Гуцульська магія: мольфар – це вбивця, а зцілювали людей білі маги з гір

Мольфари – один із найзагадковіших феноменів Гуцульщини. Хтось вважає їх білими магами, знахарями, яким під силу вилікувати те, що не вдається навіть професорам від медицини, інші – злими чарівниками, які насилають хвороби та смерть. Ставлення до них різне, але корінні жителі гір в один голос стверджують: магія існує, і справді були люди, котрі її освоїли. Одним вона передавалася в сім'ї як спадок, інші ж вчились магії.

Мольфу замовляють дев'ять місяців

Неофіційним «центром» мольфарів вважається найвищий, Верховинський, район. Вже вісім років у райцентрі працює Музей гуцульської магії – тут зібрано речі тих, кого прийнято називати мольфарами. Але самі гуцули це слово не люблять – буквально воно для них означає «той, хто чинить зло». А тих, хто допомагає людям, лікує хвороби та зцілює, тут українською мовою називають по-іншому: починавник, примівник, чаклун, віщун, відун, хмаробурник, градівник, ворожбит, провидець, ясновидець.

– Мольфар – це той, хто вбиває людей, – пояснює KP.UA мешканець Криворівні Верховинського району, дослідник та старший науковий співробітник НВП «Верховинський» Іван Зеленчук. – Це слово "приклеїлося", може, через фільм «Тіні вбитих предків», який у нас у 1960-х знімав Сергій Параджанов. А може, телебачення винне.

Мольфар – один із героїв повісті Михайла Коцюбинського, написаної тут же, у Криворівні на Гуцульщині, на ім'я Юра. Він був коханцем дружини головного героя, Івана, і знав магію.

- Якщо у нас запитати чоловіка, чи не мольфар він, то він мав би дати в лоба тому, хто запитує, і вигнати з дому, бо ви прийшли і буквально кажете: «Це правда, що ви вбивця?» - каже Іван Зеленчук. – У нас не мольфари, а примівники, ті, хто лікує словом. У нас немає ніяких мольфарів і не було ніколи. Письменник Михайло Коцюбинський, коли був у нас, знайшов одного примівника – його правнучка ще жива. Але ніяким мольфаром він не був. До нього йшли, якщо погано почувалися, він знімав переляк, депресію словами. То був один-єдиний примівник часів Коцюбинського, а потім цю справу перейняв Михайло Нечай. І він також мольфаром не був.

Дарадуда міг убити словом

Втім, одного мольфара гуцули таки пам'ятають, але згадувати не люблять – це Прокоп Дарадуда. Дарадуди – так сьогодні називається високогірний хутір на Буковині біля села Дихтинець, де він колись жив. Кажуть, він міг наворожити на смерть, хвороби або зробити любовний приворот.

– Це суперечливий персонаж, і про нього є як погані, так і добрі історії, – розповідає KP.UA екскурсовод Музею гуцульської магії у Верховині Віктор Плитчук. – Це один із найстаріших мольфарів Карпат. У нас у музеї є палиця, якою, кажуть, користувався Дарадуда – на ній зверху не гуцульська сокира, як завжди, а фігурка саламандри.

Ще на початку минулого століття старожили на високогір'ї розповідали історії про Дарадуду. Нібито продав душу за свій дар. Одні вважають його вбивцею – за свої прокляття він брав великі гроші. Але, кажуть, були випадки, коли Дарадуда допомагав людям. Віктор розповідає одну із «добрих» історій.

- Якось у лісі до голодних мисливців прийшов Дарадуда, вдарив по дереву ціпком – і звідти молоко потекло, - згадує переказ Віктор. – Один із них також захотів навчитися магії. Але Дарадуда відповів, що за це платиться дуже висока ціна – відбирається душа.

Кажуть, коли мольфар вмирає, він обов'язково має комусь передати свій дар – інакше смерть буде дуже тяжкою. Щоб перейняти дар, за словами Віктора, потрібно під час відходу мольфара в інший світ взяти його за мізинець. Але ні Дарадуда, ні найвідоміший білий маг із гір Михайло Нечай нікому не передали свої вміння і знання. У буковинському селі Дихтинець старожили розповідають, коли помирав Прокоп Дарадуда, піднявся такий ураган, що з будинків зірвало дахи. А після його похорону село мало не потонуло через страшні зливи.

