«Менше 150% бути не може»: відверте інтерв’ю про схеми на державних тендерах – ч. 1

«Менше 150% бути не може»: відверте інтерв’ю про схеми на державних тендерах – ч.

Микола Кузьма – київський бізнесмен, майже невідомий широкій публіці.

Понад двадцять років він працює на ринку медичної техніки в Україні і завжди залишається в тіні.

Усі роки під час кожної влади Кузьму називали представником «тендерної мафії», але досі не було зрозуміло чому, адже його офіційно ніде нема.

З двохтисячних років компанії, керовані Кузьмою, регулярно отримують багатомільйонні державні контракти, і з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну їхні обороти лише збільшилися.

Сьогодні йдеться про мільярди гривень на рік.

Про те, чому саме він представник «тендерної мафії» та як влаштований цей бізнес, нам вдалося розпитати людину, яка протягом багатьох років брала участь в управлінні його компаніями, і бачила всі ці процеси зсередини.

Вікторія Іванова п’ять років була директором компанії «Укрмед», кінцевим бенефіціаром якої вона називає саме Миколу Кузьму.

Через роботу з Кузьмою Вікторія Іванова отримала кримінальне звинувачення, і зрештою вирок, була змушена кілька років ховатися за кордоном та досі не може повернутися до повноцінного життя.

Ця сповідь в двох діях про того, хто не тільки ламає життя та обкрадає бюджет України на медичному обладнанні, це про того, хто зовсім не піклується про людські життя та кожній владі заносить хабарі.

Тепер йдеться зокрема і про гроші американських платників податків, адже під час повномасштабної війни державний бюджет України на 60% складається з коштів міжнародної фінансової допомоги.

Тому махінації з медичним обладнанням зараз не тільки є злочином проти України, а ще й ставлять під загрозу наші міжнародні відносини.

– Сьогодні Микола Куьма – один із великих тіньових гравців на ринку так званої «важкої медичної техніки» в Україні.

Тобто йдеться про томографи, ангіографи, всіляке складне і дороге обладнання для українських лікарень за кошти платників податків.

Хто він, як людина?.

Коли я з ним познайомилася у 2004, Кузьма був дуже активним, швидким у прийнятті рішень, він справді хотів щось корисне робити.

Та коли він зрозумів, що гроші можна заробляти на схемах, життя заграло іншими барвами.

Гроші, гроші і гроші.

Якщо описати загальну картину, це «патологічний брехун».

Де він говорить правду, а де бреше зрозуміти неможливо.

Він бреше, як дихає, розумієте? Іноді питаєш його: Коль, ну навіщо ти ось це сказав, який у цьому сенс? А він навіть не розуміє, що так не роблять, так не можна, це непристойно, зрештою.

І навіть не йдеться про якісь бізнесові речі, це банально про все.

Його управління бізнесом звелося виключно до обіцянок: «я напишу, я напишу».

У певний момент він зник із бізнесу, бо зрозумів, що життя красиве.

Це Швейцарія, це Італія, він весь час там.

І всі директори стали за ним бігати буквально із сачком: ти ж обіцяв відповісти, що нам робити по отому питанню? Коля, напиши, час не жде, ми маємо щось відповісти, напиши! І це так набридало, я вам просто передати не можу.

То був якийсь управлінський кошмар.

Ти не розумів, чому він мовчить? А в нього така манера, коли він не має рішення, або він ще не домовився, або він ще зрозумів, куди вітер дує, – він тупо мовчить.

Ну так скажи: «Беремо тайм-аут на тиждень, чого ти мене смикаєш?» І ніхто тебе не чіпатиме.

Але це постійне відчуття, що ти ідіот, воно весь час накопичувалося.

У будь-якого керівника, я думаю, таке відчуття час від часу з’являється, але одна справа, коли воно розсмоктується, і зовсім інша, коли воно накопичується.

– Як ви потрапили до нього на роботу?.

Загалом, у мене стартова медична освіта.

Після цього я закінчила Академію держуправління, тоді вона була ще при Кабміні.

Пропрацювала деякий час у Чернігівському облздраві, після чого пішла у бізнес, бо потрібні були гроші.

