Христина Храновська про "Щоденники війни" незламних українських дітей: я була приголомшена тим, як дитина описувала ті жахливі події

Батька Аріни розстріляли російські військові просто на очах дитини під час спроби евакуації з окупованої Херсонщини. У будинок, в якому перебувала вся родина Артема, влучила ворожа ракета – батько згорів на очах дітей. Альона разом з батьками провела майже місяць в епіцентрі бомбардувань міста Маріуполя.

Аріна, Артем, Альона та ще одинадцять українських дітей, які пережили жахи війни стали героями проєкту "Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей". Вони описували побачене у нотатках та малюнках, знімали відео. А тепер їхні історії мають змогу побачити на виставці у країнах Європи.

Ми поспілкувалися з ініціаторкою та візіонеркою проєкту Христиною Храновською, яка розповіла, чому важливо надавати розголосу таким історіям незламних українських дітей.

Як з'явилась ідея та яким був шлях "Щоденників війни"?

Коли на перший погляд звичайний текст говорить про увесь біль дитини, то пропустити таке неможливо. Наш проєкт і розпочався з такого тексту. Я випадково натрапила на один з таких щоденників у соціальній мережі, це були записи Єгора Кравцова з Маріуполя. Тоді я була просто приголомшена тим, як дитина вела ці записи, як описувала ті жахливі події. Я, як мама чотирьох дітей, перейнялася його історією, як свого рідного сина, бо, як кажуть, чужих дітей не буває. Тоді я зрозуміла, що таких історій насправді тисячі, де у кожного своя історія і свій болючий досвід. Так, власне, і зародилася ідея створення проєкту. Я почала шукати історії та однодумців, аби втілити задумане. І сьогодні наш проєкт підтримують три партнери, які допомогли нам знайти героїв – це БФ "Голоси дітей", "Діти героїв" та платформа "ТЮ".

Ми шукали історії, після були довгі перемовини з батьками, робота з психологами – та розуміння в яких емоційних станах діти і чи зможуть вони говорити про свої записи. На жаль, сьогодні таких історій багато, тож обрати саме ті 14 було важко, але вони і стали основою нашої виставки.

Ваш проєкт фактично стартував з відкриття виставки, чому ви обрали саме Нідерланди чи планується експозиція в Україні?

Головне завдання нашого проєкту – розповісти ці історії світу та пролити світло на глибоку травму, яку переживає молоде покоління сьогодні в Україні. Тому ми прийняли рішення, що стартовою точкою нашої маршрутної карти стануть Нідерланди. Виставка відкрилася в мерії Амстердаму – для нас це було символічно. Адже від Амстердаму менше 100 км до Гааги – місця, яке на сьогоднішній день є уособленням правосуддя та справедливості для усіх, хто постраждав від агресії та інших міжнародних злочинів. Після Нідерландів ми плануємо відкриття і в Києві, тож вже у жовтні українці матимуть змогу на власні очі побачити артефакти виставки. Після України виставка подорожуватиме країнами Європи.

Експозиція виставки була українською мовою?

Усі щоденники, які є частиною проєкту, по-перше, оцифровані, а по-друге, перекладені англійською мовою. На виставці кожен мав змогу скористатися QR-кодом та прослухати матеріал паралельно передивляючись особисті речі героїв, їхні фото та малюнки. Такий експозиційне рішення допомагає глядачам максимально зануритись у переживання дитини, розділити з нею пережитий досвід. А ще нагадати, що війна в Україні триває – ці жахи продовжуються для українських дітей щодня. До речі, щодо мови, ведучою нашої виставки була Катерина Осадча. Разом з Катериною та Нідерландським оперним диригентом Лоренцом Віотті щоденники прозвучали одразу двома мовами. Українською – від Катерини та англійською від Лоренцо. В той момент зал був наповнений співпереживанням, болем від якого неможливо було стриматися.

Розкажіть детальніше про героїв проєкту. Що найбільше вразило вас під час опрацювання матеріалів?

Насправді кожна історія унікальна, але скажу чесно, кожен раз читаючи про особисті трагедії українських сімей, я відчуваю невимовний біль і ненависть до окупантів. І в той же час величезну відповідальність перед дітьми, які привідкрили нам завісу свого життя.

Щодо героїв нашого проєкту – це діти віком від 9 до 17 років. Вони з різних куточків України: Маріуполь, Харківщина, Херсонщина. Всі історії важкі, наприклад, в нас є дівчинка Аріна Первуніна, яка потрапила під обстріл з батьком, братами та сестрою на під’їзді до Миколаєва. Її тато отримав 17 кульових поранень, на жаль його не вдалося врятувати. Тож у блокноті, який їй подарував тато, дівчинка описує свій біль – вона звинувачує себе у смерті батьки. До слова, це самий той тоже відомий "червоний блокнот з блискітками", уривки якого на засіданні ООН зачитав міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. Зараз цей щоденник стає для Аріни свого роду терапією, вона продовжує вести записи та спілкуватися з татом. Дівчинка вірить, що там у нього є такий самий блокнот, через який він читає її листи.

