"Коли режисер дізнався, що це резиденція Зеленського, був шокований": як знімали оскароносний блокбастер "RRR" у Києві. Ексклюзив

Українка Анна Паленчук – лінійна продюсерка зйомок в Україні індійського блокбастера "RRR", що став найдорожчим в історії індійського кіно й отримав цьогоріч "Оскар" і "Золотий глобус". Одна з найяскравіших сцен фільму була відзнята у центрі Києва, біля Маріїнського палацу. У творчому доробку Анни – спільна робота з литовським режисером Мантасом Кведаравічюсом (у квітні 2022 року в Маріуполі його вбили росіяни). А також продюсування картини "Номери", яку створювали з Олегом Сенцовим на відстані, бо режисер у той час перебував у російській в’язниці.

Анна Паленчук нині мешкає в Канаді, де знайшла з родиною прихисток від війни. Кінопродюсерка, яка вперше з початку вторгнення приїхала на кілька днів до Києва, дала ексклюзивне інтерв’ю OBOZREVATEL. Анна розповіла, як розпочала все з нуля за кордоном, про кіно під час війни, та поділилася враженнями від воєнної столиці.

– Зараз ви мешкаєте в Канаді, куди виїхали через війну. Чому саме ця країна?

– Я якийсь час свого життя прожила у Ванкувері, вчилася сценарної майстерності в одній із найкращих кіношкіл Vancouver Film School. А три роки тому повернулася в Україну. Мені страшенно подобалося жити в Україні, я робила великі проєкти. А за тиждень до повномасштабного вторгнення ми поїхали з країни – переважив мій страх, бажання вивезти дітей, бо була впевнена, що війна обов’язково почнеться. Добре пам’ятаю, як спішно пакували в машину речі, як замикала двері будинку, як на перехресті в Бучі, проїхавши два квартали від нашого дому, згадала, що не взяла другий закордонний паспорт із канадською візою… В Торонто живе наш друг, в якого мешкали протягом місяця, поки шукали житло. На початку війни я завагітніла третьою дитиною – син народився вже за кордоном.

– Як загалом живеться вимушеним переселенцям з України в Канаді?

– У Канаді величезна українська громада, неймовірна підтримка – таке було й до війни. Коли я казала, що з України, завжди позитивно реагували. А з війною це все тепло тільки збільшилося. Багато безплатної допомоги для матерів і дітей. Приміром, навіть найпростіше – одяг. Ми приїхали практично без нічого – і це зрозуміло. Нам дуже допомогли.

Чоловік знайшов роботу. Старша дочка ходить до школи від Української греко-католицької церкви. Напевно, це одна з причин, чому ми обрали саме Торонто: це місто має чотири українські школи. Нам було важливо, щоб діти навчалися в наших традиціях. Середня дочка ходить у садочок, а маленький – теж, сподіваюся, з часом піде в садочок, і в мене буде більше часу на роботу.

– Аню, в Україні ми вас знаємо найбільше завдяки найдорожчій індійській картині "RRR", частина якої знімалася в 2021 році під вашим керівництвом у Києві. Як згадуєте ті зйомки?

– До того я брала участь в шести індійських фільмах. Бувала в Індії, щоб пізнати менталітет колег, аби простіше працювати разом. Я знала про Кодурі Срісайла Шрі Раджамулі – найвідомішого в країні кінорежисера, який зняв три з п’яти найкасовіших індійських картин. Він дуже знаний в Індії – як Стівен Спілберг у світі. З ним працював мій індійський партнер – один із найкращих локаційних скаутів Рамджі Натараджан. Знімав із Раджамулі у Болгарії "Бахубалі" – масштабний індійський блокбастер. Я також їздила туди й мріяла, що одного дня вони оберуть для роботи Україну.

Так і сталося. Коли знімальна група шукала локацію для картини "RRR", нам довелося конкурувати із Сербією, Грузією, ще з кількома країнами. Але коли Раджамулі побачив наш Маріїнський палац, сказав, що саме таке розташування собі й уявляв. А я в цей момент пожаліла, що саме такою він бачив свою локацію (сміється). І навіть намагалася запропонувати інші місця для роботи. Коли режисер дізнався, що це резиденція президента Зеленського, теж був шокований. Але нам усе вдалося. Завдяки комунікації з Офісом президента України, завдяки самому пану Зеленському – ми там таки попрацювали. Я вважаю, що частина "Оскара", який отримав цей фільм, – це теж заслуга українського президента.