В компанію Кузьми я потрапила 2004 року, на посаду банального менеджера.

Швидко освоїлася, почала тягнути ковдру на себе, і до 2008 року зайняла досить хорошу позицію, – спочатку виконувача обов’язків директора, потім директора.

Саме в той момент ми «підібрали» Philips, і почали активно розвивати тему лінійних прискорювачів в Україні.

Тоді це була нова тема.

З двох виробників – Electa та Varian – ми зупинилися на Varian, тому що Electa якось від нас відходила.

Ну, власне їх всього два і є, крім там китайських виробників.

Чудово йшов бізнес, у моєму розумінні.

У 2007 році паралельно я отримала ще й MBA у Міжнародному інституті бізнесу, я стажувалася у Швейцарії, тобто кар’єра ніби росла, я була задоволена, гроші зароблялися.

Я чесно вам скажу, я абсолютно вірила, що бізнес можна побудувати так, як нас вчили, як книжка пише.

А чому ні? В нас все є.

Ми маємо ресурси, – і матеріальні, і людські, і часові… Ну словом, жила у світі рожевих поні.

– Чим саме займався «Укрмед»?.

Ми створили сервісну базу Philips.

Бо чим усі ці виробники великі важкі для дистриб’ютора? Вони висувають низку вимог, і серед них – обов’язковий аудит компанії, перед тим, як вони укладають договір.

Компанія має відповідати за низкою позицій.

Наприклад, фінансове становище – чи зможе компанія потягнути передоплату? Наша компанія мала гарну репутацію, росла, як на дріжджах.

Ми створили сервісну групу Philips, підтягнули сервісників Varian, досить дорогих.

Зазвичай проблема сервісної групи в тому, що сервісники – вони вільні стрільці.

Компанія вкладається в його навчання, а потім він бере свій сертифікат, махає тобі ручкою, і каже: дякую, з вами було приємно співпрацювати.

Утримати цих сервісників теж було досить цікавим завданням для менеджменту.

Компанія на той момент складалася із чотирьох частин.

Це «Укрмеддентал», «Укрмед» як такий, «Київспецресурс» та «Укрспецмед».

– Формально це були чотири окремі юридичні особи?.

Так, звичайно.

Але сиділи всі в одній будівлі.

Тоді, знаєте, весь цей схематоз був на такому примітивному рівні, що всі працювали переважно через офшори.

Ну, ви ж розумієте, що велике обладнання це вже й великі суми.

Тобто це вже не якісь там монітори пацієнта по 30 тисяч євро чи доларів, це вже мільйони.

Відповідно, під мільйони потрібні нові схеми і ці схеми почали активно розроблятися.

Для розробки цих схем було створено окремий фінансовий департамент, його очолював Сергій Бондаренко.

Цей департамент оптимізував податки, і стежив, щоб «правильно» розподілялися прибутки.

А розподілялися вони дуже цікаво: все лишалося на офшорах.

У певний момент у мене з’явилось таке відчуття… Знаєте, коли ти вранці прокинувся і зрозумів: мене ж за ніс водять, бо я бачу, скільки ми заробляємо насправді.

Але «показують» мені зовсім не те, що я бачу.

Сенс існування ось цього фінансового блоку був у тому, щоб постійно показувати директорам, ось цим найманцям із чотирьох компаній, що компанії практично працюють у нуль.

Тобто ми повинні були відчувати, що ми не допрацювали, не встигли, не добігли, – чим же ми годуватимемо співробітників, як ми втримаємо сервісників? Але ж я все-таки MBA закінчила, – І одного разу виникло питання: а що відбувається, де ж гроші? І тут виявляється, що директор для Кузьми це такий собі бовванчик: ти ж директор, у тебе є машина, тебе майже ніхто не контролює, чого тобі не вистачає в житті? Менше запитань став.

Ось тобі ще грошей, підписуй та працюємо.

Якщо щось уже проросло, його вже назад під землю не заженеш.

І в мене з Миколою Кузьмою не те, щоб конфлікти почалися, просто запитання постали.

І я ці питання регулярно почала ставити.

Я була дуже хорошою робочою конячкою.

