Боротьба за свободу в найтемніші часи: історії 24 Каналу про захисників та захисниць України

До сьогоднішнього свята 24 Канал зібрав історії тих, завдяки кому ми продовжуємо жити. Людей, які ризикують життям і здоров'ям для того, аби захистити тих, кого люблять, захистити свою країну. Це все про наших хоробрих захисників та захисниць. Історію боротьби наших воїнів читайте далі у матеріалі.

Кохання з'являється в найтемніші часи: історія Василини та Петра Плебановичів

За плечима у Петра та Василини Плебановичів – АТО, ООС та повномасштабне російське вторгнення. Василина у свої 18 років добровільно пішла на фронт. Свою мотивацію пояснювала тим, що у військовому госпіталі у Львові бачила наших поранених воїнів, тому чітко вирішила для себе, що буде рятувати життя.

Однак військкомати відмовляли їй через юний вік. Тому дівчина вирішила піти просто до одного з керівників, аби попросити відправити її на фронт.

Я не посоромилася й сказала йому, що мене не беруть на війну. Він здивувався. Особливо, коли сказала, що я медик. Начальник здивувався ще більше, бо бували різні випадки. Часто люди відмовлялися від мобілізації, а тут я сама напрошуюсь. Та ще й дівчина. Сказав, що я перша така,
– пригадує Василина.

Батьки Василини спершу не знали, що їхня донька на Сході, а були впевнені, що вона працює у Львові. Однак згодом їй довелось зізнатися. Батьки все ж прийняли її рішення.

На фронті Василина вперше побачила смерть, адже до цього на її очах ніколи не помирали люди. Перший воїн, якому не вдалося врятувати життя в Кураховому, досі залишається у пам'яті. Однак і в найтемніші часи є місце для світла.

Одного дня до Василини потрапив хлопець з осколковим пораненням ноги – Петро, родом з Рівненщини. Після операції він попросив дівчину, аби та залишила йому на пам'ять уламок, який дістали з ноги. Однак вона цього зробити не могла, то ж пообіцяла надіслати йому фото. Саме з того фото і почалося їхнє спілкування, яке тривало чимало часу. Під час однієї з відпусток Василини пара побралася. Петру ще довелося чекати кохану з фронту. Та врешті вона повернулася і в подружжя народилася донечка.

Зазвичай жінки чекають чоловіків з фронту, а в нас все було навпаки. Однак після весілля на війні час ішов дуже довго. Хотілося додому, до чоловіка,
– розповіла Василина.

Народження дитини неабияк допомагало військовим повертатися до цивільного життя. Крім того, Василина почала займатися вибійкою. Перспективу повернення на фронт ні Петро, ні Василина не відкидали, але тільки тоді, коли донька підросте.

Та насувалася повномасштабна війна...

Родина Плебановичів перед повномасштабним вторгненням / Фото Петра Плебановича

21 лютого 2022 року. Петро та Василина святкували річницю шлюбу, але вечір зіпсувало звернення Путіна, в якому той оголосив про визнання бойовиків на окупованому Донбасі. Жінка, зі словами, що почнеться нова війна, почала пакувати речі.

Через 3 дні таки почалось. Першим ділом бабуся і дідусь приїхали по донечку, яка ніколи не розлучалась з батьками до цього дня.

Рано-вранці подружжя пішло до військкомату. Парламент ще навіть не схвалив воєнний стан. Тому обох не прийняли. Наступного дня таки прийняли до складу місцевої бригади ТрО. Петро та Василина навчали новобранців як користуватися зброєю та як надавати першу медичну допомогу. Згодом обоє опинилися на Київщині. Зараз Василина пригадує, що коли наші воїни заходили в села області, які звільняли, то люди помічали дуже цікаву деталь.

Ми йшли, а за нами в село прилетіли лелеки і почали робити гнізда на зруйнованій електромережі,
– пригадує захисниця.

