Як Україна веде бойові дії у війні на виснаження: досвід битв минулого

У Жарі (Кандагар) не було можливості для маневру серед виноградників, засіяних саморобними вибуховими пристроями. До 2012 року таліби встановили стільки подібних пристроїв, що будь-яка спроба втілити в життя навички з придушення і маневрування, яких навчають в американській армії, була би самогубством. Таліби вирізнялися винахідливістю. Вони знали, що, потрапивши в засідку, ми шукатимемо укриття, а потім спробуємо здійснити маневр. Тому таліби встановлювали саморобні вибухові пристрої вздовж стін, валів і на кожній ділянці місцевості у пласкій заплаві річки Аргандаб, яку ми могли використовувати як укриття. Коли по нас відкривали вогонь, найкращою реакцією було не шукати укриття, а просто лягти і стріляти у відповідь. Це суперечило всім нашим тренуванням, але в умовах боїв у Жарі це був правильний підхід.

Сьогодні, у набагато більших масштабах, українські військові мають справу із супротивником, який перешкоджає маневру. У результаті українська армія застосовує підхід, що відповідає умовам бою. Американські урядові джерела, які анонімно виступали в ЗМІ, недооцінили важливості нинішньої ситуації в Україні. Вони критикують українську армію за те, що вона не проводить "загальновійськовий маневр". За однією з версій, американські тренування з більшою синхронністю і повітряною підтримкою допомогли б прорватися через мінні поля і вибити російських військових з їхніх окопів.

Фокус переклав статтю Роберта Роуза про те, як Україна веде бойові дії у війні на виснаження.

Стороннім спостерігачам за конфліктом слід бути скромнішими, особливо коли йдеться про те, що навчання загальновійськового маневру за американським зразком є панацеєю від усіх військових проблем. На війні важливий контекст, а американські військові не готуються до перемоги в умовах, у яких діє Україна.

Армія США навчає "комбінованого маневру", який нібито є секретним інгредієнтом її переваги. Однак "комбінований маневр" — це зручне кліше. У ньому змішуються два поняття, які, хоча й пов'язані між собою, але не обов'язково витікають одне з одного. "Комбіноване озброєння" означає, що сума різних можливостей більша за свої частини. Окремі види озброєнь прикриватимуть вразливі місця інших під час одночасного використання. Це не нова ідея. У битві біля Мегіддо в 1457 р. до н.е. Тутмос III об'єднав колісниці, піхоту і лучників. Усі ефективні армії використовують комбіновані озброєння, причому конкретні поєднання відповідних можливостей визначаються контекстом. Ба більше, комбіновані озброєння пов'язані не тільки з маневром. Вони корисні як для маневру, так і для виснаження.

Маневр і виснаження

"Маневр" — це новий термін для старої концепції. Ідея полягає в тому, щоб домогтися перемоги, порушивши згуртованість противника. У 331 році до н.е. в битві біля поселення Гавгамели Олександр Македонський продемонстрував маневрений підхід: він створив прогалину у лавах персів і напав на царя Дарія III, змусивши його тікати і порушивши командну структуру перської армії.

Хоча маневр часто плутають зі звичайним пересуванням, його слід визначати за передбачуваним впливом на супротивника. 1989 року в доктрині "Бойові дії" Корпусу морської піхоти було дано найкоротше визначення маневреної війни: "Філософія ведення бойових дій, спрямована на руйнування згуртованості супротивника шляхом серії швидких, агресивних і несподіваних атак, що створюють неспокійну ситуацію, яка швидко погіршується і з якою він не може впоратися". У своїй ідеальній формі маневр багатократно перевершує противника і тисне на його вразливі місця доти, доки сили противника не опиняться в такому хаосі, що перестануть чинити ефективний опір.

Маневр і виснаження знаходяться на протилежних кінцях шкали. У будь-якому бою вони поєднуються. Маневр прагне до матеріального знищення противника шляхом ефективного і синхронізованого використання бойової потужності, що призводить до сприятливого співвідношення втрат. Виснаження зосереджене на накопичуваних ефектах знищення, що дає змогу спростити операцію, забезпечити відносну передбачуваність і мінімізувати вразливості.

Обидва підходи мають своє місце в конфлікті. Радянський теоретик Георгій Іссерсон визнавав, що сучасні конфлікти, як правило, починаються з пересувань, що забезпечує відкриті фланги і прогалини для застосування маневру. Кожна велика війна у XX і XXI століттях починалася з пересування, коли агресор, використовуючи стратегічну раптовість, нападав до того, як сторона, що обороняється, встигала повністю відмобілізуватися і створити безперервний фронт. Якщо одна зі сторін не зазнає поразки в початковій фазі війни, то війни мають тенденцію загасати в міру того, як обидві сторони мобілізують достатньо сил для створення глибокого і безперервного фронту. Сучасні коментатори повинні визнати правоту Іссерсона щодо маневру.

