«Якщо нічого терміново не міняти у кіноосвіті, та й взагалі у культурі — буде біда». Розмова з кінорежисером Сергієм Буковським

14 вересня український кінорежисер Сергій Буковський отримавпремію імені Василя Стуса. Урочиста церемонія відбулася у Києві в просторі PEN Ukraine.

Олександр Саврук (ліворуч) вручає премію Сергію Буковському (праворуч)

У своїй промові лауреат сказав: «Нині з'явилося нове покоління кінематографістів, які попри всі негаразди роблять свою справу професійно й талановито. Приємно усвідомлювати, що мої молоді колеги знімають не тільки справжнє кіно, а й доносять тим самим нашу культуру до світу. Але умови, в яких вони самовіддано працюють нині, можуть призвести до сумного фіналу. Молодь працюватиме не в Україні».

Чому саме такий невтішний прогноз озвучив кінорежисер, які проблеми він вбачає в сучасній кіноосвіті в Україні та як саме, попри всі складнощі, продовжує навчати студентів у власній Майстерні документального кіно — читайте в інтерв'ю «Детектора медіа».

Сергій Буковський

— Сергію Анатолійовичу,  розпочнімо з вашого особистого досвіду. Розкажіть, будь ласка, як ви навчилися знімати кіно?

— Я ще й досі не навчився, Світлано.  Я не кокетую. Правда. Лише зараз, після сорока років  роботи, я розумію, наскільки  це непроста  справа. Я часто про це розповідав, але саме ремісництву я вчився на «Укркінохроніці»,  у старших колег.  Там  швидко вчили. Без академічної термінології: якщо кіно не трималося купи, наприклад, то не казали тобі, що драматургія не працює або архітектоніка  погана… Могли «толерантно» сказати: цю сцену ти  просрав, викинь її, а цю  можна  перекинути на початок і,  може, так  буде трохи  краще. «З гімна кулю не зліпиш» (це про робочий матеріал, що ти назнімав), ну і так далі, в такому дусі.

У нашому Карпенка-Карого професії ніхто не вчив. Ніхто! Кажу це відповідально.  Ані монтажу, ані сценарної майстерності — геть нічого! От танцям учили — та цивільній обороні. Були істмат (історичний матеріалізм), діамат (діалектичний матеріалізм), науковий комунізм… Але не  вчили того, як знімати саме документальне кіно. Нам не показували  світову класику. Зовсім. Ми лише читали про Фелліні,  Антоніоні або Бергмана… В інститутській фільмотеці  фільмів було обмаль, бо ми жили у закритому намертво радянському  суспільстві.  Шкода… Хоча ні, забув, один фільм усе ж був у фільмотеці — «Не промахнись, Асунта!» (в оригіналі — «Дівчина з пістолетом»). Цей фільм  постійно крутили  у кінозалі. Я подивився його разів двадцять. Ну, може, п'ятнадцять.

Сьогодні  у студентів  все у доступі, клацнув YouTube — і дивися все, що хочеш. Але часи зовсім  інші. Мало кому цікавий  «Амаркорд» або «Фанні й Александр» — усе «відстій» і не «заходить». Але про це пізніше, коли будемо про кіноосвіту говорити.

Дмитро Горбачов та Оля Буднікова викладали візуальне мистецтво, Елеонора Гончарик читала світову літературу, Вадим Михальов, царство йому небесне,  — естетику, Галина Савченко, і їй світла память, розповідала про шедеври радянського кіно, Оксана Мусієнко — про Грету Гарбо. Власне, ці постаті й зформували нас, мене особисто. Вони вміли заражати. Це — найголовніше. Низький їм уклін.

— Чи прийшло на зміну радянському документальному кіно українське з власною кіномовою? І якщо ні, то чому?

— Звісно, прийшло. На дуже короткий час. «У неділю рано» Мурата Мамедова, «Мі-кро-фон!», і «Щаблі демократії» Георгія Шкляревського, «Ой горе, це ж гості до мене» Павла Фаренюка й Олександра Коваля… Це були фільми саме українські, про народ, людей, і найголовніше, це була зовсім інша кіномова! Без дикторського тексту,  «музички» та радянського моралізаторства. Живе, правдиве документальне кіно. Тоді були перебудовчі часи. Бачте, Горбачов трохи відчинив  кватирку, ніби «провітрити» радянську казарму, але не очікував, зовсім не очікував, що свіже повітря так рвоне — і двері, і стіни, геть усе винесе!

