Чому московська церква досі існує в Україні?

Руслан Стефанчук, голова Верховної Ради, днями зробив доволі гучну заяву про те, що у парламенті немає 226 голосів для ухвалення закону про заборону діяльності РПЦ в Україні. І тому він не хоче виносити відповідних законопроєктів у залу засідань, адже «провалювати для того, щоб просто потішити Російську Федерацію, то це просто безглуздо і юридично, і політично безвідповідально».

Не все, однак, пропало, бо серед депутатів «поки йде внутрішня дискусія, яка проходить не тільки всередині «Слуги народу», а й у межах інших партій, які позиціонують себе як дуже патріотичні». А коли дискусія закінчиться і Погоджувальна рада проголосує за включення церковних законопроєктів до порядку денного засідань ВРУ, тоді процес зрушить з місця. 

Спікер парламенту сказав одну п’яту правди, отже, насправді він вимовив майже повну неправду. 

Монобільшість існує і тримається міцно

Серед «слуг народу» справді недостатня підтримка цих законопроєктів, отже, це єдина правда в словах Стефанчука. Все інше неправда, бо вирішення справи заборони діяльності РПЦ не залежить від уподобань депутатів монобільшості. 

В Україні всі прекрасно розуміють, що політичні рішення ухвалюються на вулиці Банковій, а не під куполом ВРУ. Свіжий цьому приклад – це заблокування «слугами» відкриття електронних декларацій чиновників ще на один рік. Під тиском громадськості та наших західних партнерів президент ветував відповідний закон. 

За його наступне ухвалення з урахуванням вето проголосували 341 депутатів, фракція «слуг» майже одноголосно. Можна? Можна. Монобільшість існує? Існує і палко підтримує дії свого лідера. 

«Державною таємницею» Офісу президента є те, що «русскій дух» не вивітрився з його кабінетів разом з втратою посади голови СБУ Іваном Бакановим – ревним вірянином Української православної церкви Московського патріархату. 

В оточенні Володимира Зеленського ідейних прихильників «русского міра» залишилося більш ніж достатньо. І це вони гальмують процес заборони діяльності РПЦ в нашій країні, а не «слуги» в парламенті. Гальмують на догоду російському ворогу та його церковній структурі в Україні.  

Депутати відповідальні

Таке перекладання відповідальності – ще одна неправда від спікера ВРУ. На рішення про блокування роботи над церковними законами не впливає ситуація «в патріотичних» фракціях, бо з «Європейською солідарністю» і «Голосом» усе зрозуміло. 

У листопаді минулого року за моєї ініціативи внесено до ВРУ проєкт «Закону про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій» № 8221. Його підписали депутати від усіх фракцій, отже, він максимально «деполітизований». А до честі членів Комітету з питань гуманітарної політики та свободи слова необхідно підкреслити, що вони одноголосно підтримали цей законопроєкт. 

У владі, однак, вирішили, що потрібна власна, «правильніша» пропозиція. Її розробку доручено Державній службі з питань етнополітики та свободи совісті, яка спільно з релігієзнавцями підготувала законопроєкт № 8371. Він настільки беззубий, що його радо підтримала навіть УПЦ МП.  

Урядовий законопроєкт направлено до Комітету з питань гуманітарної політики та свободи слова, всі члени його підтримали, вважаючи, що під час подальшої законодавчої праці в парламенті зможемо його об’єднати із законопроєктом № 8221. 

Отже, неправдою є ствердження про «юридичну безвідповідальність» пропозиції ставити церковні законопроєкти на голосування всіма депутатами. 

Безвідповідально «заморозити» вже на 10 місяців законопроєкт № 8221 та інші церковні законопроєкти, хоч профільний комітет гарантує професійну роботу над ними за участі всіх зацікавлених сторін. 

Церква московська, а не українська

Тепер про суть проблеми, тобто «політичну безвідповідальність» української влади й про те, чому це винятково в інтересах Росії. 

Почнімо з того, що «замороженням» церковних законопроєктів керівництво держави діє всупереч рішенню Ради національної безпеки і оборони від 1 грудня 2022 року і заяві президента Зеленського про забезпечення «духовної незалежності». 

Заборона діяльності РПЦ в Україні була темою засідання Ставки Верховного Головнокомандувача, отже, військово-політичним керівництвом держави віднесена до питань, що впливають на перебіг воєнних дій. 

