Володимир Горовиць: "степове торнадо" з українським корінням. Історія трагічної долі унікального музиканта

1 жовтня великому музикантові виповнилося б 120 років.

Володимира Горовиця визнано найбільшим піаністом-віртуозом ХХ століття. Він володів приголомшливою технікою виконання і в розквіті своїх творчих сил не знав – а на думку деяких музичних критиків, і не знає – собі рівних ні за швидкістю гри, ні за динамічним діапазоном – недарма його називали "степовим торнадо". Його поява у світі музики стала справжньою сенсацією, а кожен його концерт – аж до останніх виступів – був подією планетарного значення. Музикант, яким пишалася – і пишається – Америка, з'явився на світ 1 жовтня (18 вересня за старим стилем) 1903 року в Києві (за іншими даними – у Бердичеві) у сім'ї інженера-електрика Симеона Горовиця та його дружини Софії, професійної піаністки та викладача Київської консерваторії.

Квиток в один кінець

Вчитися грі на піаніно маленький Володя почав у три роки, хоча на той час він ледве діставав до педалей, і вже за кілька років став не лише блискучим піаністом, а й непоганим композитором – у підлітковому віці він написав кілька пісень. До Київської консерваторії Горовиць вступив у 12 років, свій перший концерт він зіграв у Харкові у 1922 році, а у 20 років відіграв серію з 23 сольних концертів, виконавши загалом 200 творів.

Важко сказати, як склалося б його життя на батьківщині, якби революція 1917 не розорила його родину. Концертні виступи, на думку Володимира, були єдиним способом заробити на життя. На початку 20-х Горовиць дав близько сотні концертів, завоювавши репутацію емоційного, вибухового піаніста, який своїм темпераментом може розривати фортепіанні струни. На хвилі успіху йому дозволили покинути Радянський Союз, щоб продовжити навчання в Німеччині, але повертатися Горовиць назад не збирався. Він розумів, що багатьом ризикує – його кар'єра за кордоном могла й не скластися, але він зважився на цей відчайдушний крок.

Опинившись у Берліні, Горовиць поринув у музичне середовище, в якому панували такі зірки, як піаністи Едвін Фішер та Рудольф Сьоркін, диригенти Бруно Вальтер та Рудольф Тосканіні. Але навіть на тлі цих великих музикантів він вирізнявся надзвичайною силою та пристрастю, з якими він виконував твори Ліста та Шопена. Досягши успіху в Німеччині, в 1928 році музикант поїхав до США – він вважав, що, тільки працюючи в цій країні, зможе підкорити весь світ.

Робота на знос

Перший виступ з Нью-Йоркським філармонічним оркестром зміцнив репутацію Горовиця як неперевершеного піаніста-віртуоза: глядачі оцінили емоційну манеру його виконання, а критики – техніку, що зачаровує. Вже в середині 30-х років Музикант працював у виснажливому темпі – він давав сто сольних концертів на рік, а також виступав з оркестрами. Не дивно, що Горовиць не витримав такого напруженого темпу та несподівано для всіх припинив виступи. "Протягом п'яти днів на тиждень мені доводилося переїжджати з місця на місце, – розповідав він журналісту Newsweek, – жити в поїздах, щоранку прокидатися в новому місті, я не висипався і погано харчувався".

Був у піаніста та інший, більш вагомий привід для того, щоб припинити виступи та відновити сили: незадовго до цього він одружився з дочкою диригента Рудольфа Тосканіні, Вандою. При цьому медовий місяць не завадив йому вивчати теорію музики та щодня займатися грою на піаніно. Тому коли наприкінці 30-х років Горовиць повернувся на сцену, то продемонстрував удосконалену техніку та здатність до інтерпретації музичного матеріалу.

Дванадцятирічна перерва через смерть доньки

Під час Другої світової війни піаніст, який на той час отримав американське громадянство, дав багато концертів на підтримку американських військових. 1953 року Горовиць відзначив 25-ту річницю свого дебюту в Америці – країні, яка стала для нього другою батьківщиною. Ця подія широко висвітлювалася в пресі, а критики писали про Горовиця як про музиканта, який із простого віртуоза перетворився на творця, що викликає захоплення. Тому його шанувальників дуже засмутила звістка про те, що музикант знову перериває концертну діяльність. Пауза була пов'язана з погіршенням здоров'я музиканта, викликаним виснаженням.

Упродовж дванадцяти років Горовиць утримувався від публічних виступів. Дослідники його творчості досі не дійшли єдиної думки щодо того, чому уславлений музикант у розпал своєї кар'єри зробив таку велику паузу, але більшість із них сходиться на думці, що причиною цього стала смерть його дочки Соні, названої так на честь матері Горовиця. Дівчина померла від передозування наркотиків, обставини її смерті невідомі, але біографи музиканта припускають, що вона могла покінчити життя самогубством. Трагічно закінчили своє життя майже всі родичі Горовиця: один із його братів, Яків, загинув під час Першої світової війни, другий брат, Григорій, був професійним революціонером і помер після визволення з в'язниці, де, ймовірно, підхопив невиліковне захворювання, мати піаніста померла під час хірургічної операції, а його батько був репресований у 1937 році.

Не міг прожити без сцени

На початку 60-х, після підписання контракту з Columbia, він записав диск із творами Шопена, Ліста та Шумана. Він став найбільш продаваним носієм класичної музики в 1962 році, за нього Горовиць отримав свою першу премію "Греммі" – всього їх було чотири. Щоб досягти ідеального звучання, Горовиць записував свої диски в церкві, але результат його не влаштував, і він вирішив вибрати для виконання Карнегі-хол. У його залі музикант зрозумів, як йому не вистачає концертних виступів, і знову повернувся на сцену.

Горовиць розробив свою власну техніку, що йде врозріз із традицією гри на піаніно. Його руки з низьким зап'ястям і плоскими пальцями завжди були вивернуті, а мізинець правої руки щільно притиснутий доти, доки він не брав чергову ноту – у такому разі рух його руки був схожий на ривок кобри. При цьому своїх сліпучих ефектів музикант досягав одними пальцями, скромно користуючись педаллю. Ні до, ні після Горовиця ніхто не міг повторити – чи скопіювати – його манеру гри, вона була унікальною – і вражаючою.

Тріумфальне повернення

Незважаючи на те, що виступав на той час Горовиць не так часто, як раніше, його концерти привертали незмінну увагу публіки, і навіть зайва нервозність та перепади настрою не могли зробити його виступи менш технічними – швидше навпаки: вони додавали йому шарму та артистичності. 1978 року Горовиць відзначив 50-річчя свого дебюту в США, а 1986-го – на хвилі перебудови – на кілька днів приїхав до Радянського Союзу, в якому не був півстоліття. Він привіз із собою власне піаніно Steinway, яке називав "своїм вірним і нерозлучним другом протягом усієї кар'єри", поміщене в куленепробивний футляр. На превеликий жаль Горовиця, до Києва він потрапити не зміг – завадила аварія на Чорнобильській АЕС.

Повернення музиканта стало справді тріумфальним: про нього писали ЗМІ всього світу, а сюжет про два концерти, які він дав на батьківщині, показали в новинах американського телебачення. У 1987 році Горовіц вирушив у свій останній тур Європою. За п'ять днів до смерті музикант записував твори Шопена, Ліста та Вагнера, демонструючи техніку володіння інструментом, неймовірну для його 86-річного віку. 5 листопада 1989 року його не стало – причиною смерті став серцевий напад. Критики впевнені, що з його відходом закінчилася романтична традиція у виконанні класичної музики, недаремно сам Горовіц називав себе "романтиком XIX століття".