Актор серіалу «Опер за викликом» Артем Мартинішин: Моє життя круто змінилося з народженням двійні

9 жовтня о 20:00 на телеканалі 2+2 - прем’єра довгоочікуваного шостого сезону гостросюжетного серіалу «Опер за викликом».

24-серійний детектив про харизматичного й відчайдушного капітана Артема Трофимова був знятий на замовлення 2+2 ще у 2021 році і мав вийти навесні 2022-го.

Про шостий сезон «Опера за викликом», друзів, родину, кіно та театр KP.UA поговорила з актором Артемом Мартинішиним, який грає у серіалі хакера Славка.

У шостому сезоні багато імпровізації

- Артеме, генеральний продюсер 2+2 Сергій Кизима розповідав, що весь цей час канал отримував велику кількість звернень глядачів із запитанням, коли вийде продовження детективу. А ви чекаєте?

- Дуже чекаю! Справді, весь цей час глядачі запитували у соцмережах, коли ж вийдуть нові серії. Чесно, і мені цікаво, що ж у нас вийшло. Бо це був по-своєму особливий сезон. Насамперед через те, що ми працювали з новим режисером – Олександром Ітигіловим. Новий режисер – це завжди нова подорож для акторів. Це нові правила, атмосфера і бачення. Я колись був у Ітигілова на пробах, але не пройшов, тому мені було цікаво, як ми спрацюємося на «Опері». А спрацювались ми прекрасно! Мені імпонував його підхід до роботи – на майданчику завжди все готово і сплановано. Так, він може інколи гаркнути, сказати міцне слівце, однак у нього все чітко.

Я переглядав шматочки нового сезону і помітив, що цього разу, як ніколи, відчувається хімія між головними акторами. Ми з Вишняковим, Пожарським, Ігнатушею на «Опері» з 2017 року, добре один одного знаємо, і це впливає на наших героїв, бо вони також давно працюють у Департаменті кримінальної розвідки. Вони практично сім’я. У шостому сезоні багато імпровізації, бо ми почували себе в кадрі дуже вільно, знали, чого очікувати від партнера, тягнули якісь історії з минулих сезонів. І все так динамічно, живо. Якщо в кадрі потрібно було сміятися, то ми сміялися від душі, бо постійно «кололи» один одного. Під час зйомок однієї сцени ми так сильно розсміялися, що ледве не зірвали зйомку, але саме цей яскравий момент взяли у фінальний монтаж серії.

- Спілкуєтеся з командою серіалу поза майданчиком?

- Так, ми досі тримаємо зв’язок. Буквально вчора спілкувався з Пожарським. Коли почалась повномасштабна війна, ми з ним переписувалися, хоча зв’язку практично не було. Він з родиною мешкав у Бучі, і я сильно переживав за них. Я бачив пости його дружини. Це були страшні публікації. На одній з них – вид з вікна на двір, де все розбомблено, і підпис: допоможіть, нема чого їсти… Потім Саня розповідав, як вони вибиралися, продюсер «Опера» допоміг їм з машиною. Слава богу, зараз з ними все гаразд.

З Пашою Вишняковим ми також спілкуємося. Я постійно слідкую за його благодійною діяльністю, він великий молодець. Його фонд допомагав нам з підгузками та харчуванням для діток. З Олександром Ігнатушею інколи перетинаємося на дубляжу. Побачилися з ним у кінотеатрі на прем’єрі фільму «Індіана Джонс», він дублював головного героя, а моя дружина – головну героїню. Звичайно, хочеться знову зустрітися з ними усіма на знімальному майданчику.

- Зйомки «Опера» завершилися буквально за кілька місяців до вторгнення. Відчували, що росія готується до нового етапу війни?

- Ні, не відчував. Уявити навіть не міг, що це реально може статися. Як і більшість людей, апелював до здорового глузду. Мені здавалося, що росії і путіну невигідно розпочати повномасштабну війну. Коли друзі говорили, що вони, прикриваючись навчанням, вторгнуться, я був впевнений, що це блеф і показуха. 23 лютого друг запитав мене, чи я зібрав тривожну валізку. На що я обурився: «Льошо, ви мене всі дістали цими ідіотськими запитаннями!». Я майже сварився. Наступного дня дружина розбудила мене зі словами «війна почалась»… До 24 лютого я більше переймався тим, щоб не захворіти на «корону» і не підвести команду «Опера». Переживав за ковід, а тут - ракета…

- Чи є у росії у вас друзі, родичі?

