Господь, відміна!

Відносини Ватикану з Кремлем несподівано почали поліпшуватися. Тимчасом як в Україні, країні значно більш католицькій, ніж Росія, навпаки, симпатій до Папи Римського Франциска не те що поменшало — їх було зруйновано. Й у владних кабінетах висловлюються в тому сенсі, що не розглядають «Папу-русофіла» як можливого посередника в мирних переговорах.

Папа може не все

Кремлівська влада явно вирішила налагоджувати відносини з Ватиканом. Причому якнайшвидше — допоки на престолі саме Папа Франциск. Йдеться, звісно, зовсім не про Україну. Україна — лише наживка, яку у Ватикані точно проковтнуть. Ще й подякують, адже для теперішнього Папи миротворча місія — чи то заспокійливе, чи просто статусна річ.

Авжеж, Папа Франциск хотів би, щоб війна припинилася, — він цілком щирий у своєму прагненні миру та неприйнятті війни. І те, що він — християнин, відіграє тут не меншу роль, ніж його південне невігластво щодо наших центральноєвропейських справ.

Він і сам визнає, що мир або навіть просто припинення активних бойових дій — це майже нездійсненна мрія на сьогодні. Він безсилий, оскільки будь-який конфлікт закінчується лише тоді, коли обидві сторони більше не хочуть воювати. Тільки тоді сторони готові скористатися будь-яким посередництвом, аби вийти з непростої ситуації з мінімальними втратами для себе.

Успішні приклади папської миротворчості завжди були пов’язані з умінням Ватикану опинитися в потрібний момент у потрібному місці. Сила Ватикану в тому, що він може перебувати в потрібній точці роками, десятиліттями й навіть століттями, очікуючи на ту мить, коли сторони, що конфліктують, утомляться й почнуть шукати вихід. По суті, місія кардинала Дзуппі — це не примус до переговорів і миру просто зараз. Це заявка на майбутнє, хоч би яким віддаленим воно було, — навіть якщо до того моменту не доживе ні Маттео Дзуппі, ні Папа Франциск, хтось обов’язково підхопить естафету й у Ватикану буде гарний шанс укотре врятувати світ. Із користю для світу й на найбільшу славу церкви.

Чого не відняти в католицької церкви — то це вміння дивитися в майбутнє. Віра в Бога й у те, що він залишається твоїм незмінним союзником (хоч би що ти робив), дає змогу мати справді необмежений горизонт планування.

Папа потрібен

Для Росії Ватикан — це насамперед вплив на Глобальний Південь. Де Папу люблять, шанують, вірять кожному його слову й нерідко бачать світ його очима. Причому нехай слово «південь» вас не обманює. Звісно, Південь — це й Африка, й Азія, й Латинська Америка (вже чимало, правда ж?). Але «Південь» — якщо не географічний, то ідеологічний — починається в Європі. У більшій частині Італії й Іспанії, наприклад, Ватикан має величезну ідеологічну вагу. Так само, як і російський наратив про «західний неоімперіалізм» або про те, що за будь-якими потрясіннями в світі обов’язково вимальовуються інтереси США.

Підтримка Папи — хоч би в чому вона полягала — дає змогу послуговуватися бодай частиною його ваги собі на користь. За всієї ворожості до путінської Росії не можна не зазначити вміння та готовності Кремля впливати на погляди дуже різних людей у різноманітних регіонах планети. Від європейських університетів — серця західної культури — до шахтарських селищ у екваторіальній Африці. В Кремлі розраховують на те, що Глобальну Північ охопить криза й позиції Глобального Півдня на цьому тлі закономірно зміцнюватимуться. Точніше, міцнішатимуть голоси тих, хто говоритиме від імені Глобального Півдня.

Отже, союз із Папою Римським і ресурси католицької церкви — приз, заради якого можна й попрактикуватися в гнучкості. Зрештою, як і у Ватикані, в Москві чудово знають, що «базікати про мир» можна вічно й це ні до чого не зобов’язує. Ось і Лавров, повідомивши про свою відкритість до папських мирних ініціатив, відразу зазначив, що «м’яч на українському боці». Цікаво, він хоча б зрозумів, наскільки двозначно це прозвучало?

Ватикану довелося трохи потрудитися, щоб привернути увагу Москви. «Ватиканський розворот» стався після двох цікавих візитів — Папи Франциска до Монголії та кардинала Дзуппі до Китаю. Можна сказати, Ватикан обійшов РФ із тилу. І не лише географічно. Судячи з того, що після візиту Дзуппі Китай скоригував свою публічну позицію стосовно «справедливого миру для України».

Однак зусилля себе виправдали. У Москві зрештою вирішили, що «Папа потрібен». Зміни в риториці Москви щодо мирної місії Ватикану — карколомні. Ще недавно офіційний спікер Кремля Пєсков дивувався, що забув у Москві папський «голуб миру» Дзуппі. А нині глава МЗС РФ Лавров заявляє, що російська сторона всіляко підтримує мирну місію Ватикану, з нетерпінням очікує нових зустрічей із кардиналом Дзуппі та щиро вірить у те, що нова зустріч Папи Франциска й патріарха Кіріла теж не за горами. Державне агентство новин ТАСС довірчо повідомляє публіці, що у Ватикані «високо оцінюють» готовність Росії до переговорів. А новим послом до Ватикану призначають людину з репутацією чи то високопоставленого шпигуна, чи то «декана МЗС» — загалом дуже довірену.