Василина та Петро служили в одному взводі / Фото Петра Плебановича

Маючи з собою запас їжі та медикаментів, військові почали питати місцевих, чи ті мають що їсти. І замість "так" або "ні", наші воїни почули наступне: "Небагато, але з вами поділимося". Петро та Василина у складі бригади Тероборони патрулювали одне із сіл та допомагали повернути до нього життя. Жінка зараз згадує, що була вражена масштабами звірств – заміновані трупи закатованих людей, розстріляні тварини і навіть замінований дитячий візочок.

Василина каже, що в той час обоє були готові до того, що додому не повернуться. Спершу часто мучили думки про те, як донечка буде рости без батьків, скільки ще в житті не вдалося зробити. Однак згодом з думками вдалося змиритися.

Після повернення з Київщини Василина дізналась, що її донечка захворіла, а від стресу через те, що батьки пішли на війну, перестала розмовляти. Тому подружжя вирішило – хтось має бути з дитиною. То ж Василина пішла зі служби, а Петро залишився. Однак здоров'я не давало спокою.

Річ у тім, що після поранення в АТО Петро пересувався з тростиною, однак на військкомат ішов без неї, щоб точно не відмовили. Для підтримання здоров'я йому доводилося приймати чимало ліків, та все ж у результаті йому довелося звільнитися по стану здоров'я і тепер він проходить лікування в Німеччині. Дружина з донькою біля нього.

Родина займається волонтерством, збирає кошти та закуповує турнікети. Кажуть, що німці особливо гостро переймаються війною, коли спілкуються з ними. Василина та Петро доносять їм важливу річ – турнікет має ціну, а життя, яке він може врятувати – безцінне.

Подружжя переконане, що День захисників та захисниць – це ще одна нагода осмислити ціну, яку платить наша країна за банальне право існувати.

Він чиновника до спецпризначенця ГУР за кілька місяців: історія Андрія Мельника

Андрій Мельник з позивним "Фаворит" зараз є командиром взводу спецпідрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України "Артан". Складно повірити, що на початку повномасштабної війни з військової справи у нього було тільки навчання на військовій кафедрі. На той момент він працював радником мера міста Василькова, що на Київщині.

Як і для всіх, моя велика війна почалася з прильотів. Ввечері напередодні мене попереджали про те, що Росія здійснить напад. Якщо чесно, мене й за пів року попереджали, але мозок намагається відкинути такі думки. Думаєш, ну яка війна? Сучасний світ, у якому подібних речей у принципі не може бути,
– згадує "Фаворит".

Під керівництвом Андрія у Василькові одразу почав збиратися добровольчий загін з цивільних, які були готовими захищати своє місто. Так з'явився "Щит Василькова", до складу якого увійшли понад 1 200 осіб. Зараз "Фаворит" згадує, що люди були різні, але він нікому відмовити тоді не міг.

Чоловікові вдалося роздобути зброю, а під керівництвом ветеранів АТО / ООС довкола міста обладнували укріплення. Усе було готове до потенційної оборони. Коли вже стало зрозуміло, що окупація місту не загрожує, добровольці "Щита Василькова" виконували бойові завдання в інших населених пунктах області.

Після боїв на Київщині, Андрій Мельник говорив з представниками ГУР МО про перехід до їхніх структур добровольців зі "Щита Василькова". Разом із "Фаворитом" пішли ще кілька людей. Усіх чекали складні навчання, у результаті яких вони і стали справжніми спецпризначенцями.

Від "Щита Василькова" до "Артана" кілька місяців / Фото надане 24 Каналу

"Фаворит" з підрозділом брав участь у боях за Бахмут та навіть був учасником операції з висадки та закріплення в Енергодарі. Щоправда, повністю реалізувати план не вдалося, адже в ідеалі наші воїни мали б закріпитися там і продовжувати наступ, але ворог встиг вилаштувати потужну оборону. Проте спецпризначенцям вдалося повернутися.

Попри складну роботу, Андрій та побратими не забувають дбати про родини загиблих та про поранених. Крім того, "Фаворит" переконаний, коли завершаться бойові дії, ми не повинні розслаблятися, бо, ймовірно, це буде лише завершення етапу.