- Цікаво, що Нечай набагато відоміший за Дарадуду, але на його честь не назвали ні присілок, ні село, ні річку, а на честь Дарадуди назвали, - зазначає Віктор. - Чи поважали, чи просто боялися…

Був у Дарадуди і суперник – білий маг, якого в горах звали Дідо Иванчік. Про нього написав книгу на гуцульському діалекті гуцульський етнограф та письменник Петро Шекерик-Доників. Він народився 1889 року, а 1939-1940 рр. був заарештований НКВС і засланий до Сибіру, ​​звідки не повернувся. Вона так і називається "Дідо Иванчік", її можна послухати в аудіоформаті на Youtube. Це одне із найпопулярніших видань на Гуцульщині. Ця книга описує перехід жителів гір від язичництва до християнства. Сам Иванчік був язичником – молився сонцю, а його дружина була християнкою.

Гуцульська лялька вуду

Речі, якими користувалися чарівники з гір для зцілення чи, навпаки, викликали хвороби чи любов, смерть, називаються мольфами. Мольфою може бути будь-який побутовий предмет, наприклад, гребінець. Щоб він набув магічних властивостей, мольфар чи примівник має носити його із собою дев'ять місяців і «вимолювати» - вимовляти особливу молитву.

Приклад такої молитви є у Музеї гуцульської магії – це не звичні «Отче наш» чи «Богородиця». Це і є та сама «примівка».

- Мольфа на Гуцульщині – це як лялька вуду або як ніж – він може служити на добро, як допомога на кухні, а може і на зло – як знаряддя вбивства чи самогубства, – пояснює Віктор. – Гуцульська біла магія заснована на трьох речах: глибокій вірі, молитві та зілля – особливих травах. У ній використовуються хрести та ікони, але також мольфари пов'язані і з потойбічним світом, природою та язичництвом. Звичайно, церква засуджує це і вважає, що таким людям уготоване місце в пеклі, і вона має підстави так вважати. Особисто я думаю, що магія все ж таки існує – є добра сила і зла, і вони можуть впливати. Але наша, гуцульська магія, своєрідна, вона не така, як, припустимо, у Конотопі чи у характерників.

Наразі, за словами місцевих, у Верховині залишилася одна ворожка – Калина. Більше місцеві жителі нікого не відносять до тих, хто може мати знання магії.

День своєї смерті перекреслив у календарі

Михайло Нечай, кажуть у Музеї гуцульської магії, знав, коли помре – 15 липня 2011 року. Ця дата навіть була перекреслена червоним хрестиком у його календарі. Але не скасував у цей день прийом – пустив убивцю і знав, що це він. Убив його хворий на шизофренію, який кілька днів намагався потрапити на прийом – до Нечая вишиковувалися величезні черги. Зарізав ножем. До цього вже був судимий за вбивство жінки. Його затримали в лісі за шість кілометрів від будинку Нечая у Верхньому Ясенові (12 км від Верховини) увечері того ж дня.

- Коли він увійшов, Нечай сказав йому: "Роби це швидше", - розповідає екскурсовод Музею гуцульської магії Віктор. – Він міг би уникнути цього – скасувати прийом у цей день, або зачинити двері, поїхати зрештою… Але не зробив. День знав, але часу, коли помре, не знав. Про його смерть багато оповідань ходить. Може, він знав, якщо уникне смерті того дня, то на нього чекає щось гірше. А може, він просто прийняв це як волю Божу. Такі люди вищі за рівнем духовного розвитку. Хоча церква негативно ставиться до мольфарів, різних ворожок чи магів. Їх у нас, у Карпатах, не ховають за християнським звичаєм – на похорон не допускається священник, і на цвинтарі для них немає місця. Але Нечая таки ховали зі священником і на цвинтарі.

Нечай, за словами співробітників музею, був православним, але водночас поклонявся Матері-землі – поєднував обидва обряди. Нібито саме за язичництво, до речі, його і зарізав убивця.

Розганяв хмари на «Червоній руті»

Свою силу Нечай відчув уже у вісім років, коли зміг зупинити у людини кровотечу. Після цього, кажуть у музеї, його навіть почали кликати на операції.

