«Зернова криза» у відносинах Польщі й України: аналіз без емоцій

«Зерновий» конфлікт між Україною та Польщею, що наразі перебуває в стадії загострення, розпочався понад рік тому, після того, як із метою підтримати економіку України під час війни з 4 червня 2022 року Євросоюз на рік скасував усі обмеження, у тому числі мита, збори, квоти та антидемпінгові заходи, на імпорт усіх українських товарів. Цього року скасування обмежень подовжили ще на рік, до 5 червня 2024-го. Це був дуже потужний дружній крок ЄС, який, утім, сподобався далеко не всім його членам.

Після надходження на ринки ЄС українських товарів невдоволення почали виказувати сусідні Болгарія, Румунія, Словаччина, Угорщина і Польща, і стосувалося воно передусім вітчизняної сільськогосподарської сировини, ціна якої вдарила по місцевих фермерах. Через масові протести у цих країнах, їхні односторонні заборони українського імпорту та фізичне блокування транзиту з України Європейська комісія змушена була запровадити 2 травня 2023 року тимчасові обмеження на 17 груп вітчизняної аграрної продукції. Вже 5 червня їхню кількість було скорочено до шести, а з 15 вересня всі заборони було офіційно скасовано.

Україна зі свого боку зобов’язалася впровадити ліцензування експорту до вищеназваних країн кукурудзи, ріпаку, соняшнику та пшениці, які й стали основними подразниками європейських ринків, причому механізм передбачає залучення до процесу урядів країн-імпортерів.

Щоправда, про встановлення мінімальних експортних цін на ці культури, про які раніше згадували керівники Мінекономіки, наразі не йдеться. Тож Угорщині і Польщі вжитих заходів недостатньо, і вони, попри рішення Єврокомісії та всупереч правилам Світової організації торгівлі (СОТ), запровадили повну заборону імпорту цих чотирьох культур з України, однак цього разу не забороняючи їхнього транзиту своєю територією.

Якщо від Угорщини, яка ще й розширила перелік «заборонених» товарів до 25 позицій, в Україні ніхто нічого іншого і не очікував, та й її внутрішній ринок є відносно невеликим, то подібне рішення дружньої Польщі, яка активно підтримує Україну всі останні роки і особливо після початку повномасштабної війни, все ж неприємно здивувало багатьох, хоча з огляду на останні події й було очікуваним. Україна зі свого боку пішла на ескалацію і подала на Польщу та Угорщину скаргу до СОТ.

В українському інформаційному просторі з цього приводу звучать найрізноманітніші думки у діапазоні від «як українці сміють ображати друзів поляків, які нам так допомагають» до «як поляки сміють порушувати міжнародні правила і кривдити українців, що захищають їх від «русского мира». Ми ж спробуємо неупереджено проаналізувати ситуацію, адже йдеться перш за все про економіку, політику й державні інтереси, а емоції в цих питаннях зовсім ні до чого.

Чому аргументи Польщі щодо захисту своїх фермерів є справедливими

Ще на початку цього року ми відзначали, що десь половина нашої пшениці їде на експорт із дисконтом у 40% порівняно із середньою ринковою вартістю. Умови транзиту не було дотримано — наше зерно почало осідати на внутрішніх ринках країн-сусідів. Дешева українська сировина знижує ціни на відповідну продукцію на польському ринку, змушуючи польських фермерів часом працювати зі збитком. У Польщі налічується близько 1,3 млн фермерських господарств, які дають роботу і засоби для існування мільйонам її громадян, а також забезпечують продовольчу безпеку країни. Так, враховуючи значно більші врожаї, Україна теоретично здатна прогодувати Польщу, причому продовольство стало б навіть дешевшим, але це була б дуже умовна вигода.

Банкрутство польських фермерських господарств призвело б до економічної кризи і зростання рівня безробіття, чого польський уряд, очевидно, не бажає, особливо напередодні виборів до Сейму.

Українські виробники мають тут певні конкурентні переваги, зокрема, більш родючі землі та дешевшу робочу сили. Велика фрагментація польських аграрних підприємств теж є серйозною проблемою, адже середня площа однієї ферми становить менш як 10 га, а 70% із них мають розмір менш як 5 га. Це призводить до високої собівартості продукції та відносно низької конкурентоспроможності польських аграріїв.

В Україні маємо ще більш небезпечну крайність, адже лише офіційно земельний банк 120 найбільших агропідприємств становить майже 6,9 млн га орних земель, або 16,2% від усіх 42,7 млн га земель сільськогосподарського призначення, причому 2,9 млн га володіють десять найбільших агрохолдингів. Ще мільйони гектарів перебувають у власності через підставних осіб або задешево орендуються у приватних власників. Такий масштаб виробництва забезпечує низьку собівартість продукції, проте з урахуванням вітчизняної специфіки ведення бізнесу створює дуже мало робочих місць у розрахунку на оброблений гектар через високий ступінь механізації виробництва та призводить до виснаження й зменшення родючості земель. Невеликих же фермерських господарств в Україні лише близько 45 тис., тобто у 30 разів менше, ніж у Польщі, яка має співставну кількість населення і лише 12,5 млн га орних земель.

