Рецензія на фільм «Плазуни» / Reptile

29 вересня Netflix презентував чергову п’ятничну новинку: кримінально-детективний трилер «Плазуни», де Бенісіо дель Торо грає втомленого копа, який прагне знайти вбивцю молодої жінки. У цій рецензії розповідаємо, як проявляє себе у жанрі новачок Грант Сінгер та наскільки захопливо спостерігати за тутешнім розслідуванням.

«Плазуни» / Reptile 

Жанр кримінальний трилер, детектив
Режисер Грант Сінгер
У ролях Бенісіо дель Торо, Джастін Тімберлейк, Алісія Сільверстоун, Майкл Пітт, Матильда Лутс
Прем’єра Netflix
Рік випуску 2023
Сайт IMDb

Вілл Грейді та Саммер Елсвік — молода пара закоханих, що зовсім не здається щасливою. Одного разу Вілл вертається додому та виявляє закривавлену мертву жінку, з тіла якої стирчить ніж. До розслідування цього жорстокого вбивства приступають місцеві детективи — помітно втомлений від життя Том Ніколс та його напарник Ден Клірі.

У поле зору поліціянтів потрапляють численні підозрювані — від колишнього бойфренда Саммер до одного божевільного, який звинувачує родину Грейді у смерті свого батька. Та під час слідства Ніколс приходить до страшних відкриттів та виявляє, що все набагато складніше та заплутаніше, ніж могло здатися.

Раніше Грант Сінгер знімав собі гарні кліпи для The Weeknd, Skrillex, Аріани Гранде та інших зіркових виконавців, аж раптом вирішив податися у кіно, заручившись сценарною підтримкою Бенісіо дель Торо та Бенжаміна Брюера.

Приємно те, що Сінгер не пішов стопами умовного Майкла Бея та не поліз у гуркітливу блокбастерщину, а вирішив спробувати себе у жанрі куди більш вибагливому. І вдвічі приємно, що творіння дебютанта не позбавлене власного стилю.

Через явні перегини зі спробами у хитросплетіння сюжету, слідкувати за кожними наступними нюансами стає все важче і менш цікаво. Хоча, по ідеї, має бути наче навпаки.

Втім, навіть з урахуванням цього не скажеш, що фільм не годиться для перегляду. Нехай «Плазуни» лише намагаються здаватися чимось складнішим, ніж є, і не мають якоїсь видатної детективної інтриги, зате стрічка захоплює своєю моторошною, вкрай не затишною атмосферністю.

Сюжет зосереджується не тільки на розслідуванні, але й на особистості головного героя: його стосунках з дружиною, таємничому минулому, принциповій позиції дістатися правди та бажанні не відступати у найскрутніші моменти. І тут Бенісіо дель Торо виглядає просто чудово, а суцільна похмурість його детектива Ніколса була явно запозичена у його ж Алехандро з видатного «Сікаріо» Дені Вільнева.

З чим у «Плазунів» повний порядок, то це з візуальною складовою. Навмисно приглушені тона додають ще більше похмурості і теж працюють на загальну атмосферу. Розділення героїв у межах кадру, або, наприклад, великі плани облич дають підказки, на кого варто звернути особливу увагу. Робота з монтажем та звуком іноді припускає можливість застати глядача зненацька: різкі переходи можуть зійти за джампскейри — прийом, притаманний суто фільмам жахів.

Саме завдяки цьому в історію занурюєшся максимально, тож навіть найменш захопливі епізоди (а їх тут вистачає) минають майже безболісно і не псують загального враження.

Найбільшим же горором серед усіх цих загадкових обставин та зловісних підозрюваних бачиться проста і дохідлива метафора. Вона наочно показує, наскільки небезпечно знаходитись у середовищі, коли навколишні скидають шкіру та оголюють свою істинну натуру. Та чи нам з вами про це не знати, особливо, якщо мова йде про тих, хто знаходиться по сусідству.