"Ми звільнимо Крим, усе звільнимо": відомий тренер, який загинув у штурмах під Бахмутом, міг поїхати за кордон, але рвався на фронт

Український марафонець і тренер Ігор Осьмак виховував відомих у нашій країні бігунів на довгі дистанції, а після повномасштабного вторгнення РФ вступив до лав ЗСУ, щоб звільняти окуповані Росією землі й не залишати війну синові. Загибель наставника на фронті в червні 2023-го стала важким ударом для його зіркової вихованки, переможниці марафонів в Осаці та рекордсменки України Тетяни Гамери.

Влітку Тетяна, яка після початку повномасштабної війни мешкає і тренується в Італії, проїхала майже 3000 км за кермом, щоб попрощатися зі своїм тренером і другом. У розмові з OBOZREVATEL легкоатлетка розповіла про роботу з Осьмаком, його рішення захищати Україну в 57 років та погані передчуття під час останньої зустрічі.

– З Ігорем я познайомилася на стадіоні в Києві, на Лісовій. Мені було 25 років. Я дуже хотіла бігати – і бігати швидко, щоб потрапити на Олімпійські ігри. Це завжди було моєю мрією. Я шукала тренера, і мені порадили Ігоря Осьмака. На той час я ще бігала 800 метрів, але він тренував марафони. Я прийшла до нього і думала, що зупинюсь на дистанції 5000 метрів, але так сталося, що я почала тренуватися в Ігоря і бігати марафон.

– Яке враження він справив на вас?

– Він був суворий, вимогливий, але з такою харизмою. Знаєте, він відчував спортсменів. Я не знаю, чи є ще такі тренери в Україні. В марафоні точно немає, в Європі – не знаю. Приходиш на тренування, і він говорить, що бігати. Він просто відчував, що у той момент потрібно людині, що їй краще дати, щоб вона пробігла це тренування. Якщо щось не виходило, він змінював підготовку так, щоб вона заходила спортсмену. І було зроблено все, щоб потім це покращило результат.

– А якою людиною він був у житті, відрізнявся від суворого тренера?

– У житті він був дуже й дуже добрим, дуже чуйним, справедливим, завжди готовим допомогти. Якщо щось попросиш, він завжди знаходив можливість зробити все на 100%, щоб справді допомогти. Він був не просто тренером, а дуже близькою людиною для моєї сім'ї. Це складно, дуже важка втрата. Я ще досі не вірю, що його немає, мій мозок просто відмовляється в це вірити.

– Можливо, згадаєте зараз якусь історію, пов'язану з Ігорем? Яка першою спадає на думку?

– Насправді, їх дуже багато. Кожне тренування – це історія (посміхається). Кожне спілкування – це історія. Але зараз пригадую, як приїжджала до нього за місяць до повномасштабної війни. У нас було заплановано тренування, мали бігати в селі Вишеньки – там була хороша траса для бігу. І я говорю: "Ігорю, тобі теж потрібно бігати, пішли зі мною".

І хоча він давно не бігав, погодився. А тут ще такий сильний снігопад почався, що взагалі нічого не було видно. Але ми, звичайно, побігали, хоча і повільненько, однак було цікаво, що тренер зі мною пішов бігати після достатньо довгої перерви. Це було досить нестандартне тренування, і ми багато сміялися...

А коли я бігла олімпійський марафон у Лондоні, то після 23 км мені стало дуже важко, ноги налилися, підбігаю до пункту спортивного харчування на 28 км, де стояв Ігор, і він мені кричить: "Таню, давай помаленьку". Тому що знав, що у мене перед марафоном були погані ноги через зміну марафонок незадовго до старту. Але мені про мої ноги нічого не сказав.

А мені почулося "доганяй Микітенко" – це дуже сильна німецька бігунка, яку він раніше тренував. Тоді я почала збільшувати темп бігу та обійшла багатьох спортсменок попереду, включно з Микітенко, посівши п'яте місце. Після марафону ми сміялися, Ігор говорив, що я почула те, що було потрібно. Ігор завжди був для мене авторитетом, я довіряла йому на всі 100%.

– А яким своїм досягненням чи, можливо, досягненням своїх спортсменів, вихованців він пишався найбільше?

– Свого часу він біг марафон за 2 години і 12 хвилин. На той час це був дуже крутий результат. Він був відомим спортсменом. Але ніколи своїми здобутками сильно не пишався. Він казав, що просто виконує свою роботу. Але так, як тренував він... Наприклад, він завжди робив масажі своїм спортсменам. А це рідко хто таке робить.

Ігор говорив, що повинен не тільки бачити спортсмена, а й відчувати руками. Наприклад, він робив масаж, бачив, в якому стані ноги, й аналізував це. А потім складав тренування так, щоб досягти певної мети.

Наприклад, ми запланували важке тренування, оскільки мали бігати відрізки. Але напередодні Ігор робить масаж і каже, що ні, завтра ми відрізки не бігаємо. З такими ногами не можна. І тоді ми переносимо, приводимо ноги до ладу й працюємо далі. Тому в нас і були гарні результати.

Ми з ним постійно розмовляли. Я завжди запитувала поради – краще зробити так чи так. Вирішувала, звичайно, сама, але це у мене був наче ритуал: запитати поради тренера. І він завжди мене підтримував. У будь-яких питаннях.

І тоді, коли Федерація легкої атлетики України мене дискваліфікувала. За що – я не знаю ще до цього часу. Просто дискваліфікували за паспортом крові. Але, наскільки мені відомо, той паспорт запросила сама федерація – і там не було жодних висновків експертів чи документів, узагалі не було нічого, за що можна було дискваліфікувати. Як говорила моя адвокатка, без суду і слідства.

