«Мої персонажі — це люди з тріщиною», — режисерка Марися Нікітюк про фільм «Я, Ніна»

Фільм «Я, Ніна» вийшов у всеукраїнський прокат 7 вересня. Це історія, заснована на реальних подіях. За сценарієм, телеведуча Ніна Сокіл (її прототипом є справжня українська телеведуча Яніна Соколова, яка є генпродюсеркою цієї стрічки) дізнається про те, що в неї рак. Для Ніни кар’єра на першому місці, тому вона нікому не каже про діагноз і продовжує сприймати онкопацієнтів хіба як учасників телевізійного ток-шоу. Однак хвороба вносить свої корективи і в погляди, і в життя героїні, змушуючи її змінитися, по-іншому ставитися до людей навколо та відчайдушно боротися за життя. Це не екранізація однойменної книги журналістки Яніни Соколової, а окремий твір, який входить до складу мультимедійного проєкту «Варто жити».

Режисерка фільму Марися Нікітюк провела десятки інтерв’ю з онкопацієнтами, які пройшли або проходять лікування. Вони й стали прототипами героїв фільму. Також Марися спілкувалася з лікарями-онкологами, які стали консультантами стрічки. Один із них, Богдан Максименко, став прототипом лікаря Богдана та зіграв епізодичну роль медика, який бере аналізи у головної героїні Ніни.

Фільм отримав додаткове фінансування у 2019 році від німецького регіонального фонду Nordmedia. Також німецька команда займалася візуальними ефектами.

З режисеркою Марисею Нікітюк ми переривали інтерв’ю та спілкувалися двічі: вона якраз їздила містами України та презентувала фільм.

— Вітаю тебе з початком всеукраїнського прокату. Які очікування?

— Дякую. Немає очікувань, є «хотілки». Хочеться, щоб глядач прийшов і подивився. Щоб не було так, як із «Коли падають дерева» (дебютна повнометражна стрічка режисерки, драматична історія дівчини Вітки, її двоюрідної сестри-підлітка Лариси та її коханого молодого бандита Шрама, знятий у копродукції України, Польщі та Македонії 2018 року — «ДМ»), коли шість тисяч глядачів прийшли, а деякі писали кінотеатрам, щоб зняли з прокату «порнуху». Це не останній, але ще один шанс, що глядачі мене полюблять.

— Скільки я не намагалась абстрагуватися від емоцій під час перегляду «Я, Ніни» — не виходило. Було багато приводів переживати щодо раку, додалися емоції від повномасштабної війни. Які ще відгуки ти чула на фільм «Я, Ніна»?

— Мені найбільше подобається, коли люди підходять і кажуть: «Ми плакали». Кажу: «Я рада!». Це катарсис. Вражають люди, які пройшли або проходять шлях боротьби з онкозахворюванням, коли вони вдячні та знайшли якусь силу, світло з фільму. Тут мене вже розриває.

А ще всі хочуть в Канни (йдеться про участь у Каннському кінофестивалі — «ДМ»). Хто каже, що не хоче — обманює, всі туди хочуть. «Коли падають дерева» — це шматочок мого серця, дуже близька мені історія. Я її зробила та розуміла: якщо її не полюблять — нічого страшного. Не подобається моє серце, проходите повз — проходьте. Але рано чи пізно ти хочеш, щоб глядачі побачили твій твір.

Коли вперше ми показали «Lucky Girl» («Я, Ніна») на Талліннському міжнародному кінофестивалі, люди приходили, дякували. Вони не розказували про красиві кадри. Вони говорили про те, що це їм допомагає, що вони рік не плакали, а тепер заплакали, їх це очищує.

І я раптом зрозуміла: можливо, нам вдалося зробити кіно для людей. Воно не вилікує рак. І русню не вб’є, на жаль, хоча дуже б хотілося. Але воно може підтримати, і поки я бачу, що воно так і робить. Я так обережно говорю, тому що прокат тільки починається. Я не знаю, скільки людей прийде, може так, як зазвичай. Але це кіно для глядачів. І воно не зроблене «попроще», щоб «глядачі схавали» — це неповага до себе, до глядача. Це наче ти об’їдки свиням даєш.