Німецькі перемоги на початку Другої світової війни, які часто розглядаються як втілення маневру, були зумовлені специфікою обстановки. У Польщі перемозі Німеччини значною мірою сприяла неповна мобілізація польської армії та її вразливе становище на передовій. У Франції німецька армія скористалася проломами у флангах французької армії, поки основну частину французьких військ перекидали для зміцнення позицій у Бельгії. У 1941 році Радянський Союз перекинув свої війська на вразливу ділянку. Це дало змогу німцям знову досягти приголомшливих успіхів. Але до 1943 року Радянський Союз повністю мобілізував своє населення і перейшов до ефективних методів оборони, що поставило у скрутне становище німецькі танки під час спроби прориву через щільні мінні поля під час Курської битви.

Якщо на початку війни для Німеччини маневр був цілком доречний, то пізніші умови, в яких опинилися США, говорили на користь виснаження. Генерал Дуайт Ейзенхауер застосовував широкий фронт у Західній Європі, що давав змогу синхронізувати матеріальні переваги Америки для надійного стримування Німеччини й водночас мінімізувати вразливі ділянки, якими могли скористатися німецькі військові.

Востаннє Сполучені Штати мали справу з безперервною обороною в глибину під час Корейської війни 1951-1953 років. Після того як початковий етап війни закінчився, а Китай і Організація Об'єднаних Націй мали у своєму розпорядженні достатню щільність військ для створення безперервного фронту, американські збройні сили почали застосовувати підхід, заснований на відтісненні. У зв'язку з цим США не застосовували маневр, навіть маючи панування в повітрі і командирів, які мали досвід застосування загальновійськових озброєнь у Другій світовій війні.

Армія США не готується до таких умов

Коментатори війни в Україні прагнуть представити підтримку НАТО і особливо американську підготовку як головні складові успіху України. Це слугує втішним аргументом на користь американської військової переваги. Хоча навчання систем озброєнь і бойові навчання, безсумнівно, принесли користь, незрозуміло, який внесок Сполучені Штати внесли в розуміння Україною загрози, з якою вона бореться з 2014 року.

Під час контрнаступу українські військові дотримуються адекватного підходу. Україна має справу із супротивником, який створив безперервну глибинну оборону. Росія витратила місяці на створення мінних полів, риття окопів і встановлення перешкод. Російські військові можуть направити артилерійський вогонь на всі сили, які намагаються прорватися через мінні поля, і мають резерви, готові контратакувати за будь-якого прориву. Можливо, занадто оптимістичні західні радники підштовхнули Україну до того, щоб вона на початку свого контрнаступу ризикнула піти на механізований прорив російської оборони. Під час цього наступу українські військові втратили приблизно 20% техніки, наданої Заходом.

Армія США не готується до такого типу затяжних боїв. Будь-якому коментатору, який вважає, що Україна зазнає поразки через недостатню підготовку із "загальновійськового маневру", варто поспостерігати за ротацією американської бригади в центрі бойової підготовки. Будь-який із недоліків, виявлених під час атаки України — наприклад, вибір часу для вирішального артилерійського залпу або нездатність техніки визначити розчищену смугу на мінному полі, — я особисто спостерігав практично в кожній бригаді, що проходила підготовку під час 30 ротацій, у яких я брав участь у Національному навчальному центрі та Об'єднаному центрі бойової підготовки. Хоча центри бойової підготовки забезпечують бригадам чудову підготовку, вони не відтворюють набору проблем, з якими стикається українська армія (та й не повинні; їм достатньо відтворювати умови, в яких американські військові планують вести бойові дії).

Востаннє дивізія з усіма підпорядкованими їй підрозділами брала участь у навчаннях типу "армія проти армії" під час вторгнення до Іраку 2003 року. За останні кілька років у керівництві з навчання командування сухопутних військ США пріоритет віддається навчанню на рівні роти і нижче. Рідкісний випадок, коли бригади сухопутних військ США тренуються як єдине ціле, — це розгортання в центрі бойової підготовки, яке відбувається приблизно раз на 18 місяців. На цих навчальних заходах бригади стикаються з посиленим батальйоном протиборчих сил, які лише умовно представляють частину більшого сценарію. Під час навчань сили противника не пов'язані безперервною обороною в глибину. Вони розосереджені і надають атакуючим силам можливості для їхнього оточення або обходу. Противник не застосовує мінних полів, близьких за щільністю до тих, з якими стикаються українські військові, не використовує артилерію з вирішальним ефектом (непродуктивно знищувати батальйон після кількох хвилин, адже він витратив мільйони, щоб приїхати на тренування) і не задіює резерви оперативного рівня для контратак.

