"У мене теж є скелети в шафі". Ірма Вітовська про фільми, за які відчуває провину, "подарунок" від окупантів і сина, що знає все про війну

Провідна українська акторка і громадська діячка Ірма Вітовська – представниця культурної спільноти, яка сьогодні палко працює на перемогу. Ірма одна з перших після початку війни відмовилася від роботи в картинах, які знімали на російські гроші або куди запрошували акторів із Росії.

Артистка вже передчувала російське вторгнення і готувалася до великої війни. Про це та багато іншого – в інтерв’ю OBOZREVATEL.

– Ірмо, в одному інтерв’ю ви сказали, що задовго до початку російського вторгнення розуміли, що війна неминуча.

– Я не мала ілюзій. З дитинства любила історію і навіть хотіла стати істориком, а оскільки цей предмет для мене захопливий, не припиняла цікавитися, вивчати. Без України Росії немає – це їхня імперська позиція. Всі розуміли, що Росія так просто не відпустить. Були сподівання на зміни в самій Російській Федерації. Однак після всіх репресій, які там відбулися – вбивство Нємцова та інше, стало зрозуміло, що режим йде до деспотичної історії. Свобода для тієї частини території – дуже далеке слово. Однак навіть після 2014 року, незважаючи на конфлікт, який вже відбувся, сподівалися, що не буде великої війни. Мали надію, що не наважаться. ХХІ сторіччя, вони ж їздять у Європу. Це неможливо. Як бачимо, можливо.

Коли почали з’являтися ймовірні дати наступу, я пішла на тренінг. Там розповідали, як поводитися під час воєнних дій: обговорювали психологічні моменти, перераховували, що має бути в тривожній валізці. Така звичайна ніби історія, але, думаю, такі заняття мали би пройти всі. Там я, наприклад, почула, що в передмістя під час наступу тікати не треба, бо велика ймовірність потрапити в окупацію. Але ніхто не думав, що в ХХІ столітті їхні методи нічим не будуть відрізнятися від минулих воєн. Мабуть, мало ми знали про Сирію, мало читали, як вони себе поводили в Чечні. Можливо, хтось гадав, що до українців в окупації така жорстокість не буде застосована. Все ж ще працювали міфи про братерство. Але нічого не змінилося: те, що вони витворяли в минулому столітті на різних територіях України, повторюється нині.

У перші дні війни ми з чоловіком та сином залишалися в Києві. Ніякої паніки, переляків. Потім ухвалили рішення вивезти Ореста до Івано-Франківська, бо мої батьки дуже переживали: ви собі як хочете, а дитину привезіть. З країни я не збиралася їхати. Ніхто з моїх не збирався. Можливість була, нам дзвонили, але про це навіть не думали. Звичайно, треба бути несповна розуму, щоб казати, що ніхто не допускав, що країну треба буде залишити у разі найстрашнішого розвитку подій. Але на той момент ніхто з нас такого рішення не приймав. Треба було зосередитися на тому, чим можемо на цьому етапі допомогти фронту.

– Війна вас змінила?

– Думаю, всіх змінила. На якісь речі більш спокійно реагую, а в дечому не сприймаю компромісів, наприклад, у плані мови. У квітні, коли була з промотуром українсько-італійської картини "Коза Ностра" за кордоном, підходили наші жінки-переселенки. Просили вибачення, що ще не опанували мову, розуміючи, що я на це дивлюся дуже категорично. Хоч і погано, але розмовляли українською – вони на шляху. Нехай він пізній, але це початок. А як реагувати, коли жіночка заявляє, що їй 80, мовляв, пізно? Коли здобули незалежність, їй ще не було 50. То що, за 30 з гаком років не можна було вивчити? Це неповага.

Звичайно, все це йшло і зверху – таке дозволялося, навіть заохочувалося. І було на руку Росії. Звичка розмовляти російською зберігається в багатьох і зараз, причому чимало з цих людей – патріоти країни. Посилаються, що військові теж розмовляють російською. Але їм нема коли зараз сідати за підручники. Вважаю, що це треба припиняти, ми маємо інтегруватися у власну мову, бо через десять років невідомо, що буде з РФ. Там росте покоління, яке абсолютно не сприймає українську незалежність. Незнання мови знову сприятиме тому, що будуть видавати наше за своє. Якщо однакове, то їхнє.

– Коли ви їздили до Італії з фільмом "Коза Ностра", не було відчуття, що потрапили в інший світ, який співчуває нам, але спокійно продовжує жити своїм життям?

