене не чула. Вислухав її мовчки. Що я міг їй сказати? — згадує командир.

Страх смерті у цивільному житті

Після того випадку полковника Логвиненка накрила депресія. Він нікого не хотів ані чути, ані бачити.

— На мене тиснув тягар моральної відповідальності за особовий склад, — зізнається полковник. — Зателефонував дружині й попросив, щоб ніхто з рідних не турбував мене дзвінками й повідомленнями, доки сам не вийду на зв’язок. Цей стан тривав тиждень. Про нього знав лише найближчий побратим. Але як командир я не міг допустити, щоб це бачили підлеглі.

Проблеми зі здоров’ям у цього міцного зовні чоловіка почалися після АТО. Відтоді він постійно носить таблетки від тиску й транквілізатори, бо час від часу його накривають панічні атаки.

— 2014 року наш підрозділ стояв на крайньому блокпосту в Мар'їнці, — каже мій співрозмовник. — З одного боку терикони, з іншого — ДАП. Росіяни працювали по нас "Градами" цілодобово. Як пояснили згодом лікарі, мої панічні атаки й постійні головні болі, на які я довго страждав, пов’язані з пережитим тоді. А психологи запитували, чи боявся я померти. Я й зараз боюсь. На війні постійно страшно, це нормальне відчуття.

Та не стільки смерті боявся, як того, що не побачу сина. Йому зараз 12, а тоді, коли я перший раз пішов воювати, було всього три рочки. І той страх, який я відчував на війні, почав переслідувати мене у цивільному житті. Медики мене довго обстежували, лікували, дали другу групу інвалідності й визнали обмежено придатним до служби у воєнний час, — розповідає Олександр Логвиненко.

Під час нашої розмови полковник час від часу кладе руку на серце.

— Іноді починає калатати "мотор", — відмахнувся. — Але, що цікаво, на фронті в мене нема панічних атак взагалі. Хоча, наприклад, страх під час руху в транспорті досі переслідує. Він з’явився, коли минулого літа їхали з побратимом із Бахмута на позицію біля Вуглегірської ТЕС. Наше авто було, як на долоні, бо дорога повністю прострілювалася, й треба було проїхати її якомога швидше. В окопах або в бліндажі почуваєшся більш-менш безпечно. Якщо станеться пряме влучання, то вже таке…

Забув про бізнес задля військової справи

Логвиненко напросився на передову і 2014 року. На той момент він давно звільнився зі служби через хронічне захворювання. З дружиною мав бізнес — два косметичні салони.

— Мій батько старший прапорщик, має 38 років вислуги. Сам я закінчив Полтавський військовий інститут зв’язку, — продовжує Олександр Логвиненко. — Думаю, спрацювали гени. Тому я став шукати себе у військовій справі, на якій раніше поставив хрест. Спочатку добився того, щоб мене зарахували до відділення тероборони обласного військового комісаріату. А багато хлопців з роти охорони військкомату пішли тоді у батальйон "Айдар". Я їх відвозив до місця розташування і бачив, що там справжні патріоти. Мріяв воювати з ними пліч-о-пліч.

Та рішення по мені затягнулось, і я разом з кількома побратимами перевівся у 28-й окремий батальйон зв’язку, у розвідку. Прослужив під Мар’їнкою півтора місяця на посаді замполіта роти. І тут дзвінок від помічника начальника ГенштабуВіктора Муженка. "Ви ще готові служити в "Айдарі?" — запитав. "Де батьківщина накаже, там і служитиму", — відповів я. А вже за пару тижнів прийшов наказ про переведення мене помічником командира батальйону з фінансово-економічних питань у "Айдар", оскільки я маю диплом Полтавського університету економіки і торгівлі, — розповідає полковник.

Після демобілізації 2016 року тоді ще капітану Логвиненку запропонували полковницьку посаду замполіта по роботі з особовим складом у міському військкоматі. Займався 5-6-ю хвилею мобілізації. З 2021-го року очолює Полтавський районний територіальний центр комплектації та соціальної підтримки.

Герої в очах командира

— Я інтуїтивно відчував, що почнеться велика війна, — каже Олександр Логвиненко. — За два тижні до того зібрав колектив, наказав принести на службу все, що в кого є: рушниці, пістолети. Відпрацювали можливості оповіщення населення, якщо раптом не буде світла.

Вже в першу добу великої війни його люди були виставлені на блокпости й на охорону стратегічних об’єктів. До центру комплектування шикувалися черги добровольців, серед яких було багато тих, хто його давно знав, їхні друзі, спортсмени… Фермери і звичайні мешканці підвозили пальне, тепловізори, генератори, автомобілі, продукти, передавали кошти… Селяни з автозаправок на межі Сумщини й Полтавщини "зливали" інформацію українським військовим. Один співробітник ДСНС передавав координати руху ворожих колон, які сунули на Полтавщину.

— Завдяки нашим негласним добровільним інформаторам 93-тя окрема механізована бригада "Холодний яр" лупила по окупантах артилерією, — пригадує полковник Логвиненко. — В Охтирку ворог зайшов на важкій техніці вже під обід 24 лютого і двома колонами висунувся в напрямку Зінькова і Котельви Полтавської області. Звідси для них відкривався прямий шлях на Полтаву і Миргород, через Гадяч — на Київ, а також на південь — у бік Харкова. Наші мобільні групи готові були вступити з ними в бій. Планам рашистів, на щастя, завадили підрозділи 93-ї бригади та 91-й інженерний полк, які одразу ж стали на оборону Охтирки й Тростянця.

Ми допомагали їм розвідкою в зоні активних бойових дій. На ходу ремонтували танки, проводили учбові стрільби, тренувались, приділяючи особливу увагу аеророзвідці, придумували різні схеми оборони і знищення ворожої артилерії. Наші розвідники проїхалися шляхами окупантів у пошуках трофейної техніки аж на кордон Сумської області з росією.