Крім того, унеможливлюючи народним депутатам роботу над зміцненням національної безпеки у сфері церковних відносин (деколонізації України), керівництво парламенту нехтує висновками державних інституцій та релігієзнавців про відсутність розірвання зв’язків церкви митрополита Онуфрія з РПЦ. Тим самим влада допомагає УПЦ МП підтримувати фікцію про її т.зв. «відмежування» від Москви. 

У владних кулуарах можна почути, що відсутність радикальних рішень у церковному питанні пов’язана з «дозріванням» митрополита Онуфрія до проголошення автокефалії УПЦ МП. А тоді – як чуємо – «процес рвоне». 

Орест Березовський нічого подібного не проголосить, бо «русскій мір» – це його власний світ, про що він щиро зізнався. Так само як і про наявність свого російського громадянства.

Митрополита Онуфрія не приваблює міраж надання «нового Томосу» (після об’єднання ПЦУ й УПЦ МП) і створення Київського патріархату, бо для нього (і переважної більшості ієрархів московської церкви) «два убо Рима падоша, а третій [Москва] стоит, а четвертому не быти» – як вивів монах Філофей Псковський на зламі XIV і XV ст. 

Онуфрій не чує і не розуміє аргументів про те, що «Свята Русь», «Третій Рим» і «русскій мір» – це формули імперської ідеології, замішаної на єретичному прочитанні Одкровення св. Івана Богослова. Натомість покликанням українського православ’я є плекання і розвиток Київського християнства. 

УПЦ МП не ототожнює себе ні з Київським християнством, ні з Українською державою, ні екзистенційними інтересами українського народу, якому загрожує геноцид від російського агресора. 

Мур аж до неба

Понад 80% українців виступає за заборону діяльності РПЦ, розуміючи значення розірвання будь-яких зв’язків з Росією для нашого опору, викорінення російської агентури й скорішого завершення війни. Саме в умовах війни влада зобов’язана діяти в інтересах держави та народу. 

Водночас влада нехтує думкою переважної більшості суспільства та рішеннями РНБО. На догоду політичній кон’юнктурі вона заперечує основні акти державотворення, бо таким є Томос про автокефалію Православної церкви України. 
Росія напала на нас, бо в сприйнятті її злочинного керівництва Україна – це «держава ніби». Без національної ідентичності, історичних традицій, з атрофованими державними інститутами. Таку державу, а по суті територію, можна «взяти голими руками». 

Окупант сподівався отримати підтримку від лояльних до себе структур, з яких на першому місці стояла (і надалі стоїть) УПЦ МП. 

Ворог помилився, бо в зіткненні з реальністю «визволення російськомовного населення колишньої України» абсолютна більшість українців хоче відгородитися від «русского міра» муром аж до неба.

Влада в позі страуса

«Слуги» аргументують, що забороняти діяльність РПЦ не можна, бо це найбільша конфесія в Україні, а її заборона розпалить внутрішній конфлікт. А провокувати конфлікти недопустимо під час війни. 

УПЦ МП вже не найбільша релігійна організація – як за кількістю парафій, так і кількості вірян. Першою стала ПЦУ. Конфлікти викликає не заборона діяльності РПЦ (в суспільстві склався майже консенсус щодо такого рішення), а законодавча бездіяльність влади. 

Люди змушені самі брати справи у свої руки й голосувати за переходи до ПЦУ. І саме цей процес інколи супроводжується скандалами, про які на весь світ волає УПЦ МП, Росія та її агентура за кордоном. З величезною шкодою для іміджу нашої держави.  

Закриваючи очі на ці факти, влада намагається стати в позу страуса: сховати голову в пісок з надією, що ніхто не побачить самого страуса. Але страуса всі бачать: українці, Вселенський патріарх, наші західні партнери й, звичайно, Москва. 

Вже давно настав час, щоб страус вийняв свою голову з піску, роззирнувся довкола і глянув правді в очі. Заборона діяльності РПЦ в Україні – це  обов’язок влади, бо його невиконання дорівнюватиме роботі на ворога.

І тому «Карфаген має бути зруйнований». Для захисту української незалежності та демократії якомога скоріше необхідно ухвалити законопроєкт № 8221 «Про забезпечення зміцнення національної безпеки у сфері свободи совісті та діяльності релігійних організацій».