– Одразу після вторгнення реальність мирного життя для мене була досить токсичною, бо я вже побувала в інших енергіях, як і все наше суспільство. Мені було важко. Але я не можу сказати, що люди мене якось тригерили, ні. Мені здавалося, що я там зайва. І я не хотіла бути там, бо перебувала на інших частотах. Але згадаймо, якими ми були, коли в Сирії палало Алепо? Співчували, але продовжували жити своїм життям. Зараз ми в такому стані. У нас своя країна, свої проблеми. Допомагають чим можуть. Дякувати Богу, що ми не самі залишилися з цим динозавром. І таки всі об’єдналися навколо нас.

– Як ви ставитеся до акторів, які продовжували, незважаючи на російську агресію, зніматися в картинах із росіянами?

– Наші актори працювали в контенті, який знімався на російські гроші на спільний ринок. Робилося тут – бо дешевше. Звичайно, наші артисти були додатком, потрапляли на якісь ролі. Цього контенту було багато. Ще одна історія – копродукція. У цьому разі велика частина коштів йшла з Росії, якась з українських продакшенів – такий собі бізнес, який працював на спільну ідентичність. Про це дуже гарно розповідається в документальному циклі "Остання війна" Мирослави Барчук, який раджу дуже всім подивитися. В частині "Какая разница" – саме про це йдеться.

Але давайте чесно: до 2014 року Україна нічого не виробляла, а там можна було поправити якісь фінансові питання, не випасти з кінопроцесу, тому наші актори і надавали послуги свого ремесла. Це робили абсолютно всі. А от після 2014 року – відвертої агресії, після того, як почали вбивати наших людей, то кожен вирішував для себе сам: вийти з цієї гри чи залишитися. Вийшли не так багато акторів, як хотілося би. Чим керувалися інші? Питання особисто до кожного. Я думаю, це легковажність або якісь зашморги. Приміром, людина не може зайнятися нічим іншим, крім акторської роботи. Я мало вірю, що хтось йшов у ті серіали через творчу мотивацію. Все, що стосується телевізійного ринку, до творчості можна віднести з натяжкою. Це дозвільний контент. Добре, що кіномистецтво не грало в цю гру, і після 2014 року і в нас з’явилася кіноіндустрія. Але вона не могла задовольнити всіх акторів – не було стільки фільмів. Однак вже народилися нові кінозірки. Вони ще не зовсім зайшли в це поле через ковід, війну, але ми вже бачимо наше кіно. Це початок хорошої сторінки.

– Як ви ставитеся до заяв кіномитців, що художнє кіно зараз не на часі?

– Я вважаю, що художнє кіно на часі, єдине – не підтримую будь-яке кіно, яке розповідає про сьогоднішній геноцид. Можна знімати навіть комедії як терапевтичний досвід, добрі фільми про рятування тварин, про людей, які починають заново і не зламалися – що завгодно. А от про злочини – вважаю, що це зараз недопустимо. Світовий кінематограф ніколи не знімав під час геноциду про геноцид. Має пройти час, мають зібратися свідчення. Війна триває.

– Тоді як актору вберегти себе від ситуації, яка сталася з фільмом "Юрик", де, на думку багатьох, події в Маріуполі висвітлені недостатньо правдиво?

– Актори не можуть прогнозувати, яким вийде продукт, бо залучені лише до певного етапу роботи. Це питання до творчої команди, авторів, продюсерів. Є люди, які щиро вірять у свої сили, йдуть працювати з розумінням, що їм вдасться… Це можна порівняти з такою ситуацією: комусь терміново потрібна операція на серці, а лікаря немає. Санітарка каже, що зможе це зробити. Вона щиро хоче допомогти, але ж нічого з цього не вийде, правда? От у цій площині й треба дивитися. Для таких картин ми не маємо права на провал, пласку подачу або неглибинний контент.

Щодо Римми Зюбіної, яка зіграла в цій картині, вважаю, що вона втрапила в цю історію несвідомо. У неї було там всього два знімальні дні. Як вона могла вплинути на процес? І до того ж у кожного з нас є якісь свої провальні історії. У мене теж багато картин, у яких не треба було брати участі. У більшості фільмів до 14 року спокійно можна було не зніматися.

Ці картини переважно про любовь-морковь – я не знімалася в якихось пропагандистських історіях. Але зараз розумію, що теж винна в розмитті ідентичності. Хотілося працювати, а Україна нічого не виробляла. Але, з іншого боку, якщо подивитися список, у мене не так багато до 2014 року було робіт. Бо чимало часу зайняли "Леся+Рома", а потім за мною йшов шлейф Лесі, видно, це спрацювало не на мою користь. Останній проєкт, який був пов'язаний із Росією, почався в 13-му році. Якраз ми там знімалися з Риммою Зюбіною. Коли почалася історія з Кримом, мусили його доробити. Та й у цій картині була лише одна російська акторка.

– Ви згадали про "Лесю+Рому". Чи спілкуєтеся з Дмитром Лаленковим, який затято захищав Московський патріархат, а на початку вторгнення розмістив неоднозначний пост в Instagram – фото з прапорами України та Росії?