Водночас ВПС США під час взаємодії з сухопутними військами приділяють основну увагу боротьбі з цінними цілями на рівні корпусів. Деякі коментатори вважають, що американська авіація могла б очистити окопи від супротивника, однак ВПС відійшли від безпосередньої авіаційної підтримки і не залучаються для виконання таких завдань під час армійських навчань з імітацією бойових дій. Крім того, армія концентрує артилерію в дивізіях, щоб зосередитися на глибині території супротивника, тож незрозуміло, як США вестимуть масований, стійкий та оперативний вогонь під час атаки на великомасштабну систему траншей для досягнення прориву.

У межах такого підходу українські військові ефективно застосовують комбіноване озброєння на рівні малих підрозділів, що не характерно для американських військ. Ґрунтуючись на симуляціях, у яких відсутній контекст і тертя війни, американська армія рухається в бік централізації сил і засобів, подібно до методичних боїв Франції 1930-х років. Такий підхід і далі сповільнюватиме процес ухвалення рішень і темп оперативної роботи. У разі зміни ситуації на фронті солдатам доведеться чекати, поки штаби, віддалені від бойових дій, займуться тривалим процесом планування, щоб ухвалити рішення. Солдати втрачають дорогоцінні хвилини і ризикують опинитися в оточенні, тому що рішення про бойове завдання передається з батальйону до бригади, дивізії, потім назад до штабу дивізійної артилерії, батальйону польової артилерії та нарешті до вогневої батареї. Водночас українські військові децентралізовані до вражаючої міри: безпілотні літальні апарати прив'язані до діяльності взводу, а артилерія працює за запитом за допомогою програми, подібної до Uber. Український підхід — це набагато швидша і гнучкіша форма ведення бойових дій, ніж централізовані робочі групи з роботи із цілями і 72-годинні накази про повітряні завдання, якими керуються американські операції.

Інша критика полягає в тому, що "Україна не змогла освоїти комбіновану війну у великому масштабі". Замість здійснити єдиний масований прорив, вони атакують за трьома напрямками розрізненими ударами. Радянські теоретики міжвоєнного періоду, як-от Олександр Свєчін і Володимир Тріандафіллов, розглядали труднощі подолання безперервної оборони в глибину. Вони визнавали цінність кількох напрямків атаки, які не дають змоги противнику зосередити свої оперативні резерви для одного прориву. Як приклад наступу на широкому фронті з численними проривами, в результаті якого були придушені резерви Австро-Угорщини, вони навели Брусиловську наступальну операцію 1916 року. Україна намагається застосувати аналогічний підхід, що цілком доречно з огляду на сучасну загрозу російських БПЛА, які забезпечують спостереження для зосередженого артилерійського вогню по будь-якому скупченню українських військ.

Відкусити і прожувати

Щоб протистояти цим загрозам, Україна веде наступ невеликими групами піхоти за підтримки танків і артилерії в межах комбінованого підходу. Цей метод схожий на синхронні обмежені атаки австралійського генерала Джона Монаша в 1918 році. Фельдмаршал Бернард Монтгомері пізніше сказав: "Я би назвав сера Джона Монаша найкращим генералом на західному фронті в Європі". Монаш цінував життя своїх солдатів і проводив добре синхронізовані, обмежені атаки за сприятливих показників втрат, як порівняти з попередніми наступами. Монаш хотів уникнути "неефективності" попередніх перемог.

До 1918 року союзники усвідомили, що в умовах війни масований "великий натиск", як під час убивчої спроби на Соммі, не забезпечить прориву проти супротивника, який обороняється в глибину і має великі оперативні резерви. 1917 року німецькі військові розробили ефективну еластичну оборону, яка могла поглинути спроби прориву. Еластична оборона німецьких військ дала змогу розмістити меншу кількість військ у перших лініях траншей, що мінімізувало втрати від артилерійських обстрілів. Війська розташовувалися в послідовних лініях траншей, щоб контратакувати фланги вразливих військ союзників після того, як атакуючі досягнуть піку, вийшовши за межі досяжності артилерії і тилових засобів. Сьогодні в Україні російські військові дотримуються основ німецької еластичної оборони.

У відповідь на це британські військові розробили підхід "відкусити і прожувати", який довів до досконалості Монаш. Цей підхід поставив еластичну оборону Німеччини перед дилемою. Британські атаки не намагалися розвинути початкові успіхи, а переходили до оборони і розбивали очікувані контратаки Німеччини. Атака за принципом "відкусити і прожувати" використовувала переваги погано захищених передових ліній траншей німецьких військ і не ризикувала досягти кульмінації. Німецькі збройні сили могли або відмовитися від свого еластичного підходу, або поступово програвати у війні на виснаження.