– Які ще кінозавдання, які здавалися неможливими, вам з успіхом вдалося втілити, крім дозволу знімати в Маріїнському палаці?

– О, про це можна говорити не одну годину! (сміється) Все, що було пов’язане з тією роботою, було дуже важким завданням, якщо чесно. Основним акцентом одного з кінофрагментів, знятого біля Маріїнського палацу, мала стати хореографічна танцювальна композиція за участю великої кількості людей. Одночасно на знімальному майданчику були присутні 800 людей – актори, знімальна група, учасники масових сцен. А надворі – коронавірус. Зранку перед зйомками всі проходили тест, на майданчику міряли нескінченно температуру.

Дуже важко було отримати всім одночасно візи – в Україну двома чартерними рейсами мали прилетіти 146 індусів. Міністерство закордонних справ пішло нам назустріч – ми їм також дуже за це дякуємо. Оскільки це були актори класу "А", у них були дуже непрості райдери. Мушу визнати, що наші готелі на той момент не були готові до обслуговування такого рівня команд. Через ковід сервіс кульгав конкретно. Але в кіно не буває проблем, у кіновиробництві є завдання, які треба вирішити. От ми оперативно й вирішували.

Пам’ятаю, як один мій колега, який на той час уже мав із десяток непростих проєктів, завітав на майданчик "RRR" і побачив сотні людей, десятки припаркованих автомобілів, наметове містечко з величезними вагонами для відпочинку зірок, запитав: "Аню, як це все розрулюєш? Тобі не страшно?" Я відповіла, що ні. Зі мною була дуже класна команда. І ми відпрацювали тоді на десять балів із десяти. Робили це, не думаючи про "Оскар" чи про масштабність проєкту. Такого в Україні ніколи не знімалося, і ми, як люди творчі, тішилися тим, бачили, як робиться кіно на такому високому рівні. Ми хотіли, щоб наші партнери їхали зі словами: "Хочемо повернутися!" Так вони і поїхали. Якби не війна, думаю, ми б зняли у нас ще не один індійський фільм.

– У Києві ви провели майстер-клас, який мав назву "Як отримати "Оскара"?" Українській картині це під силу?

– Ви знаєте, під час цієї зустрічі я розповідала більшою мірою не про "Оскар", тому що вважаю, що в кожного фільму свій шлях. Немає універсальних секретів, мовляв, робіть так і так – матимете в кишені "Оскар". Я розповідала, як себе налаштовувати, щоб досягти успіху. Потрібно змінювати своє мислення. Працювати, писати, розробляти, шукати, досліджувати, запевняти, діяти. Думати дієсловами дії – от про це я говорила. Саме це й допоможе досягнути бажаного успіху.

– Чи бачили ви вже документальну стрічку "20 днів у Маріуполі", яку відібрали на премію "Оскар" від України?

– Так, я бачила цей фільм. Це дуже важлива кінокартина, яка не тільки констатує воєнні злочини… Знаєте, моє життя розділилося до цього кіно і після нього. Навіть важко собі уявити, яке пекло пережили наші люди. Як багато моїх колег, вважаю, що ігрове кіно зараз не на часі. Якщо це про війну, то мені здається, що зарано щось аналізувати. А от документальне кіно дуже чітко справляється з цим завданням.

– Свого часу ви продюсували фільм про Маріуполь литовського режисера Мантаса Кведаравічюса. Його вбили торік у Маріуполі, коли він намагався вивезти з міста мирних мешканців. Ви спілкуєтеся з його родиною?