- У мене там живе рідний дядько, були друзі, приятелі, актори, з якими ми тут знімалися, навіть товаришували. Дядя – не без впливу російської пропаганди, але не зазомбований, не пропагує війну. Ми більш-менш знаходимо з ним спільну мову. Звісно, я намагався пояснити йому, що відбувається насправді, але він не розвиває цю тему, аби не сваритися.

З акторів ніхто нічого не писав. Хоча в мене були на росії приятелі, з якими ми зустрічалися і поза зйомками. Вони бачать мої пости у фейсбуці (вони досить однозначні), проте мовчать. Всі вони бояться, бо – сцикуни. Я точно знаю, коли ми переможемо, вони вийдуть і скажуть, що були жертвами, що були згодні з Україною, але не могли говорити. Але нічого іншого, крім огиди до них, я не відчуватиму. Вірю, що їм це не минеться. Катастрофа для росії неминуча, вона вже розпадається, як труп, що гниє.

- І як ви ставитеся до мовчунів, які не висловлюють свою позицію щодо війни в Україні?

- Ставлюся як до мовчазної згоди з політикою агресора.

У нас народилася двійня за кілька місяців до повномасштабної війни

- За чим з довоєнного життя сумуєте найбільше?

- За подорожами за кордон. До війни ми постійно подорожували з дружиною, друзями. Бо це можливість відновитися, видихнути, зібрати думки докупи. Цього бракує. Але водночас я намагаюся не бути ахєрєвшим тиловиком, який, бачте, сумує за подорожами. Розкажи про це військовому, який зараз сидить під мінометним обстрілом! Сумуючи за довоєнним життям, завжди повертаю себе до реальності.

Часом спостерігаю, як люди у більш безпечних місцях не усвідомлюють, що зараз відбувається і завдячуючи кому вони сидять у ресторанах, танцюють на дискотеках або п’ють пиво. Так, військові часто кажуть, що життя не має зупинятися, бо саме за це вони воюють. Але водночас потрібно пам’ятати, що у нас триває війна. Важливо цінувати тих, хто там, «на нулі», віддає за тебе своє життя.

- Ваше життя сильно змінилося?

- Воно дуже круто змінилося з народженням дітей. Вони з’явилися у нашому житті за кілька місяців до повномасштабної війни. Як виявилося, поява двійні – це ще те випробування. Сьогодні моє життя складається, перш за все, з батьківства та заробітку грошей, щоб забезпечувати родину.

- Планували діток?

- Ми хотіли дітей. Але, чесно кажучи, я не розумів, що це таке. Мені було 33 роки, і здавалося, що я готовий до батьківства. Не уявляю, як люди зважуються на дітей у двадцять років, особливо жінки. Бо бачу, через що проходить моя дружина – постійні обмеження і цілковите позбавлення комфорту, інколи не вистачає часу навіть почистити зуби. Я досі в шоці, як вона все витягує. Коли запитую, чи їй складно, вона каже: «Ні-ні, все нормально, мені нескладно, мені добре». Жінки – видатні! Після народження дітей я перезакохався у жінок, бо їхня сила надзвичайна. Чоловік не може зробити і десятої частини того, що витримує, проживає кожна жінка. Якби чоловіки народжували, людства б дуже скоро не стало (сміється).

- Пам’ятаєте першу реакцію, коли дізналися, що чекаєте на двійню?

- Ми цьому зраділи. Ми дуже хотіли двох дітей, щоправда, не одразу (сміється). Те, що у нас двійня, ми дізналася на першому місяці. На огляді лікар сказала, що в Ані або більший термін, або двійня. Ми були впевнені у датах, тому подумали, що лікар помиляється. Аня пішла на УЗД, я чекав її в машині. Бачу, повертається до мене з такою «сюрпризною» усмішкою, дає знімок і каже: «Вітаю, у нас буде двійня». Це були неймовірні почуття! Вдруге відчули щастя, коли дізналися, що в нас буде хлопчик і дівчинка.

- Бути батьками двійні дуже непросто.

- До народження Соломії та Устима усі люди, які вже мають подібний досвід, казали нам, що це непросто. Підтверджую (усміхається). Але мені дуже пощастило з дружиною! Коли я бачу, як їй складно і як вона намагається мужньо впоратися з цим, завжди з посмішкою на обличчі, то думаю, що мені взагалі гріх жалітися.