– А прославився на всю країну він після першого фестивалю «Червона рута» у 1989 році, куди його покликали «підтримувати хорошу погоду» – так і було зазначено у запрошенні, – наголошують співробітники музею. - Коли небо насупилося і почала наближатися гроза, він зумів розігнати хмари та викликати сонце.

Сини Михайла Нечая примівниками не стали – він нікому не передав свій дар. Учнів він не мав. Один син працює на держслужбі у районному центрі. Другий уже, кажуть, помер.

У музеї зберігаються хрест Михайла Нечая та кавомолка, на якій він молов зілля та коріння. А ще – градовий чепелик, річ, яка була у кожного мага Карпат. Це лезо, яке вирізали з коси – виходив своєрідний ніж, який, проте, функції ножа ніколи не виконував.

- Для градового чепелика годилася тільки та коса, яка сама зламалася в перший день сіножаті об камінь, або та, якою на сіножаті перерізали гадюку, - зазначає екскурсовод Віктор. – Його виготовляли протягом року, а на Святвечір освячували. Людина, яка робила ніж, цього дня постила і молилася, потім набирала в одну миску з 12 страв і цим ножем перемішувала все, потім виходила на вулицю і молилася на чотири сторони, а потім освячувала ножа святою водою. Його використовували в обрядів та допомоги людям. Дуже важлива річ. Такий ніж, якщо не робити самому, можна отримати у спадок від діда чи батька. Більше способів отримати його немає.

Після смерті Нечая, якого охрестили несприйнятливим для гуцулів словом "мольфар", кажуть, безвісти зник і його чорний кіт Млинцур. Млинцур обов'язково був присутній на всіх сеансах Нечая – він вірив, що кіт оберігає його, захищає його біополе, а також допомагає «побачити», з якими намірами прийшла людина. Кіт завжди сидів у нього на руках або терся поруч. Усі коти Нечая були виключно чорного забарвлення, і всіх він називав Млинцурами.

Гадюки не підпускали людей до тіла мольфарки

Також у Карпатах пам'ятають Параску Соколовську із Буковецького перевалу Верховинського району, яка народилася у 1870-х роках та прожила приблизно 80 років. Її гуцули звали "гадірка" – від слова «гадя», «гадина», як у горах називають гадюк.

- Змії були її пристрастю - вона все життя провела з ними разом, - зазначає Віктор. - Кажуть, коли вона померла, гадюки кілька днів не підпускали людей до її тіла.

Вона була сильною цілителькою, могла загоювати рани і рятувати від отрути гадюки. Власне, з цього і почалася її «кар'єра» у 12 років – врятувала укушену гадюкою корову. У музеї є її три гуцульські хустки та оберіг.

– Вона не була одружена, дітей не мала, все життя допомагала людям, – зазначають у Музеї гуцульської магії. - Ховали її зовсім чужі люди.

Як відрізнити справжнього карпатського «чарівника» від самозванця? Жителі Карпат пояснюють – справжній ніколи не називає ціну за свої послуги.

- Такі люди кажуть: подякуйте тим, що хочете. Це може бути їжа, можуть – гроші чи навіть допомога у господарстві – і такі випадки є, - зазначають у музеї.

Викликати дощ та відновлювати сили йшли на гору

Через два роки після смерті Нечая померла остання чорна відьма Карпат – Марія Сем'яниха. Люди знали, що вона володіє саме чорною магією – вона робила любовні привороти. А це – руйнація сімей та насильство над волею людини, чого білий маг робити не стане. Прожила найдовше з людей із магічним даром – 102 роки. У музеї є її «плутанка» - намисто з іклом кабана, двома перстнями та голкою, яку вона використовувала для приворотів.

Ще один сильний карпатський примівник, Андрій Атаманюк, відомий як Гой із Шешор, помер у 1992 році – прожив 89 років. Він без слів знав, чому людина до нього прийшла, і вмів лікувати за допомогою «непочатої» води – це вода, яку він сам набирав першим у цей день до сходу сонця. Також, кажуть, дотиком знімав головний чи зубний біль. У його сім'ї дар передавався з покоління до покоління. А відновлювали свої сили карпатські маги на горі Писаний Камінь, де, не вживаючи води та їжі, молилися кілька днів. Там є три поглиблення, в яких, кажуть у музеї, з весни до осені стоїть вода. І навіть якщо не наділена магічними здібностями людина її перемішає у цих трьох «криницях», то за 15-20 хвилин піде дощ.