У весняному наступі 1918 року замість союзників спробу рішучого перелому зробили німецькі війська. Німецька армія використовувала війська, перекинуті зі Східного фронту після виходу Росії з війни. Вона залучила штурмовиків, навчених тактиці швидкого просочування, яка раніше принесла їй безславні перемоги в боях під Ригою на Балтиці і Капоретто в Італії. Наступ Німеччини, безсумнівно, був схожий на те, що багато коментаторів очікували від України. Але Еріх фон Людендорф почав німецький наступ у пориві відчаю. Він не розумів, що вирішальний бій на знищення неможливий в умовах Західного фронту, який не надавав таких можливостей, як російська армія, що розвалюється в умовах післяреволюційної кризи, або італійська армія, що чіпляється за гірські схили. Хоча німецькі військові домоглися деякого успіху, використовуючи вразливе місце між британською та французькою арміями, наступ знекровив і виснажив їхню армію в міру того, як союзники підтягували свої резерви. Цей наступ зламав німецьку армію і поховав усі надії на перемогу.

Змиритися і вірити в Україну

Американські військові не повинні підштовхувати українських військових до ведення ризикованої форми війни в надії на приголомшливу перемогу. Ганс Дельбрюк пояснив, що Людендорф намагався вести війну на знищення, яка оберталася навколо єдиної, вирішальної перемоги, не розуміючи, що стратегічний контекст Першої світової війни докорінно відрізняється від воєн 19 століття. Дельбрюк протиставив стратегії знищення стратегію виснаження, спрямовану на поступове виснаження противника на військовому, політичному та економічному фронтах доти, доки продовження війни не стане безглуздим. У нинішніх умовах Україна, за підтримки всіх країн, які виступають проти імперських завойовницьких воєн, повинна дотримуватися оперативного підходу "на виснаження" в межах ширшої стратегії "на виснаження".

Хтось може побоюватися, що така теорія перемоги грає на руку російській військовій стратегії, але ідеальної альтернативи не існує. Передчасний початок маневру дасть змогу Росії послабити українські сили. Україні доведеться знищувати російську артилерію і завдавати втрат, що виснажують російські резерви з такою швидкістю, яка перевищує здатність Росії заповнювати ці втрати. Це буде повільний і виснажливий процес із постійною конкурентною адаптацією. Можливо, це не принесе приголомшливих перемог для соціальних мереж. Вінстон Черчилль сказав про перемогу над кампанією виснаження німецьких підводних човнів у Північній Атлантиці: "Вона не набувала форми палахкотливих боїв та блискучих досягнень — вона проявлялася у статистиці, діаграмах і кривих, невідомих нації та незрозумілих публіці".

У якийсь момент у російських лавах можуть з'явитися вразливі місця, які дадуть Україні можливість здобути ефектну перемогу. Така можливість уже виникала під час Харківської наступальної операції 2022 року. Аналогічним способом 1918 року союзники нарешті змогли провести успішний масований наступ під час Стоденної наступальної операції, коли німецька армія почала розвалюватися. Будь-яка спроба провести великомасштабний маневр до цього моменту була б самовбивчою.

Важко передати контекст, у якому воює Україна. У західному Кандагарі мені не доводилося мати справу з потрійними мінами Т-62, здатними вивести з ладу будь-яку машину, що прорвалася. Але я досі пам'ятаю те дивне відчуття свободи пересування, яке я відчув, коли наступного дня після повернення з Афганістану вирушив на прогулянку серед вічнозелених дерев Вашингтона. Можливість ступити куди завгодно, не слідуючи впритул за двома міношукачами, здавалася сюрреалістичною розкішшю. В України немає такої розкоші, як проведення маневру. Їй доведеться воювати на виснаження, і ми маємо бути готові підтримувати її доти, доки вона не виснажить російських загарбників. А Сполученим Штатам не варто забувати, як невдало закінчилася їхня остання спроба переробити чужу армію за своїм образом і подобою.

Про автора

Роберт Г. Роуз — майор армії США, офіцер 3-го ескадрону 4-ї бригади сприяння силам безпеки. Раніше він служив у Національному навчальному центрі та Об'єднаному центрі підготовки. Був відряджений до Афганістану як фахівець із планування фінансування протидії загрозам J35 під час операції "Годинник свободи" і в складі 5-го батальйону 20-го піхотного полку під час операції "Непохитна свобода". Здобув ступінь бакалавра у Військовій академії США і ступені магістра в Гарварді та Кембриджі.

Важливо Війна як машина. Концепція тертя Карла Клаузевіца та сучасні битви