Тому мене терпіли, щось там розповідали, із чимось я навіть погоджувалася.

– Ваші юридичні проблеми почалися через великий урядовий контракт щодо закупівлі автомобілів швидкої допомоги урядом ще Юлії Тимошенко.

Це була закупівля тисячі автомобілів «Opel Combo» за більш як сто мільйонів гривень.

Але який стосунок до цієї угоди мав «Укрмед»?.

Була чергова зміна влади, і на прощання в 2009 Юлія Володимирівна [Тимошенко] протягла контракт із чудовою компанією «Vamed».

Ця компанія австрійська зайшла сюди під кредит, тоді нам здавалося, що це була якась колосальна сума.

Але суть не в сумі, а в тому, що Юлія Володимирівна своїм підписом дозволила ввозити обладнання без ПДВ.

І все б нічого, медичне обладнання і раніше без ПДВ ввозилося, але до цього нового переліку обладнання потрапили машини швидкої допомоги.

І ці машини швидкої допомоги хвацьким розчерком пера Юлії Володимирівни в’їхали в Україну без ПДВ.

І якось Юлія Володимирівна не втрималися при владі, її знесло хвилею, і на місце Юлії Володимирівни прийшов Віктор Федорович [Янукович], який звісно взявся за Юлію Володимирівну.

І було розслідування по цьому контракту, але сіла вона зрештою по іншій справі, щодо угоди за «Газпромом».

А компанія «Укрмед» була практично «придворною» компанією, тому що у нас були великі обороти, у нас були великі виробники.

І ось коли ми вийшли на цей контракт з «Vamed» з Юлією Володимирівною, з машинами, це був мабуть найбільший контракт, коли ми везли 600, здається, установок ультразвукової діагностики Philips і якусь там тонну моніторів Philips, – за цією ж програмою, за якою закуповували машини швидкої.

Це було величезне замовлення на всю Україну.

Вони хлопали в долоні в тому Philips: ми закрили своїм УЗД всю Україну! І ніщо не віщувало біди.

За цим контрактом му були компанією, яка здійснює сервіс.

Грубо кажучи, ми отримуємо гроші за сервіс, який ми маємо: офіційний сервіс Philips, офіційно підготовлені фахівці.

А ось «Укрмедпостач» займався логістикою, тобто розвезенням усього цього обладнання по країні.

Цей «Укрмедпостач» був держпідприємством при МОЗ, він і зараз існує.

Вони отримали обладнання на свої склади, отримали гроші за розвезення цього обладнання, і мали все це розвозити.

А ми йшли слідом, і все це встановлювали.

Ну, тобто взагалі не підкопаєшся, все прозоро, чесно, ніяких офшорів.

Хто б знав, де ти спіткнешся.

Бо тут виявляється, що наш Коля десь наслідив, не розрахувався, не додав, не доніс.

І нас починають щемити.

Як директор компанії я розумію, що щемити власне немає за що.

Тобто це така угода була, де взагалі нема, за що сісти.

Абсолютно спокійно ходжу на допити в цю ГПУ, розповідаю про цю угоду, тягаю тонни документів, не відчуваю жодної провини.

Повідомляю їм про те, що в мене планова відпустка, лечу у відпустку із сім’єю на Цейлон.

І на Цейлоні мене наздоганяє звістка, що я у міжнародному розшуку.

З червоним прапорцем, як годиться.

– А ви зрозуміли, у чому склад злочину?.

Геть не зрозуміла! Я ходила, як на роботу на ті допити.

Затримали на той момент директора цього «Укрмедпостачу», але «Укрмедпостач» – він розвозив усе обладнання, вони прийняли ці машини на баланс без ПДВ, до нього з цим ПДВ причепилися, але ж у нас ПДВ немає, ми ніякими машинами не займалися, я взагалі ні до чого у цій схемі.

Тож, Юлія Володимирівна з кримінальною справою, цей директор «Укрмедпостачу» Петренко сидить уже на Лук’янівці, а я у своєму «турне» не розумію, що мені робити.

І всі дружно кричать: ти не можеш повернутися! Ну, я й сама розумію, що я не можу повернутись, бо це якась дивна ситуація.

