«Я дала присягу на відданість народу Америки»

3 червня 2017 року до помешкання колишньої військовослужбовиці ВПС і перекладачки Агентства національної безпеки Реаліті Віннер (Reality — Реальність — невигадане ім’я: факти бувають іронічніші за сценаристів) прибули агенти ФБР. Агенти Воллес Тейлор і Джастін Гаррік допитали Віннер за підозрою в неналежному поводженні з секретною інформацією. За підсумками допиту Віннер заарештували й пізніше звинуватили у «вилученні секретних матеріалів з урядового об'єкту та надсиланні їх новинному агентству». Йшлося про документ АНБ з результатами розслідування втручання Росії у вибори президента США, опублікованому в онлайн-медіа Intercept.  23 серпня 2018 року Віннер була засуджена до п'яти років і трьох місяців позбавлення волі за порушення Закону про шпигунство.

Тейлор і Гаррік записали допит. У 2019 році драматургиня Тіна Саттер використала цю стенограму як основу для п'єси «Чи це кімната?», поставленої в офф-бродвейському театрі «Виноградник». Зрештою, в 2022 році Саттер адаптувала п’єсу для екрану. «Реаліті» — її повнометражний режисерський дебют.

Тема позначена в пролозі, котрий діється в офісі фірми Реаліті Pluribus International Corporation, де з телевізора серед потоку ультраправої балаканини Fox News лунає новина про те, що Дональд Трамп щойно звільнив директора ФБР Джеймса Комі, ймовірно, за його розслідування того, як російське втручання у вибори могло спрацювати на користь 45-го президента. Протест проти маніпулятивних програм Fox News, як потім зізнається Реаліті, був однією з причин її подальших учинків.

Героїня у виконанні зірки трагікомічного серіалу «Білий лотос» Сідні Суїні — та, яку не виділиш у натовпі: біляве волосся в пучок, просте й свіже обличчя, джинсові шорти, біла сорочка, стримана поведінка. Вона патріотична, спортивна, займається йогою, взяла собаку з притулку, має розп’яття на стіні, пістолет під ліжком, рожеву (!) гвинтівку AR-15  і Коран, а також вільно володіє фарсі, дарі та пушту. Доброзичлива, невибаглива стовідсоткова американка. Звичайна настільки, наскільки й загадкова.

Історія стартує майже як світська розмова, невимушена балачка на галявинці спекотного дня. Гаррік (Джош Гамільтон) і Тейлор (Маршан Девіс) — сама люб’язність, особливо Гаррік із його окулярами й достобіса дружніми манерами свого в дошку хлопця. Звісно, вся розмова відбувається суто добровільно. Звісно, є ордер, покажуть пізніше.

Запис допиту — доволі нейтральний документ. Ніхто не підвищує голос, не тримає ефектні паузи, не грюкає дверима. Тіна Саттер використовує лише те, що в неї є в наявності: стенограма, троє акторів, одна кімната. Остання, до речі — вихід на інакший драматургічний рівень; сама Реаліті зізнається, що не любить там бувати, але це єдине місце в будинку, де можна поговорити сам на сам. Хазяйка й агенти потрапляють туди як у пастку: незатишне приміщення з брудно-білими  стінами, жовтавим освітленням і низькою стелею. Ані меблів, нічого — така порожнеча буває в катівнях.

Саттер підвищує напругу поступово.  Все менше усмішок на обличчях агентів, усе більш важкі та колючі погляди; кожне м’яко промовлене «спитаю вас ще раз» — наче оберт гвинта, яким затискають кінцівку в колодці. В обличчі Реаліті початкова невинність поступається все більшому збентеженню, а потім уже відвертому зриву (для Суінні це без перебільшень видатна роль). Кров припливає до шкіри, очі наповнюються сльозами. Характер руйнується без залишку. Це не казка про шпигунів, а судовий процес із відтінком кафкіанської безжальності. Пульсація електронного саундтреку Натана Мікея (автор музики для серіалу BBC/HBO «Індустрія») з раптовими стрибками низьких частот додає відчуття біди, що наростає. Місця, викреслені в записі з міркувань безпеки, режисерка обертає на пікові акценти абсурду: спочатку зникають фрази, а потім, різко й лячно, в дусі Девіда Лінча часів «Твін Пікс» і «Блакитного оксамиту» — люди. Оповідь занурюється в дурний кошмар, де в певну мить усіх охоплює одне божевілля, а реальність (нагадаю, «Реальність» буквально і є назвою фільму) перекручується від прориву тоталітарного Ніщо. І коли Реаліті виходить на ту ж галявину перед своїм ґанком повністю зломленою, її арешт виглядає вже чистою формальністю. Молох отримав поживу.

Тіна Саттер ідеально збалансувала свій дебют між психологічною драмою, політичним фільмом і клаустрофобним трилером. І, хоча прописування остаточної моралі не є її завданням, у прикінцевих титрах усе ж таки зазначено, що викриття Віннер сприяло поліпшенню безпеки національної системи голосування. Демократія  вразлива, але її сила — в діалозі та вмінні визнавати помилки; натомість Росія на сьогодні лишається джерелом впливу настільки токсичного, що будь-який доторк до нього ладен скалічити не тільки окремі життя, а й цілі сектори відкритого суспільства. Фільм Тіни Саттер, окрім усього іншого, є вкрай переконливим нагадуванням про це.