Я ж маю сподівання, що після усі висновки наш народ зробить. Так чи інакше, війна торкнулася кожної родини. У всіх є знайомі, які загинули, родичі, що долучилися до війська. Хтось втратив житло, чи просто став вимушеним переселенцем. Навіть якщо так станеться, що бойові дії призупиняться, маємо "наростити м'язи", зупинити корупцію. Не забувати про помилки, яких припускалися всі роки,
– наголошує "Фаворит".

Прорив на Азовсталь, полон і весілля: історія Лева Пашка "Хоруса"

Лев Пашко завжди мріяв бути військовим, але, мабуть, уявити не міг, які випробування чекають його попереду. Ще у 18 років він вступив до лав полку "Азов" і разом з побратимами згодом виконував завдання поблизу Маріуполя. Там же їх і застала повномасштабна війна, якій передували посилення обстрілів та евакуація з окупованої бойовиками території. 23 лютого Лев "Хорус" Пашко виконував бойове завдання.

О 2 годині ночі я помінявся. А згодом мене розбудив товариш по службі і говорить, що "Путін війну оголосив". Я спочатку навіть не повірив, я дуже спати хотів і відповів йому: "Стас, давай потім – потім Путін, потім війна, я спати хочу". А він каже: "Та ні, серйозно". І буквально за 15 хвилин почув розриви ракет, авіацію. І я подумав, що так, все ж таки почалося,
– згадує "Хорус".

А далі важкі бої в оточеному Маріуполі. Однак Лев Пашко з побратимами давали відсіч противнику попри те, що той переважав у кількості. Бої відбувалися не за будинки, а вже за кожен його поверх. Тим часом під командуванням "Хоруса" азовці палили російську бронетехніку.

У квітні, коли ситуація ставала критичнішою, під командуванням "Хоруса" оборонці Маріуполя здійснили надскладну операцію з прориву на "Азовсталь", бо його підрозділ вже був відрізаний від заводу. У тому бою чимало воїнів загинули або зазгали поранень. Серед поранених був і сам Лев. Попри поранення, він відмовився від евакуації на гелікоптері, наголошуючи, що командир має іти останнім.

"Хорус" після повернення з полону / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал

Ще коли бої точилися в місті, росіяни гатили з усього, що було. І в один з таких вечорів "Хорус" вирішив, що саме час освідчитись своїй коханій.

І в цей момент я подумав, якщо помирати, то хоч одруженим. Я знаю, що деякі хлопці за законом воєнного часу якось офіційно оформили документи. Я написав і мені сказали заповнити якісь рапорти, папірці. Я говорю: "Хлопці, я іншим трохи зайнятий, я не можу, у мене немає часу". Вони сказали, що "ні, значить не вийде". Зв'язку телефонного не було, але був інтернет, який роздавали через Starlink. Тоді у телеграмі я і написав дівчині: "Ти вийдеш за мене?",
– пригадує "Хорус".

А далі був прорив на "Азовсталь", вихід з заводу, полон і великий обмін 21 вересня 2022 року. І тільки після всіх цих перепитій пара таки побралася.

Лев Пашко з дружиною Діаною / Фото Діани Пашко

Вчора цивільний і волонтер, сьогодні – на фронті: історія Артура Дроня

Артуру Дроню на момент початку повномасштабної війни був 21 рік. Тоді він навчався в університеті і поєднував навчання з робою у видавництві "Старого Лева" у Львові.

До 24 лютого Артур був далеким від військової справи. У перший день повномасштабної війни почав працювати як волонтер, однак йому здавалося, що цього замало, тому наступного дня пішов у військкомат.

Рішення далось природно. Потрібно захистити своїх рідних, захистити людей, яких любиш. Звичайно, було й трохи страху, це нормально,
– каже Артур.

Так Артур, він же "Давид", потрапив до лав 125-ї бригади Тероборони. Спершу разом із побратимами охороняв важливі об'єкти на Закарпатті, пізніше проходив службу на Волині. Після цього бригаду відправили на Донеччину. Там були перші бої і перші втрати.

Артур зараз боронить країну на східних рубежах / Фото Артура Дроня

У цивільному житті Артур вже був молодим поетом з власною збіркою, а після початку повномасштабної війни довгий час не писав. Однак восени минулого року знову почав писати, але тепер вже про війну.