США, 1994, Кінофестиваль Тельюрайд

 «Сідні Поллак уважно слухає Сергія Лисенка, у якого сьогодні день народження»

Ну, а далі ви знаєте: все скінчилося, по інерції якийсь час ще рухалося, а потім завмерло на десятиліття. Моє покоління, на щастя, встигло вскочити в останній вагон і ми вижили, але для багатьох моїх старших колег ці часи стали трагічними. Хтось пішов «челночити», хтось продавав на вулиці цигарки. Один режисер навіть торгував акваріумними рибками на Куренівському ринку. Приватне телебачення, яке тоді дуже швидко зʼявлялося, нас урятувало — ми там знайшли собі роботу. Ненадовго, правда.

— Якими є проблеми сучасної кіноосвіти в Україні,  у чому ви вбачаєте їхні причини?

— Складне питання.  Можна дуже довго про це говорити, і я багато про це вже розповідав… У нас є блискучі викладачі — їх небагато, але вони є. Вони щиро діляться своїм досвідом. Здебільшого  люди, які вчать ремісницьких професій, — кінооператорській, звукорежисурі… А кінорежисура — це інше. Режисура — не «прикладна» професія. Можна, безумовно, навчити, як саме, але, на мою думку, неможливо навчити, «що». Про «що» — це складно, бо це твій гуманітарний і духовний  досвід, це книжки, які ти прочитав, музика, яку  ти слухав, фільми, які ти дивився. Це — штучна, копітка робота. З дорослими людьми, а не з учорашніми школярами.

От, як, скажіть мені, можливо працювати, покладаючи свої руки, коли у тебе 150 студентів? Які схожі на марсіан. З нульовою початковою освітою. В університеті «імені Поплавського»  таке залізне правило: чим більше, тим краще! На мою думку, це абсолютна профанація та суцільний обман батьків і дітей. Злочин у золотому люрексі. А друге запитання дуже просте — чи потребує наш  сучасний кінопроцес таку кількість спеціалістів, та ще й погано навчених? Ні! Не потребує.

На зйомках кінострічки «Іван та Марта» біля кінотеатру «Україна», січень, 2022 року.

Саме тут 4 вересня 1965 року на прем'єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл влаштували акцію протесту проти масових арештів українських інтелектуалів.  

Авторка фото: Єва Джишиашвілі

А чи можна реформувати нашу альма матер —  «Карпусик» (унівеситет імені Карпенка-Карого)? Лише теоретично. Уявіть, наприклад, завтра ректором стає поляк, деканом кінофакультету німець або француз. Смішно? Дуже. Але саме так, до речі, колись зробили  турки в кіноакадемії в Анкарі. І повірте, турецьке кіно сьогодні  процвітає. Як комерційне, так і авторське.

Інший приклад. Удалося ж полякам реформувати Лодзинську кіношколу? Вдалося. Кіноосвіта, правда, недешева, дуже недешева.

Ну, це все фантазії. Досить.  Не треба нічого реформувати. У Поплавського все «схвачено», хай продає  свої чебуреки й далі,  а в Карпенка, на жаль, все настільки  покрилося павутинням старого радянського стилю, що не прорвати. Марна  справа. Кажу востаннє: країні потрібна європейська модерна кіноакадемія. Так  звана postgraduate освіта. Де  два роки будуть викладати поляки, німці, чехи, та й наші викладачі  також, але після серйозної переатестації.  І  якщо нічого терміново не міняти  у кіноосвіті, та й узагалі у культурі — буде у нас біда. Кіно вже вдруге не виповзе з  прірви. Такий мій невтішний прогноз.

— Що має докорінно змінитися в підході держави чи приватних кіношкіл до кіноосвіти, аби ми почали конкурувати з  іноземними кіношколами? 

— Ми ніколи не будемо з ними конкурувати, не бійтеся. І Голлівуду у нас теж ніколи не буде. Чомусь Франція, Італія, Німеччина, Північна Європа не змагаються з Голлівудом, аби робити аватари чи бетменів… Там усюди існує потужна національна кінематографія та пропагує своє мистецтво.

— На чому грунтується навчання в Майстерні документального кіно Сергія Буковського? Яку задачу ви ставите перед собою? 

— Якось я запитав у Сільвестрова: «Як вас учив ваш викладач, славетний Лятошинський?». Він відповів, як завжди, емоційно, з іронією: «Та не вчив він нас… Слухав наші “опуси” та делікатно коментував». 

У нас в Майстерні  немає диктатури й авторитаризму.  Ми нікого не ламаємо через коліно.  Я не сідаю та нікому нічого не монтую по-своєму. А мета жуже проста — посіяти в людях бацилу авторського кіно. Інколи це вдається.