Я прекрасно розуміла, що майже в кожної сім’ї є такий щоденник, у когось написаний, у когось – ні. Але більшість історій так і залишаються не розказаними. Потрібно говорити про них та документувати всі злочини, які вчиняє країна-терорист.

Ось кілька цитат зі щоденника Аріни:

18.03.2022

Я не хочу жити.

Навіщо таке життя без тата? Та я ще незграбна дитина, яка сама нічого не може зробити, та напевно це моє покарання, напевно за те, що я не змовчала, а подзвонила татові, не перетерпіла. Якщо б я не зателефонувала татові, то все було добре, всі були живі.

18.03.2022 20:36

Я ненавиджу себе. Чому я така безпомічна?

Чому всі діти грають, бігають, а я на лавці сиджу? Я така дурна і взагалі: на що я розраховую? Я такою буду завжди. Відкрий лист наш. Я зрозумію і дам собі всі відповіді на свої запитання.

20.03.2022

Я зрозуміла вже одне, що в мене справжній друг – це ти один, ти мене вислуховуєш. І знаєш, мені дуже боляче дивитися як плаче мама, це не можна витерпіти, лиш стає в 2 рази більш боляче коли я бачу її сльози. Це якась історія з дуже поганим кінцем, гірше випробування, яке я не можу витерпіти.

Де знаходяться зараз автори історій?

Більшість наших героїв стали внутрішньо переміщеними особами. Але хочеться відповісти на це питання так: зараз їх, як і нас всіх "розкидало" по світу, на жаль. Хтось залишився в Україні, хтось переїхав за кордон і облаштовує своє життя там. Але кожна дитина мріє повернутися до рідного дому і вірить, що вже зовсім скоро настане Перемога, і ця мрія здійсниться.

Нещодавно в рамках проекту ви провели воркшоп для українських дітей-емігрантів. Розкажіть, будь ласка, як вийшло домовитись про співпрацю з Будинком Анни Франк?

Прочитавши першу історію, я одразу без вагань зробила вибір локації. Понад 70 років тому був опублікований щоденник Анни Франк, єврейської дівчинки, яка документувала своє життя в період нацистської окупації Нідерландів. Записи з її щоденника облетіли весь світ. Посмертно. Здавалося б, такі історії не мали повторюватися ніколи. Але ХХІ століття і ми бачимо, що обіцяне "ніколи знову" стало реальністю. Насправді потрапити до музею з метою організації заходу складно, тож нам допомогли. Я щиро вдячна Левʼєну Роу – генеральному координатору департаменту міжнародних активностей музею Анни Франк. Саме завдяки йому ми змогли зв'язатися з міською радою Амстердаму та домовитися про створення виставки там. Левʼєн відкрив для нас і двері музею Анни Франк, тож саме завдяки йому ми мали змогу реалізувати воркшоп для дітей та дорослих.

Давайте детальніше поговоримо про сам воркшоп. Які були активності для дітей?

Наш воркшоп тривав протягом двох днів – 16 і 17 вересня. Перший день був організований для дітей молодшого віку, а другий вже для підлітків. Це була свого роду арт-терапія від талановитої Алевтини Кахідзе для українських дітей. Воркшоп ми назвали "Малюючи мапу від минулого до майбутнього", загалом протягом дня для учасників була насичена програма. Почався захід з екскурсії по самій локації та занурення в історію життя Анни Франк. Потім за допомогою Алевтини Кахідзе та її семінару діти змогли порівняти і відтворити свою та історію Анни у книжці-розмальовці. Ще дуже важливим моментом є те, що протягом всього воркшопу були присутні психологи та арт-терапевти, які слідкували за процесом і емоційним настроєм учасників. Бо досвід у кожного був різний і передбачити реакцію дітей на їхні ж спогади неможливо. Окремо ми провели також вебінар для батьків. Загалом 40 українських дітей стали учасниками заходу. До слова, воркшоп відвідали і наші героїні проєкту – Аріна Первуніна і Саша Антоненко.

Що надає Вам сил щоб йти далі?

Моє натхнення – це щасливі діти. Здавалося б такі маленькі, але водночас сильні. Саме їхня сміливість поділитися своїми щоденниками надає мені та команді сил рухатись далі. Мене мотивують люди, партнери, результати та голоси дітей, які мають бути почуті.