А потім особовий склад почали потроху мобілізовувати, бо пішли втрати. Та хлопці й самі рвалися у бій. Тоді я звернувся до вищого командування з проханням відправити підрозділ "Одін" на чолі зі мною на фронт. Обов’язки військкома я передав заступнику. Зі спорядженням дуже допомогла міськрада: закупила рації, теплий одяг, генератори для ТЦК. Багато передали волонтери. Наприклад, Вікторія Мірошниченко організувала нам під Бахмут навіть морозильні камери, щоб не псувалися продукти в спеку, — згадує Олександр Логвиненко.

Після виконання завдань в зоні бойових дій, штурмовий загін перекинули на кордон у Чернігівській області, де його основним завданням стало виявлення ворожих ДРГ, насамперед, за допомогою аеророзвідки. Але за потреби "Одін" перекидають на підсилення підрозділів, що ведуть бої на Донбасі. Так, літом цього року командування відрядило полтавський загін на підмогу бригаді ЗСУ, яка дислокується під Лиманом на Луганщині, в Серебрянському лісництві.

— У Лимані стоїть російська десантура, — продовжує полковник Логвиненко. — Там тривають особливо запеклі бої. За місяць з лишком наш підрозділ зазнав великих втрат убитими і важкопораненими. У пам'ять про загиблих готуємо меморіальну дошку. Дехто й досі лікується. Але всі хочуть знову повернутися до своїх побратимів.

Але за цей час загін не втратив жодної позиції та провів два штурми. Для порівняння: підрозділ, якому ми прийшли на підкріплення, до того втратив 16 позицій.

У розширеному складі "Одіна" воюють також добровольці з ТЦК та СП Миргородського, Лубенського та Кременчуцького районів. Мені дуже подобається відвага моїх хлопців. Вони горою стоять один за одного. Один одного чують і підтримують. Вони всі герої, які самі себе такими зробили. Бо вони цього хотіли. Я дуже пишаюся ними, — каже Олександр.

— Ми прийшли до свого командира тому, що знали його і як керівника, і як людину, — вставляє репліку боєць "Одіна" Юрій, середнього віку чоловік, який зазирнув у кабінет військкома у справах. Юрій після поранення проходить реабілітацію, тож пересувається на милицях. — Ми рвалися захищати землю. Ми герої в очах командира, а він — наш герой.

Воювати за своїх дітей

У Полтавському районному ТЦК і СП працює багато людей, які пройшли через гарячі точки фронту і за станом здоров’я переведені на службу у військкомат. Їхня робота часто пов’язана із оповіщенням громадян про необхідність прибути до центру комплектування для звіряння даних.

— Добровольці закінчились, — з жалем констатує полковник Логвиненко. — У всякому разі, у мене їх нема. Є люди, які, отримавши повістку, кажуть: "Прийшов мій час", а є ті, хто уникає мобілізації. Хоча ресурс не вичерпано. Питання лише в тому, якої він якості. Дехто відмовляється навіть окопи рити. Це просто тягар для командира і його головний біль.

Запитую Олександра Володимировича, які аргументи він має для мотивації військовозобов’язаних при особистому спілкуванні з ними.

— Не призвані чоловіки не розуміють, що може чекати їхні сім’ї, якщо ворог не буде розбитий. Тим, хто знаходить сотню причин, щоб командир не взяв їх до себе у підрозділ, щоб не розповідати довго про Донбас та інші важкі напрямки, наводжу "домашній приклад". У Тростянці Сумської області після відступу орків у посадці знайшли тіла мами й дочки. "Асвабадітелі" їх спочатку зґвалтували, після чого застрелили.

Кажу призовникам: "Якщо ви не знайдете у своїй душі і в серці ноток патріотизму, то наших дружин і доньок ґвалтуватимуть при нас живих, щоб зробити нам ще болючіше". Патріотизмом завжди керує кохання і любов до Батьківщини. Ті, хто ховається від мобілізації, значить, недостатньо кохають.

— Які найпоширеніші відмовки вам доводиться чути?

— "Що дала мені держава? Чого я повинен воювати за неї? Подивіться, якими вулицями я їжджу, якими тротуарами ходжу…" А я запитую: "Що для вас держава? Ваша робота, рівна дорога? Хто для вас беззахисні дружина, донька, син, батько, мати? Вони поза державою?" Найчастіше відповіді на запитання не чую.

Завжди наголошую: не треба йти воювати за президента чи за Верховну Раду. Не треба орієнтуватися на чиїхось дітей. Ти за своїх воюй! А коли тобі страшно, думай про дітей, і переможеш цей страх.

Але я впевнений, що із сьогоднішніх призовників усе одно будуть воїни. Це залежить від колективу й командирів, до яких вони потраплять. І тоді дух можна переламати. Якщо біля тебе будуть воїни, то ти теж ним станеш на 100 відсотків. І якщо захочеш, військовій справі навчишся дуже швидко.

Дуже багато залежить від командирів. Розумію, вони не всі ідеальні. Але маємо що маємо. Де ж нам наштампувати професіоналів?

— 11 серпня президент з метою подолання хабарництва серед військкомів поставив завдання звільнитикерівників усіх обласних ТЦК та СП, заявивши, що керувати системою мають люди, які точно знають, що таке війна. На районних військових комісарів це розпорядження не буде поширюватися?

— Чесно, не знаю. Не хотілося б, звісно, прокинутися зранку командиром взводу якогось резервного батальйону. Адже за мною стоять люди з бойовим досвідом, з бойового підрозділу, який я сам створив і очолив. Ми — як одна сім’я.