Оскільки «справедливий мир для України» зовсім не входить до планів Кремля, головною стравою, на яку Папу Франциска заманюватимуть до союзу з Росією, найімовірніше, стане можливість нової зустрічі з патріархом Московським.

Патріарху доведеться вкотре заплющити очі й затулити вуха на протести у власній церкві й погодитися на зустріч із понтифіком. У РПЦ саму можливість цієї зустрічі затято критикують. І не лише тому, що «екуменізм — це єресь» із погляду консерваторів-радикалів, які дуже зміцнили свої позиції в російському суспільстві (й РПЦ) на тлі війни з Україною. Надто очевидним стає те, що Папа Римський упливає на російський політичний порядок денний значно сильніше, ніж патріарх Московський. Причому не стільки тому, що понтифік сам по собі — потужна постать, скільки тому, що патріарх Московський уже геть не має ваги. Тим, хто вболіває за долю РПЦ, це, звісно, вкрай неприємно бачити й усвідомлювати. Але іншого патріарха в Путіна для них немає. Наразі.

Папа не потрібен?

До вищезгаданих причин розвороту Росії до папської мирної ініціативи, безперечно, варто додати ще одну — позицію України. Негативне ставлення українців до Папи Франциска виявляється вже не лише в результатах соцопитувань, а й у висловлюваннях офіційних осіб.

Не те щоб у нас не було приводу ображатися на Папу Франциска. Всі наші претензії до нього не вмістяться на газетну шпальту. Але емоції емоціями, а політика й тим паче дипломатія начебто в будь-якій ситуації мають залишатися максимально прагматичними.

Та це, здається, проминуло повз освіту нашої нинішньої влади. Український політикум налаштований на хвилі народних емоцій, — він гойдається на цих хвилях, сподіваючись злетіти вище. І, наскільки може, посилює амплітуду коливань. Нічим іншим, окрім бажання хайпонути, я не можу пояснити виступ Михайла Подоляка із заявою про те, що «Папа — русофіл», якого Москва купила внесками в банк Ватикану. Впевнена, ні в Подоляка особисто, ні в усього офісу президента не знайдеться достатньо доказів факту «купівлі Папи». Проте українська влада повідомляє вустами Подоляка, що відмовляється мати справу з Папою та його мирними ініціативами, пояснюючи це лише тим, що Папа нібито є «русофілом».

Не знаю, які саме міркування реально змушують ОП відмовитися від посередницьких послуг Ватикану. Але тут важливі два моменти — сам факт відмови, причому висловленої в образливому тоні, й те, що цю відмову обґрунтовано одним-єдиним міркуванням — «русофілією» понтифіка.

Внаслідок цього ми спостерігаємо геть абсурдну ситуацію: Україна, країна з величезною кількістю католиків, програє дипломатичну боротьбу за Святий Престол Росії — країні з досить скромною католицькою присутністю та колосальною внутрішньою опозицією католицизму.

Та якщо Україна вирішила «закенселити» Папу Франциска й відмовитися від діалогу з Ватиканом, це розв’язує руки Москві. Відтепер Кремль може зайнятися улюбленою справою — говорити про Україну без України. Й пояснювати відсутність прогресу мирних ініціатив тим, що це Україна не бажає переговорів. Навіть за участю найбільш незалежного посередника — Папи Римського. Водночас сама Росія може й далі розвивати відносини зі Святим Престолом із подвійною вигодою — поширювати свій вплив на Глобальному Півдні й «відтинати» Святий Престол від України, яка з «русофілами» за один стіл не сідає.

Отже, Україна програє дипломатичну баталію Росії, навіть не вступивши в неї, — неявка на бій дорівнює поразці.

На жаль, «неявка» останнім часом узагалі перетворюється на особливий український тренд не лише в церковній, а й у дуже різних сферах. Українці відмовляються грати не тільки на одному полі з росіянами, а й із тими, хто підтримує росіян і навіть із тими, хто вагається: підтримувати йому росіян чи схилитися на бік України. Коло нашого спілкування небезпечно звужується до тих, хто замість «доброго ранку» дає правильні відповіді на запитання «чий Крим» і «хто агресор».

Ми — жертви війни, ми героїчно боремося й зазнаємо втрат, ми захищаємо себе та світ, і так — ми маємо певне право стояти в патетичній позі й вимагати до себе особливого ставлення. Але наскільки це ефективно з погляду дипломатії? Так ми не завоюємо друзів, не схилимо тих, хто вагається, на свій бік, не переконаємо того, хто не має до нас симпатій, що наш ворог не має ставати його другом. Аби бути почутим, потрібно говорити. І в присутності росіян, і за їх відсутності. Навіть якщо співрозмовник вагається з відповідями на «головні запитання». Тим паче, якщо він вагається.