«Діти вели батьків за руку по укриттю й казали, що тут не страшно, що вони вже тут гралися»

Олена Соценко — одна з цьогорічних учасниць Global Teacher Prize Ukraine, щорічної національної премії для змінотворців в освіті. Премія відзначає важливість вчителів і їхній внесок у розвиток майбутніх поколінь України. Національну премію ініціювала у 2017 році громадська спілка «Освіторія» після підписання меморандуму з засновниками світової премії Global Teacher Prize — фондом Varkey GEMS Foundation.

Після початку повномасштабного вторгнення формат премії адаптували. У 2022 році «Освіторія» відзначила українських освітян за хоробрість і незламність під час великої війни та в підсумку випустила про них збірку «Жити, щоб навчати». У 2023 році організатори продовжили збирати історії про вчителів, які «залишаються новаторами в складних умовах, чий професійний досвід і віддана робота з дітьми уособлюють українське вчительство воєнного часу».

Нижче — історія Олени Соценко прямою мовою: такою вона подала її на конкурс.

Олена Соценко

Без любові до Батьківщини, готовності примножувати її багатства, берегти честь і славу, боротися за її свободу й незалежність людина не може бути громадянином. Головним напрямком у роботі нашого садочка й у моїй особисто було патріотичне виховання, адже патріотичні почуття дітей дошкільного віку формуються з їхнього найближчого оточення (сімʼї, батьківського дому, рідного міста, села), яке вони бачать щодня, вважають своїм, рідним, нерозривно повʼязаним із ними. Тому ми як вихователі старанно формували у своїх вихованців любов до рідного краю, до рідної домівки, сімʼї, дитячого садка, міста.

У садочку колектив постійно волонтерив, підтримував наших захисників ще до початку повномасштабного російського вторгнення: малювали малюнки, пекли смаколики та вітали зі святами. Колектив, батьки, діти та всі охочі залюбки брали. Багато й довго можна розповідати про свій садочок, але основне, що діти й батьки завжди могли почуватися тут затишно, як у справжній люблячій сімʼї. Педколектив, звісно ж, підтримав батьків у момент безпорадності й наляканості в перший день повномасштабного вторгнення російських військ у Херсон.

Незадовго до початку великої війни в садочку облаштували укриття. Для збереження життя та спокою дітей проводили тренувальні евакуації, до яких залучили орієнтовно 100 учасників. Тренування організували в ігровій формі. Усі діти знали місця, які були закріплені за їхніми групами.

У перші жахливі дні, коли все вибухало, сирена не вщухала, літали гелікоптери, літаки, а небо було чорне від вибухів і пожеж, до нашого садочка бігли батьки з дітьми, бабусями та дідусями, знайомими. Вони знали, що в садочку є укриття. На відміну від дорослих, діти сприймали це як ще одну гру, у яку тепер грають усі.

Оскільки група, у якій я працюю, інклюзивна, то в ній вчаться і діти з особливими освітніми потребами (ООП). Їх у групі двоє. Вони добре реагують на тактильні відчуття (у нашому випадку це були обійми, тримання за руку, погладжування, шепіт на вушко, улюблені іграшки з собою). Під час воєнної агресії діти з ООП перебували в укритті разом із батьками й особливою збудженістю від інших дітей не відрізнялися, бо місце їм було вже добре знайоме.

Укриття в Херсонському садочку

Я не могла сидіти вдома, бо знала, що треба щось робити, треба йти до садочка, принаймні, забрати документи дітей, щоб не втратити звʼязок із родинами моїх вихованців. Та коли я підійшла й побачила, скільки людей із дітьми біжать саме в наш садочок, а мої колеги вже збилися з ніг, щоб кожного облаштувати, я не роздумуючи почала допомагати. Ми зносили ковдри, подушки, стільці, лави, облаштовували більше й більше місць, а люди все бігли й бігли в паніці. Потім усі поступово почали заспокоюватися, спілкуватися. Діти вели батьків за руку по укриттю й казали, що тут не страшно, що вони вже тут гралися. Поступово ми принесли іграшки, книжки, пластилін, олівці й інше приладдя. Це дало можливість відволікати дітей від розмов старших про війну, перемикати їх на позитив.

