Автор стрічки про Gogol Bordello: «Наш фільм — любовний лист до всіх іммігрантів»

Про Gogol Bordello добре знає меломанський прошарок України — проте, як не дивно, досі не було фільму про них. Американські режисери Нейт Поммер та Ерік Вайнріб виправили це.

Обидва є досвідченими документалістами. Вайнріб є номінантом премії «Еммі» та тривалий час співпрацював із лауреатом премії «Оскар», зірковим документалістом Майклом Муром. Короткометражні фільми й музичні відео Поммера були представлені на кінофестивалях різного рівня.

Ерік Вайнріб

«Крик моєї крові» вироблено американо-канадською компанією Vice Media Group, котру визнано найбільшою незалежною молодіжною медіакорпорацією в світі. Vice у першу чергу цікавиться субкультурою, рок- і попмузикою; не менш важливо, що саме кореспонденти Vice News детально й неупереджено висвітлювали події російсько-української війни ще з 2014 року.

Нейт Поммер

Логічно, фільм починається зі звуку сирени. Який, так само закономірно, змішується із захопленим ревом натовпу: Gogol Bordello виходить на сцену. Євген закликає: «Давайте влаштуємо справжню українську вечірку!»

Власне, за структурою «Крик моєї крові» — це концертний роуд-муві: ми разом із Євгеном і його бандою перелітаємо й переїжджаємо від міста до міста й від країни до країни. Епізоди подорожей поєднуються з інтерв’ю та закадровими коментарями, зі вставками чорно-білої та кольорової хроніки і, звісно, із шаленством живих виступів. Нейт і Ерік детально досліджують коріння Gogol Bordello. Починають із дитинства: Євген ріс на індустріальних околицях Києва, головними кольорами були сірий і жовтий, бетон і пісок. Інші кольори та ритми почали з’являтися в середині 1980-х: переїзд у село до ромських родичів після вибуху на ЧАЕС став справжнім відкриттям, а в Києві в цей час буяла власна роксцена, де  анархічність панку змішувалася з українським фольклором: кадри з виступом ранніх «ВВ» — чудове підтвердження. Батько Євгена, Сашко Ніколаєв, був великим фанатом Black Sabbath. Проте син прагнув простішої і більш хуліганської музики, яку, власне, й шпарив його перший, ще український гурт «Уксусник».

Переїзд із родиною до Америки — плавильного казана культур — і став для Євгена виходом на новий рівень. Колаборації з музикантами будь-яких рас і стилів, робота моделлю в авангардних фешн-шоу, участь у божевільних артпроєктах, виступи у легендарних клубах — кращого середовища для юнака з артистичними амбіціями годі було й шукати.

Відповідь очевидна ще в першій половині фільму: Gogol Bordello — це в чистому вигляді феномен мультикультурності. В Ґудзя грають бразилець, ефіоп, єврей; обожнювана глядачами ударниця й беквокалістка Пем узагалі не ідентифікує себе із жодним етносом, оскільки її батьки — китайці з Гонконгу, які познайомилися в Англії, а виросла вона у США. Нашому земляку вдалося запропонувати американській авдиторії те, чого вона до того не бачила: джипсі-панк, буквально «циганський панк», але компонентів у цій вибуховій суміші набагато більше: і Балкани, і Латинська Америка, і Африка, і, звісно, Україна.

В тому і є сила мультикультурності: навіть будучи громадянином світу, ти не забуваєш про своє коріння. Євген активно підтримує свою батьківщину з перших днів російської агресії. Чи не найбільш зворушливі моменти фільму — приїзд Ґудзя до Ужгорода, його виступ для наших військових і потім — для ромської спільноти. Підкоривши всі вершини, здійснивши всі свої мрії, Женя Ґудзь лишився українцем.