Я телефоную, звісно, Миколі: що відбувається?! Як завжди, тиша у відповідь.

«Я тобі на карту грошей перешлю».

Це чудово, але у мене сім’я, у мене діти, що означає «грошей переведу»? ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ? Тиша.

І щоб ви розуміли, у цій тиші я провела два роки.

– І весь цей час ви переховувались за кордоном?.

Ну, так.

Через те я власне і познайомилася [з партнером Миколи Кузьми] Іване Кеванішвілі.

Про те, що мене оголосили у розшук, я дізналася 13 лютого 2011 року, а буквально перед Новим Роком Кеванішвілі приїздив до нас в «Укрмед».

І ми домовилися про нормальну співпрацю по цих «вухах», усе порахували….

Іване Кеванішвілі.

– По «вухах», це по кохлеарних імплантах?.

Так, це просто сленг.

І він казав такий, як справжній грузин: приїжджайте до нас у Грузію! І ось картина: лютий місяць, Цейлон, я в шортах та футболці, речей нема, додому полетіти не можу, а куди летіти – незрозуміло.

Шлях був довгий – через Йорданію, через Ізраїль, зрештою у березні місяці я опинилася в Іви у Грузії.

Мовляв, ти запрошував, і я приїхала.

Смішно, звісно.

Я йому чесно розповіла цю ситуацію.

Розумієш, кажу, справа висмоктана з пальця, за нами ніяких гріхів немає, взагалі нічого не водиться.

Я тоді думала, ну як із війною ось цією, – ну два тижні, ну місяць, розберуться.

Що значить, людина у міжнародному розшуку? Я що когось убила, вкрала щось? Взагалі ж нічого.

А як помчало! Обшуки по домівках, якісь фотографії, допити всіх родичів та знайомих.

Це була справжня облава.

Та я все одно думала, що це ненадовго.

Іва мене фактично взяв під захист у Грузії.

У нього там теж був чудовий друг у прокуратурі, він до нього звернувся: що робити, чи залишаємо її в Грузії чи хай кудись далі летить? У Грузії ж населення як у Києві, там всі на виду.

Той погодив зі своєю Генпрокуратурою і каже: ну хай живе тут, до з’ясування обставин.

І я вам маю сказати, що ці два роки в Грузії взагалі не коштували жодної копійки Миколі Кузьмі.

Я щодня його питала: що відбувається? Що? Що? Відповіді не було.

А знаєте, що відбувалось насправді? Він банально не розрахувався.

– А з ким, знаєте?.

Це я вже потім я з’ясувала, коли повернулася, бо я не могла цього просто так залишити.

Кузьма не доплатив якусь суму цьому Петренку, який «Укрмедпостача» директор був.

Вони домовилися про одну суму, а Кузьма його кинув майже на 400 тисяч.

Точніше, 370 тисяч доларів, про них мені сам Петренко й сказав, коли я запитала, чому він на мене покази дав однозначно брехливі.

Він провів у тюрмі три місяці ще в кінці 2010 року.

І по-людські я його розумію, бо й сама відсиділа свої три місяці в різних країнах і камерах, – тобі страшно, гидко, і та відчуваєш велику образу на своїх поплічників, що на волі.

Він сказав, що про ці гроші у них була особиста домовленість з Кузьмою, але за що саме він мав їх заплатити я точно не знаю.

А я ж ні сном, ні духом.

400 тисяч, Петренко, «Укрмедпостач»… Де я, де «Укрмедпостач», де 400 тисяч? Я так зрозуміла, що Петренко Кузьму певний час шантажував, а той і не думав розраховуватись, ну Петренко і зробив з мене винну – організатора злочинної схеми нанесення збитків державі, хоча там державних коштів взагалі не було.

Але це все я вже потім з’ясувала, після того, як повернулася, судилася і отримала свій умовний термін.

А на той момент, в Грузії, я не те, що була вдячна, для мене Іва був і цар, і бог, і мама, і тато, і сім’я, – все це був він.

Уявіть, я – людина, яка ніколи не потрапляла в халепу, і тут я опиняюся в такій ситуації, коли мене розшукує Інтерпол і за кордоном, і взагалі нічого не можна зробити.