З перших годин вторгнення Росії на територію Херсонської області всім співробітникам рекомендували залишатися вдома та сповістити батьків вихованців про те, що садочок не працює. Звісно, ми могли нічого не робити, та бажання піклуватися про людей, вселяти віру в перемогу, виховувати любов до України, нагадувати, що ми одне ціле та все в нас буде добре, надихало на постійне спілкування з дітьми та їхніми батьками.

Головне, що ми отримували й віддавали — це підтримка. Без неї ми б не впоралися в окупації. Люди, які були з нами в укритті, писали багато подяк у соцмережах, і це допомагало нам триматися.

Бої велися під самим Херсоном. Не скажу, що було не страшно, але дорослі, спілкуючись одне з одним, приходили до тями, діти почувалися добре. Саме в цьому укритті садочка в перші дні війни, ховаючись від ворожих атак, перебували близько 300 людей. Працівники закладу старалися, щоб укриття функціонувало й було забезпечене всім необхідним. Ми проводили заняття з дітками невеликими групами, а також чергували, змінюючи одне одного, ходили переодягатися і знову все те саме. Невідомість… Що ж далі? А далі… Далі брали прапор України з групи та ходили пішки (бо транспорт не працював) на мітинг, щоб висловити своє ставлення до загарбників, які нахабно вдерлися до нашої країни.

Та з часом це ставало небезпечно: висловлення своєї думки закінчувалося зникненням людей, телефони вимушені були чистити, пересування містом із кожним днем було все більш ризикованим. Російські солдати, техніка почали вільно пересуватися вулицями, ми вже не були захищені, на медичну допомогу не розраховували. Тому ухвалили рішення виїжджати з окупації на підконтрольну Україні територію.

На той час офіційних евакуаційних коридорів із Херсона не було, тому їхали на свій страх і ризик. Блокпостів було понад десять (це тільки російських), дорога вщент розбита, якщо щось траплялося з машиною, люди просто залишали її на дорозі, скрізь стояли згорілі цивільні автівки. Документи й телефони перевіряли в усіх, хто був у машині, чоловіків роздягали для перевірки татуювань, деяких людей просто забирали з авто в невідомому напрямку. Пересуватися потрібно було з колоною, оскільки узбіччя заміновані. Виїзд відбувався під постійними обстрілами, російські військові поводилися грубо, а морально було дуже страшно.

Олена Соценко

Зараз команда вихователів нашого закладу проводить заняття з вихованцями онлайн. З кожною групою працює психолог, який займається як із дітьми, так і з батьками; музичний керівник, який проводить ігри з музичним супроводом, піснями, рухливими вправами; логопед, який займається з дітьми індивідуально через відеозвʼязок.

Наразі я теж працюю дистанційно. Концентруюся на тому, що допомагаю батькам вчити діток читати, писати, бо попереду їх чекає школа.

Головна підтримка для дітей зараз ― це відчуття, що вони не самі, що поряд саме ті люди, які про них піклуються, цікавляться їхнім життям, станом, заспокоюють і завжди можуть розраховувати на бесіду, пораду та підтримку.

Багато вихованців садочка живуть разом із батьками за кордоном, частина розселилася по всій Україні, але є сімʼя, яка залишилася в Херсоні. Саме із цією сім’єю ми постійно на звʼязку — на Новий рік надіслали дітям подарунки, піклуємося, щоб у них був одяг і їжа. Бо ми справді сімʼя, ми одна родина. Ми усвідомили, що виховання любові до рідного краю, патріотизму, який ми «саджали паростками», саме зараз дало плоди.

• Анна Сидорук, «Освіторія»: «Нам треба створювати таку освіту, щоб українці хотіли повертатись» 
• Спільна справа: яка роль громадських організацій у реформі освіти

Після пережитого мені теж треба було перемкнутися. Не вистачало впевненості в собі, комунікації, однодумців, які б мене надихали на працю, на віру в перемогу. Тому я шукала місце, де зможу бути максимально корисною. Так я стала волонтеркою і кожен день із задоволенням біжу до «Гончаренко центру», де разом з іншими плету сітки для наших воїнів. Увечері йду додому — знову сідаю за підготовку до занять, бо зранку починається новий день, і ми знову на звʼязку з дітлахами. Як маю вільний час, то проходжу вебінари, марафони, опановую навчальні матеріали з безпеки життя, а потім ділюся цими знаннями з батьками та дітьми. Працюємо, підтримуємо та наближаємо нашу перемогу.