Я створюю кіно, намагаюся зробити його кращим, цікавішим, впихнути купу різних образів, зробити якусь складнопідрядну кіномову. І показати глядачеві щось круте, що я вважаю крутим. Я розумію, що я професійний глядач, і тому це може бути складнувато. Але мені хочеться поділитися чимось, що я вважаю класним, а не об'їдками, розумієш?

Можливо, воно таке класне і для людей. Якщо це так, якщо це не тільки моє відчуття, то можна сказати, що моя місія виконана. Вдалося зробити щось важливе. Не просто канни, оскари, а те, що допомагає людям. Наче ти ділишся своїм серцем — і воно когось гріє.

— Що ти відчуваєш, коли дивишся своє кіно поряд із глядачами?

— Усе вирішує колективний настрій залу. Я — емпатична людина, я ніби підключаюся та відчуваю настрій залу. Кожен раз я дивлюся трошки інше кіно. Якщо настрій збігається та всі у захваті, тоді думаю: «Оце я назнімала, молодець, Марисю!». А коли люди насторожені, то думаю, що ось ця сцена задовга чи щось інше. Це невидима штука, яка впливає на загальне колективне сприйняття. Я пам'ятаю ще по театру, адже я сім років працювала театральним критиком, що кожна вистава — різна. Актори приходять у різних настроях, різні глядачі — це жива синергія.

Але мені все одно вдається подивитися кіно. Я вже знаю, де точка заплакати, де сміятись. Якщо воно в мене досі викликає ту ж емоцію — слабкішу, але викликає — значить працює.

— «Я, Ніна» — це не екранізація однойменної книги Яніни Соколової, але все ж: яка твоя улюблена екранізація книги у кінематографі?

— «Країна припливів» Мітча Калліна, яку Террі Гілліам зняв. І книжка, і фільм чудові, вони прекрасно сприймаються разом і окремо.

— Головна героїня твого фільму Ніна Сокіл — це прототип Яніни Соколової чи збірний образ телеведучої?

— Збірний образ. Яніна у «Вечорі з Яніною Соколовою» має більш схожий із моєю героїнею «стервозний» образ, в інших шоу — вона інша, у житті — теж інша. Образ телеведучої — це теж певна роль і вона працює у концепції шоу. Ти не можеш бути окремо, а шоу окремо.

Для фільму нам була потрібна трансформація. Я хотіла показати, як людина через боротьбу проходить шлях до себе. Я працюю з темою вразливості й у «Коли падають дерева», і тут. Людина вразлива, вона має на це право — і це не слабкість, а сила. Але потрібно знати, як захистити цю вразливість.

Людина так побудована, що ми вчимося через біль. Бо інакше ти просто виростаєш тварюкою. Діти, наприклад, постійно перевіряють твої межі. А якщо я тебе вкушу, якщо я тебе сильно вкушу, якщо я тобі скажу, що ти найгірша в світі мама, що ти зробиш? І такою нарваною падлюкою ростеш. А коли тобі хтось зробив боляче — ти такий: «Ого, тобто це я так роблю іншим?!».

Вразливість — це як тріщина на красивому кришталі. Через цю тріщину заходять сонячні зайчики, але й протяг задуває, і біль заходить. Якщо заклеїти цю тріщину, мабуть, не буде болю, але й любові не буде. Мої персонажі — це люди з тріщиною.

— Прототипами онкохворих героїв були реальні онкопацієнти. Чи ти повідомляла їм, що з їхніх історій будеш писати персонажів фільму, і як вони на це реагували?

— Спершу ми домовлялися про інтерв'ю, я казала, що це дослідження для фільму «Я, Ніна». Хтось відмовлявся, комусь було важливо поділитися своєю історією. Інтерв’ю з лікарем-онкологом Богданом Максименком лягли в основу персонажа лікаря Богдана, якого зіграв Артем Мяус. А сам Богдан теж знявся у фільмі в епізодичній ролі лікаря, який бере у Ніни аналіз. Я взагалі хотіла, щоб він сам себе повністю зіграв. Але там була така роль, що треба більше грати, а він працює лікарем, у нього мало часу.

Лікарі-онкологи Богдан Максименко й Олена Самохвалова були консультантами фільму, вони читали сценарій і періодично були на майданчику. Наприклад, коли робили операцію, то в кадрі були всі лікарі, крім Ксенії Хижняк та Артема Мяуса.

