Роздуми напередодні з’їзду Національної спілки кінематографістів

Семен Случевський, заслужений журналіст України, член Української кіноакадемії

5 жовтня 2023 року намічено провести IX (XIV) з'їзд Національної спілки кінематографістів України. Деякі колеги поспішили охрестити його революційним, порівнюючи з аналогічним з'їздом, проведеним у 1987 році, коли ще був Радянський Союз та вже йшла перебудова. Тоді лідером українських кінематографістів було обрано не «номенклатурного» ставленика ЦК КПУ, а демократичного та сумлінного професіонала — режисера й оператора Михайла Бєлікова. Завдяки йому та його команді однодумців — секретарям і членам правління — Спілка кінематографістів стала ініціатором і реалізатором багатьох важливих громадських справ. Саме кінодіячі запропонували створити першу неформальну громадську організацію в Україні «Меморіал» і стали співзасновниками «Руху» — визнаного лідера боротьби за незалежність України того часу.

Буде майбутній з’їзд революційним чи еволюційним — неважливо. Але те, що зміни в управлінні кінопроцесом (і виробництвом, і прокатом) потрібні — це очевидно.

Так думаю не тільки я. У майбутні лідери НСКУ висуваються нові люди, представники і молодого, і середнього, і старшого покоління митців, які завдяки своєму досвіду, своєму авторитету та чесним іменам у професії здібні стати справжніми творцями необхідних змін у вітчизняному кіно. Для мене важливо те, що вони мають досвід і у кіновиробництві, і у кінопрокаті, і в проведенні та розвитку міжнародних кінофестивалей в Україні.

Чому їх досвід роботи є таким цінним саме у розвитку вітчизняних фестивалів? Тому що такі події — це насамперед не милування зірками екрану на «червоній доріжці», не тусовка для селебріті, а кіноринок як бізнес, як самостійний напрямок кіногалузі України. До цього я ще повернуся, а зараз відзначу найважличі больові точки сучасного українського кінематографу та пропозиції шляхів подолання таких проблем, які пропонують ці «нові люди» у своїй програмі розвитку Національної спілки кінематографістів України»:

«— Через некомпетентне та недоброчесне керівництво галуззю українське кіно вимагає потужного інституту громадянського суспільства, який здатний доносити позицію спільноти медійним, юридичним і політичним способом, брати активну участь у громадських радах, громадських обговореннях, висувати кандидатів на керівні посади та впливати на владу з позицій та компетентних рішень, які мають ухвалюватися з урахуванням думки громадськості.

— З погляду міжнародних партнерів, в Україні відсутня головна кіноорганізація, яка має відповідний інтерфейс для спілкування з ними та потенціал для розвитку спільних проєктів, яких так потребує український кінематограф як часів війни, так і післявоєнного розвитку.

— Члени НСКУ, які опинилися у складних життєвих обставинах, не можуть розраховувати на соціальний захист та підтримку Спілки.

— Історія українського кіно для суспільства представлена іменами Олександра Довженка та Сергія Параджанова, але широка аудиторія переважно не знає досягнень українських кінематографістів-членів Спілки.

Для того, щоб відповісти на ці виклики, метою реформи НСКУ має бути:

— створення головної громадської кіноорганізації країни, яка рушить позитивні зміни у кіногалузі, стане захисником інтересів своїх членів, із широким представництвом в органах влади та міжнародних організаціях.

Повернення Будинку кіно провідної ролі у розвитку кінокультури у Києві».

Я згоден із цими ідеями  програми розвитку українського кінематографа, зокрема, НСКУ.

Мені, як і багатьом кінематографістам України, звичайно, далеко не байдуже, що нинішнє керівництво Держкіно та Рада з державної підтримки кінематографії (остання вже давно за законом має бути переобрана, але ховається за найулюбленішою сьогодні ширмою «не на часі» — адже війна) не спроможні на подібні новації, та й не дуже в них зацікавлені.

Але важливі не лише структурні зміни, не менш актуальне переосмислення креативних критеріїв, навіть цінностей у кіно. Я бачу дві реальні біди у вітчизняному (та й не лише вітчизняному) кінематографі:

— Міфологія замість правди.  Але правда потребує образного відображення життя. Це особливо важливо в наші дні та в умовах нашої країни.

Від начебто безневинної міфології до свідомої брехні, фальшування — «дистанція короткого розміру». Наші сусіди-агресори це вже «успішно» довели своїм скоростиглим і фальшивим виробом «Свідок» про події у Бучі торік.

— У неігровому кіно — взагалі зникнення образності. Як будуються у таких стрічках сюжети? «Синхрон» — хроніка, знову «синхрон» — хроніка. І все! І це називається фільмом? По совісті, у кращому випадку це розширений телерепортаж, де все таке не тільки доречно, а й потрібно. Адже у справжньому неігровому фільмі головна дійова особа — режисер. А не журналіст, не ведучий у кадрі. Саме він має створити й показати глядачеві образ. А що таке образ у мистецтві, у кіномистецтві зокрема? Вміти показати у малому велике. В українському неігровому кіно — як у минулому, так і тепер — достатньо імен режисерів-творців: Дзига Вертов, Фелікс Соболєв, Арнольдо Фернандес, Анатолій Борсюк, Олександр Коваль, Віктор Олендер, Роман Ширман, Сергій Буковський.

