Війна Судного дня: чому 50 років тому Ізраїль захопили зненацька і як йому вдалося вистояти

Напад бойовиків Хамас на Ізраїль стався наступного дня після 50-х роковин початку «Арабо-ізраїльської війни 1973 року («Війна Судного дня»). Бачити в цьому певну символічність, порівнювати події півстолітньої давності, знаходити спільні риси, наприклад, такі як помилки ізраїльської розвідки – зараз є неминучою тенденцією як для простого обивателя, так і для експертів та аналітиків усього світу. KP.UA згадує головні факти про ту, швидкоплинну і кровопролитну, яка наразі стала останньою в регіоні війною, в якій були задіяні регулярні війська відразу кількох країн.

Судний день обрали не випадково

Це була вже четверта арабо-ізраїльська війна між Ізраїлем та його агресивними сусідами (після «війни за Незалежність» 1948 року, «Шестиденної війни» 1967 року та «війни на виснаження» 1967-1970 рр.). Сказати, що вона стала несподіваною? Ні, все говорило про неминучість цього протистояння. Справа була лише в деталях. Питання стояло лише в тому, хто, коли і де її почне.

Датою масштабного наступу Сирія та Єгипет обрали 6 жовтня – іудейське свято Йом-Кіпур, відоме як День спокутування або Судний день. Віруючі юдеї добу утримуються від їжі, відвідують синагоги та максимально можливу кількість часу проводять у молитвах. Розрахунок був саме на розбалансованість державної системи, на складність за умов свята перебудувати життя країни на військовий лад. Ось і пішли в наступ, сподіваючись на розслабленість противника. Цілі союзників були очевидні – повернути території, зайняті Ізраїлем у ході Шестиденної війни. Єгипет претендував на повернення Синайського півострова (за умовами мирної угоди лінія розмежування проходила тоді Суецьким каналом), Сирія націлилася на Голанські висоти. Спочатку конфлікту настання союзників вийшло більш ніж вдалим. Єгипетська армія форсувала Суецький канал і просунулась углиб Синайського півострова на 10-15 кілометрів, прорвавши ізраїльську лінію оборони Бар-Лева (піщана стіна заввишки 20-25 метрів та бетонні форти з опорними пунктами з невеликими гарнізонами). Сирійці також мали успіх у перші дні. У противника все виходило настільки швидко та успішно, що здавалося – Ізраїль не вистоє.

Помилки розвідки, нерішучість уряду

У перших невдачах звинуватили службу розвідки Ізраїлю. Стратегічний план оборони на лінії Бар-Лева припускав, що Тель-Авів знатиме про атаку, що готується, мінімум за дві доби до її початку. За цей час влада має провести мобілізацію, завдати превентивного удару авіацією, підтягнути резерви і перейти в контрнаступ уже на території противника. Уряд Голди Меїр безмежно довіряв Моссаду. Однак щось пішло не так. Насамперед було спотворено дані розвідки про готовність Сирії та Єгипту до війни.

Вважалося, що війська цих країн ще не готові до нової війни. А концентрація військ на кордоні пояснювалася вченнями потенційними противниками, що проводилися, по кілька разів на рік. Крім того, у випадку з Єгиптом розвідка передбачала відсутність у армії Ассада необхідної кількості понтонної техніки для перетину Суецького каналу. І ключовий момент – про дату та час майбутнього нападу уряду країни було доповено у день атаки. І навіть тут було допущено помилку. Розвідка повідомляла про початок бойових дій 6 жовтня о 18-00, а Сирія та Єгипет напали о 14-00.

Втім, помилками «Моссаду» справа не обмежилася. У перші години війни дії уряду багато експертів вважають нерішучими. Того самого превентивного удару авіацією завдано не було. Причина – небажання Голди Меїр виглядати в очах світової спільноти агресором. Крім того, оголошена мобілізація була лише частковою. Аналітики говорили про необхідність формування п'яти дивізій, а уряд спочатку погодився лише на дві. Причина? За минулої загрози нападу у травні 1973 року закликали всіх, загострення не сталося, а економіка країни серйозно постраждала. Саме помилками розвідки та нерішучістю уряду можна пояснити невдачі перших днів протистояння.

Війну зупинили за 19 днів

Ізраїль зміг витримати перший удар, впоратися з хаосом, зібратися та перейти у контрнаступ. Події розвивалися більш ніж стрімко, та й вся Війна Судного дня тривала всього лише 19 днів (вже 25 жовтня було досягнуто домовленості про припинення вогню). У чомусь «допомогли» супротивники. Єгипет, досягши перших успіхів, прорвавши лінію Бар-Лева, спочатку зупинився, давши Ізраїлю можливість перегрупувати свої сили. Потім рушив уперед і зазнав невдачі у боях з АТІ (Армією Оборони Ізраїлю). І настільки серйозно, що припустився проникнення ізраїльських танків на свою територію (ізраїльські штурмові підрозділи знаходилися за 100 км від Каїра). Не краще були справи і в сирійців. Війська Хафеза Асада відійшли настільки вглиб, що ізраїльська артилерія могла навіть обстрілювати околиці Дамаска, наблизившись до нього на відстань 40 кілометрів.