До речі, коли діти тільки народилися, мене постійно консультував Саша Пожарський, який став батьком двійні під час зйомок третього сезону «Опера за викликом». Він ділився досвідом, готував мене до складних моментів, ми постійно обговорювали батьківство. Зараз у нас теж є помічники: батьки, наші театральні друзі, які страхують і допомагають. Наші майже дворічні діти вже ходять до театру – сидять в гримерках, очікують, поки мама з татом на сцені.

В мене була машина, тому вирішив таксувати

- У Молодому театрі ви працюєте вже 15 років. Що нині змінилося у театрі, у вас самому, як змінився глядач?

- Насамперед змінився я. І мій погляд може не відповідати реальності. Та й взагалі є відчуття, що усі ми стали іншими – актори, глядачі, репертуар. Театр став потрібнішим. Це абсолютно точно. Ми відчуваємо це за кількістю проданих квитків. Минулого сезону ми вийшли на довоєнні заробітки. Це при тому, що квитки не здорожчали, а в театрі не стало багатьох вистав, перш за все російської драматургії. Ми попрощалися десь з шістнадцятьма виставами.

- Коли ви знову вийшли на сцену?

- У травні 2022 року ті, хто залишився в Києві, щовихідного грали на малій сцені. У червні ми вже випустили прем’єру казки «Цап-ка-цап», яку нам, до речі, банять соцмережі. Це казка-стьоб про світову політичну ситуацію, гостросатирична історія. Автор Ірина Малоліта настільки круто її написала, що вона заходить як дітям, так і дорослим. Дуже скоро ми повернулися до попереднього формату. Зараз постійно виходять прем’єри, у розкладах репетицій вже нема де писати. Театр став заробляти, ми вийшли на довоєнну зарплатню, бо тривалий час фінансування не було, і ми отримували близько п’яти тисяч в місяць. Через це актори часто починали шукати інші заробітки. Я, наприклад, почав таксувати.

- І зараз таксуєте?

- Зараз трохи менше, ніж у червні минулого року. Тоді кіно не знімали, дубляжу майже не було, ми працювали в театрі, але дохід був незначним. В той час актори бралися за різну роботу – хтось пішов офіціантом, хтось бариста, хтось фітнес-тренером, хтось у доставку чи ІТ. А в мене була машина, тому я вирішив таксувати. Мама казала, що так гроші не заробиш, бо багато людей виїхали зі столиці, та й страшно роз’їжджати містом, коли його обстрілюють. Але я вирішив спробувати. Працював по 16-17 годин і заробляв тисячу гривень в день. Це був гарний заробіток, особливо зважаючи на те, що останні відкладені гроші закінчувалися. Зараз інколи таксую, бо кіноіндустрія ще не відновилася до довоєнних обсягів.

- Пасажири впізнають?

- Впізнають і дивуються. Мовляв, вчора бачили вас в телевізорі, а сьогодні ви працюєте в таксі – це як? Є ті, хто прямо запитують: «А ви – Славік із «Опера»?» Один пасажир навіть сказав: «Ви ж актор! Актор не має таксувати. У вас тонка душевна організація. Що ж це у світі коїться?». І дав мені сто гривень чайових. Але, відверто кажучи, мене абсолютно не хвилює, як це виглядає зі сторони.

- Були думки, що більше не повернетеся до акторської професії?

- Звичайно ні. Я абсолютно переконаний, що це тимчасова історія. Не уявляю себе без акторства. Тим паче, що зі мною завжди є театр. Він дуже виручає. Театр – це не про гроші. Це про душевну рівновагу. Коли ти в театрі, то відчуваєш себе дуже багатою людиною. На сцені ти не думаєш про те, що зараз відіграєш виставу й тобі кричатимуть «Браво!», а потім переодягнешся, вийдеш з гримерки і візьмеш замовлення. Не виключено, що глядач, який щойно був у залі, після вистави сяде до тебе в машину. Зі мною і таке було.

- А що зараз допомагає переключатися?

- На жаль, зараз мало часу проводжу з родиною, з дітками. Тому один день на тиждень повністю присвячую їм. Зазвичай сідаємо в машину і їдемо кудись, де малі ще не були. Я і сам пізнаю Київ завдяки діткам. Вони настільки світлі, що абсолютно переключають мою увагу і думки. З ними про все забуваєш, бо бачиш необізнані очі, яким ти допомагаєш пізнати світ.