У жовтні минулого року під час одного із обстрілів загинув побратим Артура Олександр Коберник на позивний "Док". І ця втрата була болючою.

Цей чоловік був інтелектуальною глибою і глибою любові в її християнському значенні. Мені особисто став дуже важливою людиною в цьому житті під час Великої війни. А всім наших хлопцям – неймовірним прикладом і однією з найбільш болючих втрат,
– розповів Артур.

Своєму полеглому товаришу "Давид" присвятив вірша, який у лютому 2023 року під час пресконференції в Києві декламувала прем'єр-міністерка Італії Джорджія Мелоні.

Прем'єрка Італії декламує вірш Артура Дроня: дивіться відео

Зараз Артур продовжує виконувати бойові завдання, а до друку готова його нова збірка з віршами війни. А захисник мріє, що зустріне той день, коли Україна переможе, разом зі своїми побратимами, яких буде якнайбільше.

Капелан мусульманів, який тепер евакуює поранених: історія Саїда Ісмагілова

У 2014 році муфтію Духовного управління мусульман України Саїду Ісмагілову довелося покинути рідний Донецьк, який захопили бойовики. То ж свій другий дім муфтій знайшов у Бучі на Київщині.

Ще до повномасштабного вторгнення Саїд Ісмагілов вирішив більше не висувати свою кандидатуру на посаду муфтія, а в грудні 2021 року записався до Тероборони, відчуваючи загрозу.

Я для себе вирішив, що вдруге відступати нікуди не буду. У 2014 році мені довелося виїжджати з Донецька, а у 2022 році я визначився, що не буду втікати. Я буду захищати Батьківщину,
– підкреслив Ісмагілов.

Після 24 лютого Саїд Ісмагілов вирішив іти на фронт / Фото з фейсбука Саїда

До повномасштабного вторгнення Саїд Ісмагілов їздив на Схід як капелан та й взагалі фактично був організатором мусульманського військового капеланства в Україні. Тепер же він військовий водій в екіпажі парамедиків – керує евакуацією поранених з поля бою.

Попри духовну службу Ісмагілов відзначає, що вогонь ще по ворогові не відкривав, але готовий до цього. І пояснює це тим, що іслам – релігія, яка дозволя вбивати того, хто прийшов убити тебе.

Ми на війні працюємо зі зброєю, але мені жодного разу не доводилося відкривати вогонь по ворогу, оскільки проводжу евакуацію на підконтрольній Україні території, а не там, де ворог. Однак, на війні може трапитися будь-що. Наприклад, відбудеться прорив і ворог вийде на дорогу, по якій я вивожу поранених, то ж потрібно бути завжди готовим,
– наголошує Ісмагілов.

Зараз же чоловік наголошує, що ми повинні вірити в те, що переможемо, адже якщо ми не зробимо цього – нас просто знищать. Війна з Росією показала нам, що компромісів не буде, тому Ісмагілов наголошує – ворога потрібно знищити.

Зараз є тільки один проєкт – вижити: історія Сергія Михальчука

Сергій Михальчук до повномасштабного вторгнення вважався одним з найкращих операторів України, в доробку якого понад 40 фільмів, серед яких і "Довбуш". Коли Росія почала повномасштабне вторгнення, кінооператор разом з колегами почав займатися волонтерством, але все ж вирішив, що потрібно робити більше і доєднався до лав ЗСУ.

Попри те, що все життя Михальчук працював у кіноіндустрії, зараз переконаний, що першочергово кошти потрібно спрямовувати на фронт.

Один фільм зараз – це один танк, Челленджер чи Леопард. Ну, тобто я чесно кажу, як кінематографіст, я все розумію, що треба знімати кіно, щоб підтримувати галузь. Але як зараз? Як людина я бачу, як стікає кров'ю країна,
– наголошує воїн.

Михальчук переконаний, що ми повинні вкладати все в армію, інакше можемо цю війну не виграти. А щодо себе, то каже, що зараз працює над головним проєктом – виживанням.