Випускники Майстерні документального кіно, творча група кінострічки «Понад Стіксом» (Марія Стоянова, Юля Даниленко, Марія Теребус, Іван Бершадскький)

— Як виглядає теоретична й практична складові навчальної програми в майстерні?

— Ми багато дивимось, але це не кіноклуб.  Завжди часто зупиняємось, аналізуємо, думаємо. І — практичні роботи. Перша — автопортрет, потім вибираємо якусь локацію, де нічогісінько не відбувається — 5 хвилин, майже німе кіно. У нас є певні заборони. На музику, наприклад, або на прямі інтерв'ю. Коли студенти  говорять, що герой чи героїня їм розкажуть про себе, про події, я застерігаю: не таке кіно ми намагаємося робити, це не наш шлях.

— Розкажіть, будь ласка, про випускників майстерні. Як склалася їхня доля, хто продовжує знімати?  

— На щастя, нам є, ким пишатися. У нашому першому випуску, де й ви були, є дві неординарні, дуже цікаві  роботи. «На Великдень» Світлани Григоренко та «Хто ти, хто я з наукової точки зору» Анни Калініченко. Ці короткометражні стрічки були представлені на міжнародних фестивалях і в Україні, і за її межами. Мали нагороди, не буду перераховувати…

Постери до кінофільмів випускників Майстерні

Ну, а потім… Фільми Марини Нікольчевої «Факт-ура! Змін» і «Слава», повнометражна картина Гані Ярошевич «Май далеко, май близько», колективна робота «Понад Стіксом» (Марія Стоянова, Юля Даниленко, Марія Теребус, Дмитро Пруткін, Іван Бершадський та інші), повнометражний «Плай» Єви Джишиашвілі.

От і зараз у роботі є кілька фільмів, на етапі постпродакшну.

Дехто вирішив продовжувати навчання вже у європейських кіношколах. Сподіваюся, з часом глядачі почують їхні імена. Підтримуємо звʼязки з багатьма нашими випускниками, спілкуємося і очно, і онлайн…

Вікторія Бондар ( кіноредакторка, дружина Сергія Буковського) і Сергій Буковський — викладачі та засновники Майстерні документального кіно

— На індустріальних платформах, пітчингах і всюди, де можуть дати гроші, існує тренд колективного обговорення задуму автора. Майбутнім режисерам потрібно вміти захищати свою ідею, а деколи, можливо,  піти на поступки. Чи не поступатися?

— Найголовніше, треба навчитися формулювати свої думки  й викладати їх на папері. А далі… Ті, хто прийде в нашу майстерню, дізнається і про цей бік кіновиробництва.

— У сьогоднішні воєнні часи, коли більш гостро та явно проявляється темний бік тих людей, котрі розпочинають, і тих, які дозволяють цю війну, чи не вважаєте ви роль мистецтва в таких умовах сумнівною й абсолютно безсилою? Чи не опускаються руки? Як ви собі відповідаєте на це питання?

— Складно про це говорити. Поспіхом не варто, а детально — довга окрема   розмова…

Сергій Буковський

Фото: Дмитро Пруткін

— Чому ви продовжуєте і знімати, і навчати документального кіно, попри всі складнощі? Не було думок виїхати? Чи надія на краще все-таки залишається?

— Так, я дійсно «граючий» тренер і все більше дивлюсь у цей бік — викладацької роботи. Набридло стояти в черзі роками й чекати, чи дадуть тобі на твій фільм гроші. Так було з моїм останнім за часом фільмом «Іван і Марта». Не розумію, хто чи що у «них» викликало відразу чи сумнів: імʼя режисера чи мій герой Іван Михайлович Дзюба. Сумно навіть згадувати. Їхати чи не їхати? Така дилема переді мною не стоїть. Ось були пів року у наших дітей — у Франції та Вірджинії. Повернулися. З насолодою їмо сільські справжні помідори — некроплені. Готуємося до важкої зими, купили дрова, аж три кубометри, хлопці сказали не вистачить. Наші добрі сусіди частують городиною — картоплею, буряками, помідорами. Навіть виноградом. Ночами чуємо — гудуть комбайни, збирають кукурудзу…

Сергій Буковський у своєму саду

Документальну стрічку Сергія Буковського «В. Сильвестров», присвячену творчості українського композитора Валентина Сильвестрова, можна переглянути в онлайн-кінотеатрах — «Takflix» і «Титр». Інші фільми режисера — «Завтра свято», «Знак тире», «Terra Vermelha. Червона земля», «Дах» — доступні на ютуб-каналі майстерні докумертального кіно Сергія Буковського.