– Ми мало підтримуємо зв'язок: вітаємо одне одного зі святами – і це все. Щомісяця точно не спілкуємося. Коли почалася велика війна, всім телефонувала: як ти, що? Відтоді, мабуть, і не чулися. Але ми не вороги – в жодному разі. І я не бути казати ні про кого з колег погано, засуджувати, навіщо це? Яке я маю право давати комусь оцінку? Я ж не Ісус Христос. У мене теж є свої скелети в шафі. Кожна людина має шанс помилятися.

Діма був вихований у такому руслі – російська література, театр російської драми, у звичайному житті – був повністю російськомовною людиною. Я з цікавістю спостерігаю за ним у соцмережах – як він відкриває для себе Україну. Поступово занурюється, наскільки може це прийняти. А от вторгнення його вже зробило абсолютно українцем. До речі, він ніколи не був українофобом. Просто були якісь речі, в які він вірив, і добре, що зараз відкидає. Та що казати: у нас більша частина населення тільки після ракетних ударів зрозуміла, хто насправді ворог.

– Що ви порадите людям, які зараз мають почати спочатку: у професії, в житті в іншій країні?

– Що я можу порадити? Легко сказати: починайте спочатку. Але тим часом розумію, що іншого шляху немає. Я не маю права жалітися, бо живу там, де жила, а хтось же мусив кинути все. Але якби так сталося в мене, то що б мала робити? Починала б заново. Голосу не стане, здоров’я підведе, театри закриються, не буде роботи – будемо починати. Інакшого виходу немає. Що сісти та сивіти? Ні. Хтось в окопі починає свій шлях військового, маючи великий бізнес або хорошу освіту. Але він обрав шлях в інакшій якості. Хтось знайшов прихисток за кордоном і починає життя в інших реаліях. Це не наша вина, що нам все перекроїли. Але ж цей перекрій уже не заженеш назад. Ми вже ніколи не станемо такими, як були. Безтурботного 23 лютого не буде – це точно. І не треба за це триматися. Нехай залишається в якихось ніжних спогадах, бо нам доведеться ще не раз мінятися. Навіть після перемоги ми станемо зовсім іншими. Тому: маєш новий день – цінуй його.

– Як ви розповідаєте про війну сину Оресту?

– Він вже сам все розуміє, нічого розказувати, підбираючи якісь слова, не треба. Йому 12 – це ж не п’ять років, дорослий хлопець. Нещодавно ходив з нами на документальну стрічку "20 днів в Маріуполі". А чому ні? Підлітки мають знати і розуміти, що відбувається. Багато з них вже втратили життя в цю війну. Не треба ховати дітей від реальності, вони не повинні бути відірваними. Окрім того, їм цю країну приймати. Вони повинні розуміти свою відповідальність перед тими, хто зараз втрачає себе.

– У ЗМІ писали, що через ракетний обстріл постраждало ваше житло.

– Влучило в нашу дачу – це будинок, який ще не добудований. Слава Богу, що прилетіло туди, а не в сусідні помешкання, де люди вже живуть. Із квартирою все нормально.

– Свого часу ви майстрували ляльки-мотанки, які виставляли на аукціони, а зароблені гроші переказували військовим. Зараз є час на таку роботу?

– Ні, зараз цього не роблю. Це було в 2014 році. Вчилася цього ще в 2007 році, здається. А потім згадала, коли міркувала, де ще знайти кошти, щоб допомагати хлопцям. Я ж на той час вийшла зі зйомок, а де було брати гроші? І придумала таке. Нехай не такі великі суми змогла зібрати, як зараз віддаю, але тоді це теж був вихід. Вдома залишилися тільки ті ляльки, які і не планувала виставляти на аукціони. Здається, зараз вони не в Києві – вивезла на час війни до мами.

– Чи є у вас дома речі, які передавалися з покоління в покоління?

– У мене є стара праска, кавомолка. Є якісь речі від бабусі – прикраси, іконки, посуд. Не можу сказати, що це щось дуже коштовне. Приміром, скромний золотий хрестик, але те, що він йде десь звідти, цінне.

– Ірмо, як довго буде йти війна?

– Я не хочу грати в те, в що грають багато різних експертів. Не можу сказати. Не думаю, що це буде швидко. Однак переконана, що Рубікон перейдено. Якою ціною все дасться – велика буде ця ціна. Але перемога настане. У нас немає ніяких шансів програти. Світ з нами. І Бог з нами.

Раніше OBOZREVATEL писав, що актор Євген Нищук, який служить у ЗСУ, розповів про найстрашніші моменти на фронті, нічні розмови з Адою Роговцевою і день, коли оголосять про перемогу.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та Viber. Не ведіться на фейки!