Сергій Михальчук сподівається, що зможе повернутися до кінематографу / Фото надане 24 Каналу

"Найважливіший і документальний, й ігровий проєкт – це "Вижити". Вижити фізично. Вижити в повному складі з усіма кінцівками. Не кажу про здоров'я, просто вижити. Інших проєктів немає. Достойно дожити до кінця нашої війни. Живим. Багато побратимів втрачає кінцівки. І це теж дуже драматична історія", – каже Михальчук.

Поки світ спостерігав за контрнаступом, він готував бійців: історія Назарія Ясінського

Полковник Нацгвардії Назарій Ясінський "Грюза" боронить нашу державу ще з 2014 року. Тоді він був командиром взводу спеціального призначення одного з тернопільського батальйону Нацгвардії і в складі свого підрозділу одним з перших вирушив на Донбас. Брав участь у боях за Слов'янськ, Миколаївку, Ямпіль, Закітне, Сіверськ, Рубіжне, Попасну та Дебальцеве.

У Дебальцевому він з побратимами ще в 2014 році взяв у полон російського офіцера – у час, коли Кремль заперечував свою причетність до війни на Донбасі і свою участь в ній.

У 2015 році Назарій долучився до Бригади швидкого реагування – одного з найсучасніших на той момент підрозділу Нацгвардії, організованого за стандартами НАТО. Згодом став командиром розвідки.

На момент повномасштабного вторгнення Ясінський був командиром першого батальйону оперативного призначення в БШР. Підрозділ у швидкому темпі почали перекидати на Схід України.

У ніч на 24 лютого ми, вивантаживши техніку та забазувавшись біля Сєвєродонецька о другій ночі, лягли спати. О четвертій ранку командир батальйонно-тактичної групи розбудив мене словами: ""Гюрза", вставай, нас бомблять". Найперше я подумав, що треба розосередити людей, щоб ворог не знищив їх по-тупому,
– пригадує полковник.

У той час, як згадує Ясінський, він дуже переймався за Київ, бо втрата столиці була б серйозною проблемою. Тим часом його підрозділ спершу відповідав за оборону околиць Сєвєродонецька, а згодом – Рубіжного. За два місяці там бійці під керівництвом "Грюзи" знищили щонайменше 3 батальйони бойовиків з Луганщини – десь до 1 200 загарбників. З міста бійці відійшли, коли вже не лишилось де закріплятися, бо ворог повністю розніс його артилерією.

Після Рубіжного Ясінському запропонували перейти на посаду заступника командира штурмової бригади з бойової підготовки у військову частину 3027 "Буревій". Цей підрозділ став частиною "Гвардії наступу", яку у системі МВС створили спеціально для участі у контрнаступі. Бойове хрещення нової бригади розпочалося із Бахмута. Та за словами полковника, інтенсивність боїв була меншою, ніж у Рубіжному.

Назарій Ясінський навчає бійців / Фото НГУ

З лютого 2023 року Ясінський відповідав за підготовку бійців "Гвардії наступу".

Зараз весь світ спостерігає за контрнаступом українських військ. Я не просто на нього чекав, я готував до нього людей. Ми тренували й оборону, наступ та зачистку ворожих позицій. Кожен набував професіоналізму у роботі з тим видом зброї, з яким він працюватиме. Людей готували та готують донині, як того вимагає сучасне ведення бойових дій. Перемога любить підготовлених, це – однозначно, тому ми віддавали цьому найбільше сил та часу,
– каже "Грюза".

Зараз полковник відзначає, що не має розуміння, якою буде перемога. За його словами, ми вже незабаром зможемо вийти на міжнародно визнані кордони нашої держави, проте ще на роки наше прикордоння може стати сірою зоною, де будуть артобстріли та прориви ДРГ ворога.

В армії досі є стереотипи щодо жінок: історія Людмили Бец

Що нас відрізняє від росіяни – свою землю пішли боронити не лише чоловіки, але й жінки. Хоча останнім часто доводиться зіштовхуватись зі стереотипами і одразу ж їх руйнувати. Однією з таких захисниць є Людмила Бец, яка ще наприкінці січня 2022 року вирішила піти в Тероборону на тлі загрози повномасштабної війни. До вторгнення жінка працювала медіаменеджеркою, однак фах довелося змінити.