Була тільки одна вказівка: сиди й мовчи.

Мовчи! Ну, я й сиділа й мовчала.

Саакашвілі, який був тоді Президентом Грузії, мав абсолютно чітке уявлення про те, як має працювати «кришування» різних втікачів у його країні.

Працювало це так: на офіційному рівні тобі, як втікачеві, пропонували вкласти гроші в бюджет.

Але не просто, що ось тобі рахунок, заплати на нього.

Тобі давали перелік нерухомості, з якого ти мав щось купити, – комерційне там, або ферма десь у чорта на рогах, шмат гори, яким ніхто не займався.

Міхо шкурив усіх виключно з благородною метою – вкласти гроші до бюджету.

Вони ознайомилися із моєю історією, і виставили прайс у мільйон доларів.

Здавалося б, це ж забагато, так? І я була впевнена, що Кузьма швиденько побіжить, порішає в Україні.

Ну хто буде заносити мільйон в Грузії незрозуміло за що, коли незрозуміло чим це закінчиться? Як я помилялася! Кузьма вніс цей мільйон.

І нам дали можливість як «особо отлічівшимся» ці гроші реалізувати.

Він дав мільйон, і ми на ці гроші купили приміщення в Будинку Юстиції, що будувався тоді в Грузії.

Цей Будинок Юстиції був лебединою піснею Міхо, то його ідея була, він почав ці центри створювати, куди прийшов один раз і оформив усе.

12-го року восени у нього вибори вже на носі, у жовтні.

І просто якимись галопуючими темпами будується ось цей Будинок Юстиції, – величезний, на березі Кури, у центрі Тбілісі.

І у нас там велике приміщення, де ми робимо Just cafe.

За всіма нормативами, це було супер! Голландці зробили там систему пневматичної пошти, пов’язану з усіма департаментами.

І задум був такий: приходять відвідувачі, п’ють каву, а їм за п’ять хвилин оформлюють документи, і вони по цих трубах прилітають прямо на столики.

Найцікавіше, що все це було реалізовано.

– Це були саме гроші Кузьми, так? А як він їх в Грузію вивів? Не готівкою же?.

Він ці гроші точно не в чемодані привіз.

Скоріш за все, прокрутив через фонд Кеванішвілі, як інвестицію з якогось офшору.

Я тоді не дуже при собі була, щоб таке контролювати, бо щойно маму поховала.

Вона не змогла цього всього перенести, вона приїхала до мене в Грузію, у неї стався серцевий напад.

І ось так закінчилося це, що її в Тбілісі поховано.

Микола Кузьма та Іване Кеванішвілі.

А власниками кафе стали Іване Кеванішвілі, – як «покровитель» мій, Кузьма – як інвестор, і я – як жертва ситуації.

Але платежі в Грузії були всі офіційні, ресторан був єдиним об’єктом компанії – тому частки компанії автоматично показують долі в ресторані.

На той момент я була вже в стані такої люті, – вони просто не знали, які ще гроші в цю топку закинути, тому що мене вже шматувало – попри те, що Грузія чудова країна, попри те, що зі мною там носилися і поралися.

Але мене просто бісило ось те «посиди, почекай».

Два роки вже минуло, чого я «сиджу, чекаю»?.

Як сказав мені потім Іва: «Якби Міхо не знесли, ти б досі там у Грузії сиділа».

Але знову ж таки: ніщо не віщувало біди.

Ми були при ресторані, я вела досить відкрите життя, відвідувала там спортклуби, і таке інше.

Ну коротше живеш, як живеш.

А насправді, звичайно, не живеш, бо маєш одне велике запитання: що це було і коли завершиться?.

– І чим завершилася ця історія із рестораном?.

Пізніше, незадовго до російського вторгнення я намагалася поставити питання про продаж моєї частки у тій грузинській компанії, щоб вийти із неї з грошима, але Кеванішвілі і Кузьма постійно брехали мені, що це неможливо.

Я дуже хотіла навіть від спогадів про них позбутися!.

А ресторан досі на місці.

Міхо вийшов на вибори, його знесло, прийшла «Грузинська мрія» до влади.