Саме агрохолдинги і є основними постачальниками сільськогосподарської сировини в ЄС, і конкурувати з ними дрібним польським фермерським господарствам буває дуже складно. Та й українським теж. Низькі питомі витрати дають змогу агрохолдингам демпінгувати і всередині країни, змушуючи фермерів швидко і за безцінь продавати свою продукцію, у тому числі і через побоювання, що до весни наступного року, коли ціни зростуть, вона вже може бути знищена російськими обстрілами у місцях зберігання, яких теж уже зараз не вистачає. Проблема «збивання» агрохолдингами цін на внутрішньому ринку лише загострилася під час повномасштабної війни, але існує вона роками, і Мінагрополітики зовсім не поспішає її розв’язувати. Причому продають свою продукцію селяни переважно тим же агрохолдингам чи трейдерам, які потім і її задешево викидають на європейський ринок, підриваючи його стабільність. Саме через це уряд Польщі не просто має право, але і зобов’язаний захищати своїх фермерів і продовольчу безпеку країни.

З огляду на це, можливо, для України оптимальною була б модель з кількасот тисяч господарств площею по 30–100 га, які могли б генерувати велику кількість робочих місць і здорову конкуренцію всередині держави, берегти родючість земель і за розумними цінами продавати продукцію до ЄС, частиною якого ми хочемо стати вже у недалекій перспективі. Такий підхід привів би і до збільшення експортних надходжень за рахунок вищих цін, і до зменшення обсягів виведення з України доходів від експорту шляхом продажу сировини власним закордонним офшорам, і до зниження кількості проблем з відшкодуванням ПДВ аграрним експортерам. Проте поки що у нас очевидний пріоритет мають агрохолдинги, інтереси яких, на відміну від дрібних фермерів, є кому лобіювати.

Україна теж має свої законні національні інтереси і повинна захищати своїх виробників

Утім, в України також досить аргументів у відповідь. Тут тобі і підтримка виробників, хоч би які вони були, і експортна виручка, яка прямо впливає на макростабільність воюючої держави.

Звісно, ми сподіваємося на допомогу партнерів, але, як і поляки, не можемо дозволити собі покладатися лише на добру волю інших держав, а тому зобов’язані всіляко підтримувати власне виробництво і реалізацію вітчизняної продукції на основі справедливих ринкових принципів. Польща є членом СОТ і ЄС, а отже, зобов’язана виконувати певні правила, і те, що вони інколи бувають невигідними, не дає законних підстав цього не робити.

У них немає війни й економічної кризи, порти Польщі не заблоковані, їхні підприємства не зазнають бомбардувань і не змушені займатися розмінуванням полів, часом самотужки. Крім того, лише з бюджету ЄС сільськогосподарські виробники Польщі щорічно отримують дотацій на суму від 2 до 4 млрд євро, польський бюджет також передбачає подібну допомогу. То чому ж польські фермери не здатні витримувати конкуренцію і вимагають повного ембарго на певні види продукції?

Можливо, уряду Польщі варто задатися цим питанням, а не лише звинувачувати український уряд і експортерів у махінаціях, хоч і не зовсім безпідставно? Не відкидаючи того факту, що вітчизняні агротрейдери можуть дещо вільно інтерпретувати польські закони і порушувати встановлені правила транзиту продукції, постачаючи її на територію Польщі, зазначимо, що українське зерно не телепортується з українських елеваторів на польські, і без добровільної участі польських покупців і певних посадовців здійснення подібних операцій було б неможливим. Впроваджуючи односторонні і не цілком ринкові заборони, польський уряд повинен контролювати їхнє виконання на своїй території.

Також варто зауважити, що досить агресивна риторика, в якій українська сторона, як правило, виступає винною, вже не вперше спливає у Польщі саме напередодні виборів. Праві політики чомусь дозволяють собі у популістській риториці використовувати «українське питання» і намагаються робити Україну «дівчинкою для биття». Наголосимо, що в Україні перед виборами нічого подібного у будь-яких суттєвих масштабах не відбувається. Мабуть, нашій державі не слід було підливати масла у вогонь, подаючи на сусідів скаргу до СОТ, але і Польща наразі не демонструє волі до врегулювання ситуації.

Тож хочеться побажати обом сторонам пригальмувати і стишити свою риторику, вже 28 вересня розпочавши пошуки реального і взаємовигідного компромісу на запланованій Єврокомісією зустрічі координаційної платформи. Пошук компромісних рішень насамперед потребує беземоційного підходу. І Польща, і Україна мають зрозумілі і справедливі підстави для багатьох своїх дій, але знадобляться і поступки у певних питаннях. Виправлення своїх помилок, співпраця, здорова конкуренція та щира дружба абсолютно відповідають національним інтересам обох держав, й у результаті приведуть їх до процвітання і набуття лідерських позицій у регіоні. А розбрат між нами вигідний лише нашим спільним ворогам.