Блиск і злидні української воєнної документалістики

2 жовтня на телеканалі «2+2» відбулася прем’єра документального фільму «Володарі неба», що присвячений українським військовим льотчикам. Поки вийшла тільки перша частина проєкту, яка розповідає про пілотів літаків. Друга серія (дата її проказу ще невідома) розповідатиме про пілотів гелікоптерів. Автором і режисером стрічки є журналіст Максим Хотіленко. До повномасштабного вторгнення він працював кореспондентом інформаційно-розважальної програми «ДжеДАІ», що виходила на «2+2». Це не перший досвід Хотіленка у військовій документалістиці. Навесні канал показав його проєкт «Бригада» про бійців 127-ї бригади територіальної оборони Харкова, які боронили місто з 24 лютого та брали участь у деокупації області.

 Максим Хотіленко

Військова авіація, якій Максим Хотіленко присвятив свій новий проєкт, — вдячна тема. Звичайні українці вкрай небагато знають як про поточну роботу цієї ланки Повітряних сил України, так і про професію взагалі. Хто ті хлопці, які керують винищувачами та бомбардувальниками? Чому вирішили стати пілотами? Де навчалися? Що робили до вторгнення? Які завдання виконують зараз? Що відчувають? Що бачать зі своєї кабіни?

Фільм «Володарі неба» дає відповіді на ці питання. Він побудований на інтерв’ю чотирьох пілотів: 29-річного майора Вадима Ворошилова з позивним Карая, 29-річного підполковника Ростислава Лазаренка з позивним Грім, 26-річного капітана Дмитра Шкаревського з позивним Ектор і 40-річного полковника Ігоря Кисельова з позивним Вахтанг. На їхньому спільному рахунку, як повідомляє пресслужба «2+2», понад 550 бойових вильотів і 650 знищених ворожих цілей. Більшість вильотів виконав Грім: на момент зйомок ця цифра сягнула 401, що перевищує рекорд аса другої Світової війни, українського льотчика Івана Кожедуба.

 Максим Хотіленко та Ростислав Лазаренко з позивним Грім

Усі герої фільму добре розуміють, що кожний виліт може бути останнім. Двоє з них — Карая та Ектор — були збиті в повітрі, катапультувалися та дістали поранення. На очах Грома двічі гинули його напарники. Пілоти відверто розповідають, чи буває їм страшно, яким був перший наказ після вторгнення, що думають, коли нищать ворога, та що відчувають, коли втрачають друзів.

«Дивлюся — Діма мені телефонує. І в мене таке роздвоєння… Я щойно його проводив у політ, побачив хвіст літака. Спустився донизу й відразу отримав дзвінок. Він просив, щоб ми його знайшли. Моя перша задача була — знизити градус емоцій Діми, бо адреналін зашкалював. Він каже: орієнтир — озеро. Але яке? Тут купа плавнів», — згадує Вахтанг, командир Дмитра Ектора Шкаревського.

«Дивлюся під себе, а я над хатами якимись. І бачу, що мене зносить у бік замерзлої річки. Ну, думаю, провалюся. Ще не вистачало померти! На жаль, висоти було замало, і мені не вдалося скерувати парашут подалі від води. Пощастило, що були морози й гарно сформований лід, на який я приземлився. Відчув відразу різкий біль в спині і зрозумів: п…, встати вже не зможу. Спочатку пару разів крикнув “Допоможіть!” А потім думаю: “Дімон, ну що, серйозно? О четвертій годині ранку ти десь на річці валяєшся. Хто зараз прийде тобі допомагати?”» — продовжує історію Ектор зі свого боку.

 Дмитро Шкаревський, позивний Ектор

Врешті Дмитро заспокоївся та передав свої координати командиру. Його знайшли. Зараз у хлопця встановлені металеві пластини в хребті, він заново навчався ходити, тому досі не повернувся в авіацію.

У Грома на порятунок напарника, пілота Данила Мурашки, шансів не було.

«Ми підходили до початку бойового курсу, і там був винищувач противника. За 90 кілометрів від нас він випустив ракету, яку не було видно на радарах. У лічені секунди вона влучила в літак мого веденого. Найстрашніше, що я досі не можу зрозуміти, чому ця ракета влучила саме у веденого. Адже перший літак, що був до ракети, — мій. Він загинув, і то була тяжка для мене втрата. Я його любив як сина. Настільки світла людина була в нашій сім’ї бойовій», — згадує Грім. Йому так боляче, що це відчувається крізь екран.

 Вадим Ворошилов із позивним Карая

Інтерв’ю пілотів чергуються з рідкісними відеокадрами: тут є зйомки польоту із землі та з кабіни пілотів, під час бою та під час тренувань. Є навіть відео травмованого Караї в момент катапультування та проліт літака Грома крізь вогняне торнадо, який ледь не став для нього фатальним. Ми бачимо, як це виглядало ззовні, та слухаємо розповідь про те, що відбувалося всередині.