Подальший розвиток конфлікту було зупинено завдяки домовленості США та СРСР, не готових до переростання конфлікту у глобальну площину (а до цього йшло, війська двох супердержав перебували у повній бойовій готовності). Пентагон та Москва змогли переконати своїх союзників у необхідності припинення бойових дій. 25 жовтня бойові дії було припинено.

Залишилися при своїх

Переконливою перемогою Ізраїлю виглядають підсумки війни лише з першого погляду. Так, перевага АТІ над противником була ще раз з лишком доведена. Так, загалом результат бойових дій закріпив позиції країн, позначені після Шестиденної війни 1967 року. Так, Ізраїль став ще більш значним гравцем, здатним диктувати свої умови, не тільки на Близькому Сході, а й загалом у світовій геополітиці.
Але країна зазнала найбільших втрат порівняно з минулими війнами. За офіційними даними, це від 3000 до 8000 убитими, від 7000 до 12000 пораненими, від 300 до 500 осіб потрапило в полон. Для невеликої держави, оточеної більш численними войовничими сусідами, це стало дуже серйозним ударом. Повномасштабні бойові дії суттєво підірвали економічний потенціал країни і уряду доводилося вживати жорстких заходів, щоб стабілізувати післявоєнну ситуацію. І найголовніше «але» – конфлікт не було зупинено, а скоріше поставлено на паузу, яка тривала до сьогодні.

Переможців покарали

Не минуло й півроку після, начебто, беззастережної перемоги Ізраїлю у війні, а країну накрили антиурядові акції. Владу звинувачували у помилках, що призвели до великих жертв, нерішучості та недостатнього професіоналізму. Дійшло до того, що створили спецкомісію з розслідування воєнних невдач. У результаті 6 керівників армії та розвідки були визнані відповідальними та усунені від займаних посад. Найгучніше ім'я серед них – начальник генштабу Армії Оборони Ізраїлю Давид Елазар (Дадо). Багато хто і зараз вважає, що рішення несправедливим, адже саме Дадо зміг «витягнути» багато пікових питань бойових дій, а деякі його логічні ініціативи блокувала Голда Меїр. Протестні настрої дісталися зрештою і до головної мети незадоволених – міністра оборони Моше Даяна. У квітні 1974 року він все ж таки був відправлений у відставку разом з усім кабінетом Голди Меїр.

У розвідці з'явилися «захисники диявола»

Після закінчення розслідування деталей усіх прорахунків розвідки та насамперед її нездатності зробити належне (почуте владою) застереження, у відомстві було створено спеціальну групу, зібрану з найкращих аналітиків. «Захисники диявола» (таку назву отримав глибоко засекречений новий підрозділ) мають право висловлювати думку протилежну будь-якому іншому (очікуваному, бажаному, тому, хто напрошується). Представники групи мають прямий доступ до прем'єр-міністра та їх рекомендації мають розглядатися як ймовірні. Девіз команди звучить як «Іпха містабра», що в перекладі з арамейської означає «Можливо, що все навпаки». Чи були сигнали від «захисників» напередодні нинішніх подій наразі невідомо. Але якщо й були, то вони залишилися непочутими.

На тему

Смерть Нобелівського лауреата світу

6 жовтня, але вже 1981 року стало днем, коли світ знову говорив лише про одну новину – вбивство Анвара Саддата. Президент Єгипту приймав парад на честь національного свята - успішної операції "Бард" - день початку "Війни Судного дня". Підсумок усієї війни в Каїрі воліли не згадувати, а ось перші її дні – так, відзначали та пишалися. До речі, вважалося що хто точно опинився в плюсі ​​від збройного протистояння 1973 року саме Саддат. Він кардинально змінив тактику вибору союзників. Відмовившись від стратегічного партнерства з СРСР, почав активно співпрацювати зі США. А після підписання Кемп-Девідських угод 1978 повернув під контроль Єгипту Синайський півострів. Саме цю угоду мир сприйняв з ентузіазмом, Саддату та прем'єру Ізраїлю Менахему Бегіну того ж року навіть вручили Нобелівську премію миру.

Щоправда, укладена угода з Ізраїлем та автоматичне її визнання суверенною державою, у самому Єгипті припало до душі не всім. Як не намагалися спецслужби країни, тисячами заарештовуючи підозрілих арабів, запобігти замаху на президента вони так і не змогли. Лейтенанта Халеда Ахмеда аль-Ісламбулі, який зробив кілька смертельних пострілів, судили і розстріляли, але в країнах ісламського світу його визнали героєм-мучеником. У Тегерані його ім'ям навіть назвали вулицю.