Саме для цього й існують кінофестивалі. На них, крім кіноринку, головним завданням є оцінка реальної художності, а не її метушливо придуманого ерзацу.

В Україні, де проводяться класні кінофестивалі, гостро не вистачає однієї надважливої тематики — Міжнародного кінофестивалю спортивного кіно та ТБ.

Чому такі фільми важливі, особливо у наші дні? Мій і не тільки мій досвід показує, що наші справжні герої — бійці на передовій — потребують не тільки фільмів про себе, при цьому фільмів правдивих, не міфологічних, а й стрічок, книг про долі героїв вітчизняного спорту. Це ж молоді люди, вони люблять спорт. А хіба лише наші воїни такого потребують?

У чому бачу потенційну фору фільмів про героїв спорту перед іншими темами?

Спорт, як жодна інша сфера життя суспільства, крім найстрашнішої — війни, дарує з самого початку (!) своїм творцям величезний шанс — реальний драматургічний конфлікт як основу сюжету. У всіх інших випадках конфлікт треба вигадувати, складати, а тут він уже позначений: вийшли на поле дві команди, на ринг два боксери — і має бути поєдинок, одні приречені на перемогу, інші — на поразку. Творцям залишилася лише «дрібниця» — грамотно й високохудожньо розвинути подарунок долі — драматургічний конфлікт.

Фільми про спорт можна робити на благо суспільству, а можна і на зло. Режисерка, заодно і актриса, фотохудожниця зі світовим ім’ям Лені Ріфеншталь зняла знаковий фільм «Олімпія» про Олімпійські ігри 1936 року в Берліні — фільм, який досі визнається Міжнародним олімпійським комітетом (МОК) найкращою картиною на тему спорту. Проте стрічка була зроблена на замовлення Гітлера та Геббельса, і досі не вщухають суперечки, чого в ній більше: уславлення краси спорту чи ідей нацизму.

В останні 10 років у Росії за особистою вказівкою Путіна на держзамовлення зроблені ігрові фільми «Легенда №17», «Рух угору», «Тренер», «Льод», «Лев Яшин. Воротар моєї мрії», «Одинадцять мовчазних чоловіків» (в останній замовник відверто висвічує себе — ФСБ). Безперечно, ці стрічки зняті буквально за лекалами Голлівуду. Тому і касові збори різко перевищують витрати на виробництво стрічок. Але ще важливіший ідейний посил, а він простий як дерево: «Ми росіяни, ми крутіші за всіх!». Можливо, основна частка касового успіху навіть не в рівні режисури, а в тому, що такий девіз до душі горезвісним 80% населення Росії — путіністам. Видно, тому частину цього держзамовлення поспішив продюсувати у минулому справді талановитий режисер і актор, а сьогодні безсоромний пристосуванець до влади та примітивний пропагандист Микита Міхалков.

Такий шовінізм — не наш шлях. Але ми маємо достатньо своїх героїв спорту. Однак таких фільмів — замало, а ігрові можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Вже багато років працює Міжнародна федерація спортивного кіно та ТБ (FICTS) — колективний член МОК. Лише під егідою цієї всесвітньої структури щорічно проводиться 21 (!) міжнародний фестиваль спортивного кіно та телепрограм, зокрема у Мілані, Буенос-Айресі, Пекіні, Ріо-де-Жанейро, Барселоні, Роттердамі, Нагано, Лісабоні тощо. Про авторитет таких форумів свідчить те, що до їх міжнародних журі входили і входять зірки світового кіно — Бред Пітт, Роберт де Ніро, Жан-Поль Бельмондо та інші, зірки світового спорту — Пеле, Уейн Гретцкі, Марк Спітц та інші. Наші митці висталяли свої стрічки, вигравали призи. Але виставляли як одинаки та на чужині. Чому не вдома? 

Ми — ініціативна група, серед яких є член НСКУ Валерія Іваненко, досвідчена продюсерка кіно, ТБ та організаторка фестивалів (понад 10 років — Міжнародний фестиваль «Оксамитовий сезон»); зовсім не член НСКУ, але точно спортивний тележурналіст України №1 Валентин Щербачов та наші колеги — розробили концепцію, програму та інші умови для реалізації такого проєкту за участю світових зірок кіно та спорту, напрацювали контакти з керівниками та провідними фахівцями FICST. І нам у відповідь повторювали: «Не на часі». Але ми з цим незгодні. Понад те, ми розробили кілька принципових пропозицій щодо знаходження нових джерел фінансування, пропозицій з просування авторитету такої важливої події в житті вітчизняних культури та спорту, як Міжнародний фестиваль спортивного кіно і ТБ.

Вважаю, що перетворена та оновлена Національна спілка кінематографістів України має бути одним із головних фундаторів такого починання.

Семен Случевський, заслужений журналіст України, член Української кіноакадемії

Ілюстративне фото: Getty Images