І, я так розумію, одразу були виставлені нові умови.

Усі соратники Саакашвілі розлетілися, хто куди, і хто як міг.

А мені ж летіти нема куди, куди я дінусь.

І одразу після цього, 4 грудня мене заарештували.

Буквально місяць вони мене поводили, спостерігали за мною, зрозуміли, що я не надто цікава для Грузії, нічого особливо за мною не водиться, і на виході з клубу підійшли.

Іванова? Іванова.

Я одразу все зрозуміла.

Не те, щоб це очікувано було, але все зрозуміло.

І мене дуже коректно, з великою повагою привезли до кабінету начальника кримінальної поліції всія Грузії.

І він каже: ось ми будемо з вами зараз каву пити, я хочу вам зробити одну пропозицію.

У вас є час, поки ми п’ємо каву, щоб зважити всі «за» і «проти», і ухвалити рішення.

Більше часу виділити не можу, бо так уже склалися обставини, що часу більше немає.

Пропозиція була така: я під запис здаю всіх, хто мене два роки «кришував», – ну це на сленгу, а насправді просто допомагав, – і за це отримую грузинське громадянство, повне закриття усіх справ, червону доріжку в світлу далечінь.

Але ж ви розумієте, це ж неможливо! Ну як? Люди ж допомагали мені.

Гаразд, Коляна я б здала, і оком би не моргнула, але Іву я не могла, тому що це був зовсім інший чоловік, зовсім іншого штибу.

Це було просто неможливо.

Попила я кави, і говорю: ні, я не можу.

Він каже, ну вибачайте.

Одразу мені наручники наділи, і вперед, у в’язницю в Руставі.

Нас в Грузії було четверо таких «знаменитостей», яких вимагала видати українська прокуратура.

І нас усіх чотирьох в один день взяли, і потягли до ізолятора.

І ось коли я була вже у цій в’язниці в Руставі, Колян зрозумів, що моя екстрадиція в Україну просто неминуча.

– Вас із Грузії просто видворили, чи за вами приїхав хтось із України?.

За мною офіційно приїхав конвой МВС.

І повернулася я одразу до Лук’янівки.

Спершу мене привезли серед ночі чомусь до СБУ, я вже не знаю чому.

Але буквально одразу, як я перетнула кордон, до мене був приставлений «смотрящій» від ГПУ, був такий Льова Азаров.

Мурло мурлом, але ніби адвокат.

Ну, рішала.

І в якийсь момент я вже йому сказала: Льова, ви мене вже так дістали, я ось встану на суді і скажу, що ви мене дістали, що ви все брешете, і візьму і розповім усю цю історію.

Він мені каже: ти, звичайно, можеш, але ж ти розумієш, що з цієї ситуації ти так просто не вийдеш? Я говорю, ну що ви реально можете зробити? Убити мене десь у провулку?.

Ні, каже, ніхто тебе не уб’є, але такі речі не прощають.

Ти ж розумієш, що я до тебе приставлений, щоб стежити за твоїм психологічним станом, щоб ти не наробила дурниць? Я тебе веду до того моменту, який буде вже безпечним для всіх цих схематозників.

Ну, наркотики тобі підкинуть у машину, і ти отримаєш реальний кримінальний вирок, і будеш реально сидіти.

Тож ідем, як ідем.

А умови такі були: я все визнаю і отримую умовний термін.

Коли вони мені читали, що я визнаю, у мене було таке відчуття, що це 37 рік, і я агент якоїсь розвідки.

– У Генпрокуратури була ціла низка справ по тому контракту зі швидкими допомогами.

Крім директора «Укрмедпостачу» Миколи Петренка, були проблеми навіть у митників, які просто виконали вказівку і оформили ті машини без ПДВ.

У 2013 році це була дуже гучна справа, з огляду на те, що в мене один слідчий був з Юлією Тимошенко.

А у Генпрокуратурі координував це все Ренат Кузьмін, усі питання на ньому замикалися.

Цікаво, що коли вже суд на мною пройшов, всі ці колишні колеги – і Тугай, і Амаляни, – стали дифірамби співати Колі.