Жінка пройшла курси стрільб та тактичної медицини, однак зараз вона більше займається документальною роботою і власним прикладом свідчить, що в армії є робота для кожного і кожної.

Ми споживаємо дуже багато паперу, для того, аби один боєць "на передку" міг стріляти, десь 10 людей за його спиною мають робити свою роботу: хтось – відповідає за одяг, хтось – за документальне оформлення, хтось – готує їжу тощо. Я досі чую відмовку, на кшталт: "Я не хочу вбивати людей, тому я не йду до армії". Не обов’язково когось вбивати – у армії дуже багато роботи для всіх. Якщо у тебе є руки, ноги, голова – можна зробити щось, що наблизить нашу перемогу,
– наголошує захисниця.

Людмила відзначає, що ще існує чимало стереотипів щодо жінок в армії й одного разу військові чоловіки казали, що "жінкам тут не місце". Захисниця підкреслює, що такі слова є обурливими, адже хто вирішив, де чиє місце? Кожен шукає собі його сам.

На жінку вдома чекає син, який дуже сумує за мамою, але вважає її своєю героїнею.

Інтерв'ю з військовою Людмилою Бец: дивіться відео

Шрами, що нагадують пережите: історія Богдана Мирошка

Військовому Богдану Мирошку – 24 роки, він родом із Кіровоградщини. До армії пішов у 2021 році, пройшов строкову службу, а потім підписав контракт.

На початку повномасштабного вторгнення хлопець також перебував у лавах Збройних Сил. Спочатку займався обслуговуванням та підготовкою техніки, а потім їздив на бойові завдання. У складі 55-ї окремої артилерійської бригади "Запорізька Січ" Богдан пройшов бої за Піски, Волноваху, Ізюм та Харків.

Богдан Мирошко з коханою Юлією / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал

Минулої осені він з побратимами вирушив на Авдіївський напрямок. Там він отримав поранення.

Ми були на позиціях, чекали координати, а потім стався вибух. Я розплющую очі – й уже в лікарні, перебував там п'ятий день. Що трапилося, дізнався згодом, коли до мене приїхав командир і розповів усе. Сказав, що скинули безпілотник чи щось інше, було пряме влучання в машину. Командир, що перебував за кермом – загинув, інший хлопець отримав 77% опіків, а водій – легку контузію. Він нас всіх і повитягував,
– розповідає військовий.

Унаслідок цього Богдан втратив око та зазнав поранення руки. У хлопця нарахували 16 осколкових поранень, зокрема й на обличчі. Богдан погодився на естетичну операцію з корекції рубців на тілі, бо шрами щодня нагадують йому про пережити, а це, за словами захисника, не дуже приємно.

Попереду в захисника ще реабілітація, відновлення функцій пораненої руки та сім'я, адже нещодавно Богдан одружився.

Цінуйте живих, пам'ятайте полеглих

Сьогодні день, коли ми вшановуємо захисників та захисниць усіх поколінь і всього періоду нашої історії. І це неабияк важливо, адже це – пам'ять. Однак пам'ятати про героїв-захисників – це не все, що ми можемо і мусимо робити.

Ми повинні цінувати. Цінувати вклад людей у нашу свободу. Цінувати тих, хто пройшов пекло війни і зумів зберегти своє життя.

Наше завдання – зберігати вдячність та робити все для перемоги. Допомагати воїнам, підтримувати їх і самим ставати воїнами. Тільки так ми зможемо перемогти.

А сьогоднішій день – ще одна можливість подякувати тим, завдяки кому ми можемо гордо називатися українцями і жити у своїй країні. І так, не ідеальній країні, але своїй, в якій ми можемо робити вибір і помилятися, де можемо здобувати і втрачати – і все лише завдяки тому, що ми вільні. Однак ворог хоче забрати цю свободу.

Подякуте за сьогоднішній день нашим воїнам. Згадайте у своїх молитвах живих і полеглих Героїв. І не забудьте задонатити на армію, адже кожна гривня допомагає берегти життя і наближати перемогу.