Я дуже люблю залучати неакторів. Продюсерською групою ми хотіли ділитися проєктом як досвідом, як терапією, щоб він був правдивим. Наскільки воно зайде аудиторії — побачимо, але хотіли, щоб воно було живим і справжнім.

— Я знаю, що над фільмом ви працювали спільно з німецькою командою. Розкажи про їхню залученість.

— У 2020 році ми отримали регіональне фінансування німецького фонду Nordmedia. Тоді це стало досягненням і щось означало. Це фінансування ми використали на постпродукцію. Також їхня команда робила для нас візуальні ефекти: динозавра, зірочки. Я дізналася, що є динозаври, на яких поширюється авторське право. Ми орієнтувалися на «Парк юрського періоду», і мені з другої чи третьої частини страшенно подобався чорний динозавр — індораптор. Надіслала його німцям, кажу, такого хочу. А вони вже мені відповіли, що такого динозавра насправді не існувало й він запатентований.

Це ж був мем раніше: перше українське кіно з конями, перше українське кіно без коней, перше українське кіно з сексом… А я можу сказати, що ми — перше українське кіно з динозавром.

— На премʼєрному показі в Будинку кіно продюсерка фільму Юлія Сінькевич розповіла, що фільм орієнтовано обійшовся у 860 тисяч євро. Що у зйомках кіно найбільш дороге?

— Усе кіно дороге. Три місяці ми тільки готувалися, а це вже включені гонорари групи. Люди, техніка, спецефекти. Приблизний поділ бюджету такий: 20–30%  — препродукція, 20–30% — постпродукція і більш як 40% — на зйомки. 860 тисяч євро, про які говорила Юлія Сінькевич, у європейському форматі — це low budget кіно, де фінансування не доходить до мільйона. Насправді й для України до повномасштабного вторгнення це було небагато.

— В одному інтерв’ю ти казала, що два повнометражних фільми краще, ніж один. А я скажу, що три — ще краще. Чи вже думаєш над наступною картиною?

— Так, ми зараз з Ігорем Савиченком працюємо над другим драфтом сценарію «Цвіт вишні», який отримав грант від Netflix і також виграв нагороду «Єврімаж» на розвиток проєкту. У фільмі йдеться про чоловіка, який приїжджає з донькою з деокупованої території у Харків. Він має налагодити своє більш-менш нормальне життя. Вони зустрічають боснійку, психологиню з UNICEF, яка пережила облогу Сараєво дитиною. Ці три персонажі намагаються жити кожен зі своїми травмами. І спойлерити не буду, як їм це вдається чи ні. Сподіваюся, що скоро допрацюю другий драфт — і будемо пробувати шукати закордонне фінансування на цю історію.

— Я дивилася фільм, записувала собі деякі цитати. І, напевно, моїм фаворитом стала така: «Щоб розводити руками, треба бути живим». Чи є у тебе якась улюблена цитата або посил із фільму?

— Ну, про посил — це «не сцять, не пи**іть і не ви***уваться». Це я й собі повторюю часто. Також майже вся сцена про «нема ручок, нема снікерсів». І «більше крові — більше лайків».

— До речі, як ти ставишся до концепції «більше крові — більше лайків»?

— Маєш на увазі більше хайпу, чогось такого?

— Трешу, так.

— Треш притягує багато уваги, і цим можна скористатися на благо собі чи якогось проєкту. А спекуляціїї, паразитування на трендових речах я не люблю.

— Тобто як одна із маркетингових стратегій — може бути?

— Зараз багато такого. Я не ходжу в «білому пальті», але спекуляції на таких темах не люблю. Зазвичай спекуляція ліпше виходить на стереотипах. Якщо не заглиблюватися, ти просто констатуєш верхівку айсберга. А там ще метрів 50 під водою. Треба занурюватись далі, досліджувати й аналізувати тему більше. Я не люблю поверховості, стереотипності, особливо в мистецтві. Такі автори або навмисно це роблять, і тоді вони — не дуже хороші люди. Або вони просто дурні, і це теж не робить їм честі.

Фото: Marysia Nikitiuk/Facebook