Ти собі не уявляєш, як благородно він повівся, ти не уявляєш, у що ти йому обійшлася! Я кажу, в сенсі? Ну, я розуміла, що я йому в щось обійшлася.

– Він за тебе заніс пів ляма! Я кажу: то якби він заніс ті 400 тисяч два роки тому, нічого цього не було б! Але він за мене розрахувався.

Я не знаю, як на нього натиснули, це були дуже великі гроші, і він не хотів розлучатися з ними.

Заплатити треба було за те, щоб справа потрапила до правильного слідчого і правильно пішла.

І в Кузьми вибору особливо не було після того, як мене екстрадували в Україну.

Якби не це, я б досі в Грузії сиділа би, і його б теж нізащо не взяли б.

Тож, обійшлася я йому досить дорого.

«Від жлобства одні неудобства».

Це про нього.

Я вам все це пояснюю, щоб було зрозуміло, на яких рівнях працює Кузьма.

Це ж наскільки він повинен бути замазаний у лайні, щоб навіть тоді його ніхто не чіпав! З ним будуть возитися, носитися, будуть пересувати його по різних рівнях, але він буде за будь-якого президента, бо він доїться.

– Чи правильно я розумію, що звинувачення, яке вам зрештою висунули, було погоджене з Кузьмою?.

Звичайно! У мене була 191 стаття, частина 5.

Можете собі уявити, тобто це в мене була якась «організована злочинна група», яка змогла там щось вкрасти.

У мене, директора «Укрмеду», матері двох дітей із трьома вищими освітами! І ось я організувала злочинну групу і вкрала з бюджету 240 тисяч гривень! Хоча про бюджет там взагалі не йшлося, але не суть.

Тож, спочатку була 191, частина 5, а треба було вийти на частину 4, яка дає можливість умовний термін отримати.

І ось мене на цей умовний термін і витягли.

В результаті отримала три роки умовно.

– Заборона на якусь діяльність напевно ще була?.

Заборона практично на все! Все те, чого я навчалася, мені було заборонено.

Колян мене тоді, ясна річ, уникав.

Іва весь цей час поводився вкрай порядно.

Я нічого не можу сказати про цю людину поганого.

Він завжди підставляв плече, прилітав в Україну підтримати мене, це була єдина людина, яка на суд прийшла.

Прекрасна людина, ось суто грузинський такий чоловік, супер.

І весь цей час я досі була директором «Укрмеду».

Я засвистіла у лютому 2011 року, повернулася у лютому 2013, а суд у мене був аж у червні 2013.

Зрозумівши цю систему, ти вже особливо не пручаєшся.

Бо що ти зробиш, – з країни ти виїхати не можеш, в тебе всі паспорти забрали.

Льова мені все на пальцях пояснив, і зрозуміла, що таки да.

– Це той Льова, який формально був вашим адвокатом?.

Формально, так.

Льову навіть Кузьма боявся.

Це був такий тваринний жах.

Коли вони спілкувалися вдвох, можна було не сумніватися, що домінує Льова у цій парі.

І те було зрозуміло, оскільки вони мали тони компромату на Миколу Всеволодовича.

У мене ж було до нього лише одне запитання: якого біса, Колю, це все сталося?.

Звісно, після цього наші дороги розійшлися.

Але як відступний він мені видав компанію «Медінжиніринг».

Це була компанія з його пулу, але вона займалася зовсім іншим.

Це не медичне обладнання було, а доглядові системи, інтраскопи для аеропортів.

І ось він мені її з панського плеча віддав, – забирай, там все одно ловити нічого.

Ця компанія під кримінальними справами була, але на безриб’ї і рак риба.

Дякую, що хоч щось залишив.

І я входила в цей «Меджинжиніринг».

Але це зовсім інша окрема історія.

До чого я все це веду? Коля настільки по вуха у всьому цьому, що він зіллє будь-кого, щоб зберегти себе.

І його завжди триматимуть на орбіті, поки миється бабло, бо другого такого Колю ти за місяць не зробиш.

Він не виникне з нізвідки.

У другій частині інтерв’ю читайте про те, як саме крадуть гроші з бюджету на тендерах, скільки це коштує і що за люди працюють в системі компаній Миколи Кузьми.