Напередодні дискваліфікації ми дуже сильно посварилися з тодішнім президентом федерації Ігорем Гоцулом. І десь через два місяці мені прилетіло покарання. Для тренера це був шок, це був удар, йому було дуже складно тренувати далі. І поки президентом ФЛАУ залишався Гоцул, я не могла поновитися.

Потім я повернулася в спорт, ми з тренером почали працювати, але було дуже важко через велику перерву. Складно було вийти на нові результати після того, як довго не бігаєш. А потім ми з ним разом захворіли на коронавірус. Він дуже-дуже важко проходив у мене, а Ігор переніс його ще складніше, був на апараті штучної вентиляції легень і ледве вижив. Але він усе одно продовжив тренувати.

Я дуже довго відходила від ковіду, й один марафон після цього у мене не вийшов. Але ми планували виконати олімпійський норматив на Ігри-2024 в Парижі, а потім... почалася війна. Я поїхала до Італії, ми тренувалися на відстані. Хоча Ігор говорив: "Таню, в професійному спорті готуватися на відстані дуже і дуже складно". Я відповідала, що добре.

І на чемпіонат Європи-2022 ми були готові, але щось пішло не так. У мене почали спазмувати ноги. Тоді я сказала, що пізніше повернуся, і ми вже будемо працювати на олімпійський норматив. А потім він пішов в армію. І наша історія з тренером закінчилась.

– Ігор постійно залишався в Україні після початку повномасштабного вторгнення? Бо знаю, що спортсмени й тренери беруть дозволи і їздять на збори та змагання.

– Він із перших днів повномасштабної війни вступив до лав територіальної оборони і вже на той час захищав Київ та Київську область. Хоча взагалі міг поїхати, тому що був моїм особистим тренером, а оскільки я була у збірній України, він мав право виїжджати. Але Ігор говорив: "Як я поїду? Всі тут, я повинен бути тут, я захищаю, я не можу поїхати".

Суто через моральні принципи він не захотів поїхати на підготовку до чемпіонату Європи, а потім і на сам турнір. Казав, уже як пройде цей чемпіонат, потім будемо працювати. Він завжди був патріотом своєї країни, він завжди розмовляв українською мовою. Навіть тоді, коли Київ ще був дуже російськомовний, але він російську практично не використовував.

– Ви обговорювали його рішення вступити до лав ЗСУ й вирушити воювати на фронті?

– Він отримав повістку. Але якби сам не захотів, то й не отримав би. Розповів, що повістки прийшли на весь їхній підрозділ територіальної оборони. Але він із перших днів лютневого вторгнення РФ казав, що хоче воювати. Сам пішов до військкомату, але на той момент його не взяли. Тоді вступив до лав ТрО, але все одно шукав можливість піти на фронт, і йому запропонували місце у роті спеціального призначення 23-го батальйону окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького.

Спочатку він узагалі хотів до штурмової бригади. Марив цим. Казав, що піде звільняти наші окуповані землі. Казав, що ми все звільнимо, ми звільнимо Крим та інші території, і все буде Україна.

Коли я його питала, що тебе спонукає йти на цю війну, ти ж розумієш, що там можна загинути, він відповідав: "Скільки гине молодих хлопців, я не хочу, щоб довелось воювати моєму сину. Якщо всі так будуть відмовлятися захищати нашу територію, то й України скоро не буде. Хто, як не я?" А сину в червні виповнилось 17 років. Він його дуже любив.

Пам'ятаю нашу останню розмову з ним 7 червня. Він був уже по дорозі на бойову. Розмовляли і про спорт, і просто про життя...

– А у нього була якась військова підготовка ще до повномасштабного вторгнення?

– Так, він служив у морському флоті. Але був на той час спортсменом. Він же – майстер спорту міжнародного класу. І потім на тренуваннях, коли йшов дощ або снігу лежало по коліно, казав: "Що ви тут розповідаєте, що не бігаєте? Я колись по палубі бігав, по палубі корабля".

А коли я тільки прийшла до нього, якось підходжу і питаю: "Тренере, падає сильний дощ, іти бігати?" А він каже: "Каміння ж не падає, тому тренування не можна скасовувати. От коли каміння почне..." Йому ані дощ, ані сніг не заважали проводити тренування.

– Коли Ігор пішов воювати, не передчували, що може щось статись?

– Чесно? Коли він сказав, що отримав повістку, я була в Італії, де зараз мешкаю і тренуюся. Але відразу приїхала до нього, ми декілька разів бачилися. І коли я вже попрощалися з ним, то відчула, що можу його більше не побачити. Але я проганяла ті думки... Взагалі, коли ми з ним востаннє розмовляли, я думаю, що він це відчував. Він був дуже-дуже сумний, не такий, як завжди.

– Відомо, де він загинув?

– Село під Бахмутом у Донецькій області. Він був спецпризначенцем, і якраз був у бригаді, яка штурмувала позиції противника. Дуже багато загинуло з його роти. Коли він ще тільки пішов на навчання, говорив, що з його роти вже мало хто залишився.

– Ви не збираєтесь без нього бігати чи ще рано про це казати?

– Складно. Зараз я не знаю. Я намагалася тренуватися сама трішки раніше. Але готуватися декілька місяців без тренера – це нереально. Тому що все одно необхідний погляд збоку. Ну й потрібно, щоб тренер бачив спортсмена, тоді виходить результат. Я буду бігати, тому що це мені морально допомагає. Але чи буду я бігати професійно... Я хотіла повернутися, готуватися з Ігорем до відбору на Олімпійські ігри. Але сталося так, як сталося.

Раніше OBOZREVATEL повідомляв, що під обстрілом загинув віцечемпіон України та ще три бійці "Азову", які стримували війська РФ на Луганському напрямку.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та Viber. Не ведіться на фейки!