– Зв’язку з родиною не підтримую, але знаю від колег – у нього доволі дорослі діти. Мантас загинув у Маріуполі 2022 року – він поїхав допомагати евакуювати людей. Це трагедія для кінематографічної спільноти. Ми фільмували з ним Маріуполь у 2015 році – саме тоді я вперше почула вибухи та постріли, бачила заміновані поля. Ідея фільму була – показати місто, яке живе поряд із війною. Маріуполь тоді був між війною і миром. Фронт проходив за 20 кілометрів від міста. Деякі кадри ми знімали за 10 кілометрів від Широкиного, де йшли бої – в селищі Сартана.

– Свого часу ви продюсували картину Олега Сенцова "Номери". Розкажіть про цю роботу.

– Ця картина – результат солідарності колег Олега Сенцова, які зібралися разом, щоб підтримати його під час голодування в російській колонії. І зняти фільм, який би вирушив на фестивалі та допоміг би ще раз нагадати світу про Олега й інших політв'язнів.

Я дуже рада, що це Олегу допомогло морально триматися в колонії. Але, звичайно, "Номери" були б іншими, якби він їх знімав фізично сам. Умови створення цієї картини були дуже незвичними: у фільму два режисери – це сам автор п'єси, за якою знімалася картина, Олег Сенцов та Ахтем Сеітаблаєв. Зрозуміло, що Олег не міг бути присутнім на зйомках, робота йшла фактично у листах, які знімальна команда передавала йому до в'язниці. У фільмі грають як відомі актори Віктор Андрієнко, Ірина Мак, Віктор Жданов, так і молоді – Макс Девізоров, Олександр Бегма, Марія Смолякова.

– У час війни багато українців втратили свої професії та вимушені здобувати інші. Ви, як людина, яка вивчилася на журналіста, але полюбила кіно і стала майстром у цій сфері, що порадите тим, хто нині на роздоріжжі?

– Ви знаєте, я ще й політологію закінчила. Вважаю, що ніколи не пізно змінювати професію. І навіть треба це робити. Нерідко люди вибирають свою майбутню діяльність, бо, наприклад, батьки порадили або якісь інші обставини вплинули. А потім розумієш – не твоє. А життя – воно одне! Треба робити те, що подобається тобі особисто й від чого отримуєш задоволення. Відповідаючи на запитання, як прийшла в кіноіндустрію, згадую, як знімала заходи й монтувала все самостійно і могла легко тоді зібрати-розібрати системний блок комп'ютера. А ще погодилася працювати як модель на курсах кіношного гриму, щоб зрозуміти роботу гримера. І кіношним водієм була, і менеджером із локацій. Зміна професії – це непросто, але дуже корисно.

– Вимушено змінити місце проживання – це теж досвід не з легких. Що порадите українцям, які через війну мусять обживатися за кордоном?

– Треба бути адаптивними. Розуміти, для чого ви це робите. Приміром, я переїхала заради дітей. Заради їхньої безпеки готова терпіти, змінювати свій менталітет, підлаштовуватися. Звичайно, на все це потрібно багато сил. Це важко. Допомагає віра в те, що все обов’язково вийде. Мене ніхто не готував до міграції – в Канаді опинилася через війну. Довго приймала те, що в Україні в мене була публічність, близькі друзі, а тут – усе спочатку. Не знала, де взяти сили та мотивацію, щоб вибудовувати нове життя. Не розуміла, де шукати радість і чи буде ще колись щастя в моєму житті. А згодом прийшло розуміння, що мені цікаво ще раз пройти той шлях, який пройшла в Україні. Я маю дуже багато працювати, щоб робити резонансні проєкти й звучати потужно українським голосом у Канаді.

– Яким вам побачився Київ, який залишили ще перед великою війною?

– Я не була тут від початку повномасштабної війни. Київ – це моє рідне місто, в якому народилася та виросла, закінчила університет. Це вічне місто. Воно не змінюється навіть за дуже жахливих обставин. У Києві – спокійна, розслаблювальна, дружня атмосфера. Мені дуже боляче, що зараз моє місто постійно страждає від обстрілів. Але я бачу, що це робить сильнішими людей, які в ньому живуть.

Також читайте на OBOZREVATEL: "Кіборги" – це малопереконливо сьогодні". Віктор Андрієнко про кіно під час війни, "довгоносиків" і новий проєкт із Риммою Зюбіною.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі Obozrevatel та Viber. Не ведіться на фейки!