«Коли я вперше побачив ворожу колону, я підсвідомо не хотів розуміти, що це противник і мені потрібно зараз усіх цих недобрих людей перемішати з землею. Але коли вони відкрили вогонь з усього, що в них було, я зрозумів, що це точно не наші. Коли перші ракети влучили в колону — чи то паливозаправник, чи машина з боєкомплектом вибухнула. Я перед собою побачив велику кулю полум’я. Я вже знав, що влечу в неї, і боявся, що літак загориться. Але виходу не було. Пам’ятаю, як стало дуже спекотно. Час уповільнився. Але я вилетів», — розповідає Грім. Олександр Щербаков, його напарник у тому польоті, загинув. Із групи льотчиків Грома, що на початку великої війни складалася із шести людей, нині залишилося лише двоє. Включно з ним.

Фільм торкається не лише поточних подій війни, а й історії української авіації. Точніше, окремого та болючого пункту стосовно руйнування галузі після розпаду СРСР. Хронометраж фільму в 45 хвилин дозволяє лише окреслити головні етапи, що призвели до занепаду української авіації: передачу Росії бомбардувальників і крилатих ракет великої дальності в 1990-х роках, дефіцит авіаційного палива та недбале обслуговування техніки на початку 2000-х, захоплення Росією аеропорту «Бельбек» біля Севастополя, де базувалися десятки українських літаків. Утім, інформації достатньо, щоби підштовхнути глядача зацікавитися темою.

Усі відео та розповіді у фільмі — цінний матеріал, за який варто подякувати команді «Володарів неба» та Повітряним силам України, за чиєї підтримки створено проєкт. Але попри актуальну тему, гарних героїв та унікальні кадри, потужного враження фільм не справляє. Бо ефект губиться на тлі авторської «обгортки» — закадрового тексту, відеозаставок і музики, яким місце в інстаграмі, а не в документальному фільмі про війну.

Максим Хотіленко, який заповнює паузи між інтерв’ю пілотів, занурює глядачів у казкову атмосферу, де фігурують не літаки, а «великі залізні птахи», «залізні машини» та «залізні велетні». Ними керують «хлопці з долею справжніх героїв» із «особливої касти воїнів», які «несамовито хочуть вирватися в небо», «зливаються з залізною машиною та несуться в бій».

«Ігор — із династії льотчиків. Ще змалечку він із захопленням спостерігав за залізними велетнями, які на великих швидкостях відривалися від землі та зникали в блакитному океані», — розповідає автор.

Пишномовний текст журналіста помітно контрастує зі щирими розповідями героїв. Навіть якщо вони з Хотіленком вживають однакові метафори, наприклад, «авіаційна родина». Бо для пілотів це життя, а для автора — черговий вензель, яким він вирішив прикрасити свою промову.

У деяких місцях Хотіленко настільки захопився, що мимоволі знецінив досвід інших військових. А може й цивільних. «Лише той, хто пережив катапультацію, може відчувати життя як ніхто інший, бо бачив світ з усіх його можливих сторін», — вважає він. Думаю, той, хто врятувався зі згорілого танка або, наприклад, уцілів під завалами багатоповерхівки, теж непогано розгледів усі боки буття. Але це моє припущення, визнаю.

Прикрасами (за блиском — як новорічними) є й авторське відео, що відокремлює кадри Повітряних сил та інтерв’ю. Переважає уповільнена зйомка, де герої урочисто ідуть за обрій злітною смугою, плавно натягують рукавички, мужньо надівають темні окуляри або роблять щось таке ж показове. Якоїсь миті мені здалося, що я дивлюся рекламу піни для гоління чи, може, шампуню для чоловіків, а не документальний фільм про військових льотчиків.

Ігор Кисельов на позивний Вахтанг

Слоумоушн останнім часом перетворився на ознаку поганого смаку, бо документалісти тривалий час зловживали цим прийомом. Саме тому уповільнена зйомка, використана в таких масштабах, — це за межами розуміння. Доповнюють картину інші набридлі прийоми на кшталт сонця в долонях автора або кадрів, де дорослий із дитиною пускають повітряного змія на тлі заходу. Відповідальні блогери такого вже навіть в інстаграмі не постять, бо підписники «наїлися» цим донесхочу. Змія запускали, до речі, теж у режимі слоумо.

Саундтрек у фільмі передбачуваний: різноманітний набір композицій, що пропонує ютуб у категорії «Епічна емоційна тема». Цей музичний супровід виконує роль закадрового сміху в комедіях, тобто підказує емоції. Раптом хтось не здогадається, що герой в небі ризикує життям, — тривожно-героїчний мотив допоможе.

«Володарі неба» — не перший документальний фільм «2+2», де зміст конфліктує із формою. З останніх прикладів можу згадати «Крути. Гостомельський рубіж», де автори вирішили порівняти бій під Крутами 1918 року та битву за Київ 2022 року. В підсумку загубився подвиг сучасних захисників.

«1+1 Media», до складу якого входить канал «2+2», в силу, так би мовити, історичних причин має карт-бланш: доступ до військово-політичного керівництва України. Це суттєво полегшує пошук цікавих тем і спілкування з героями. Але для гарного кіно замало інтерв’ю закритих від сторонніх очей учасників подій, унікального відео та дорогої апаратури для зйомок. Треба бачити межу, за якою повага та захоплення незвичайними людьми переходить у нездоровий пафос. Бо там, де «залізні велетні несамовито рвуться в бій», нема місця реальним людям. А вони ж реальні — ті хлопці в кабіні пілотів. І ми, глядачі, також.