Євген Гудзь (ліворуч)

Пряма мова авторів фільму

Нейт Поммер:

— У 2002-му я жив у Нью-Йорку та як режисер шукав гурти, для яких можна було б зняти відео. В той час у Нью-Йорку відбувався вибух нової музики. Я чув про Gogol Bordello з диким вокалістом і музикантами-іммігрантами з усього світу, які грали перероблений фолк і ромську музику з панк-роковим аранжуванням і настроєм. Коли я вперше побачив їх, то був абсолютно вражений. Неймовірне шоу. І тоді я вирішив, що хочу зняти для них кліп. Тож підійшов до Юджина та віддав йому коротке відео, змонтоване з концертних зйомок. Йому цей кліп дуже сподобався. З тих пір, коли їм було потрібно концертне відео, вони дзвонили мені. Ми стали близькими друзями. Я зняв кілька їхніх музичних відео, а також спродюсував і зняв концертний альбом.

Зрештою мені спало на думку, що цей гурт відрізняється від багатьох інших у тому сенсі, що їхня історія дуже глибока. У кожного, особливо в Юджина, своя цікава історія імміграції, вони всі — непересічні особистості. Bordello мав більший вимір оповіді, ніж деякі інші гурти на той час. Тому потроху я збирав матеріал про те, як вони випускали нові альбоми, як змінювався склад, як вони створювали новий, відмінний від попередніх зовнішній вигляд. Я з'єднував сцени й намагався з'ясувати, як найкраще розповісти про гурт.

Паралельно я працював редактором у Vice Media, і незабаром після російського вторгнення в Україну Юджин зателефонував мені і сказав: «Привіт, у нас є пропозиція зіграти в Україні. Чи не хотів би ти зняти це?». Я розробив короткий пітч  про те, як Юджин і група отримали пропозицію зіграти на батьківщині з оркестром прикордонників, щось на кшталт благодійного концерту для військових, аби підвищити обізнаність про ситуацію в Україні.  Запропонував сюжет нашому босу на ім’я Беверлі Чейз, яка також є продюсеркою фільму. І Беверлі сказала, що це дуже цікава ідея, але: «Ви згадували, що у вас є великий документальний проєкт. Чому б вам не розповісти мені про нього докладніше?».

І дійсно, в мене набрався матеріал для повного метра. Потрібно було придумати структуру, яка б відповідала всім цим різним часам і змінам, які проходять через історію  Gogol Bordello. Ми зняли частину в Україні, яка ніби завершує фільм, і вона стала вступом до повнометражної історії та водночас висновком. Виходило щось на кшталт кругової подорожі героя, який їде до Сполучених Штатів, стає рок-зіркою, а потім повертається на батьківщину, котра кардинально змінилася відтоді.

Vice Media долучилося до роботи й допомогло зняти решту інтерв'ю та завершити зйомки в Україні. Саме тоді я познайомився з Еріком, який мав великий досвід у структуруванні подібних проєктів, уміє знаходити наскрізну лінію у множині тем. Так ми разом зробили «Крик моєї крові».

Ерік Вайнріб:

— Я думаю, що наша співпраця допомогла зробити фільм не тільки для фанів Gogol Bordello, але й для людей, які ніколи не чули про них раніше. Таким чином, ми принесли ці дві різні перспективи та зняли картину для всіх, хто любить музику. І ще те, чим я був захоплений, — це історії про імміграцію. Мої предки походять із маленького містечка Белз на Львівщині. Коли я побачив подорож Юджина, це нагадало мені історію моєї сім'ї, яка покинула країну за інших обставин, але в першу чергу через нестабільність. Наш фільм — любовний лист до всіх іммігрантів і своєрідний доказ того, що якщо ти залишаєшся вірним собі та вірним своєму корінню, то збагачуєш тканину того, що робиш. Саме це мені подобається у Gogol Bordello. Вони походять із різних куточків планети, в кожного є своя іммігрантська історія, але в них є спільне для всіх. Тут, у Сполучених Штатах, якщо ви не належите до корінних американців, то ваша сім'я має імміграційну історію, і це те, з чим ви можете себе пов'язати. Свого роду нагадування, що ми — нація іммігрантів. Люди приїжджають у США, щоб утілити свої мрії. І Gogol Bordello є прикладом, як каже Юджин у фільмі, повноцінного оркестру іммігрантів, які разом досягають своїх мрій.