Не маємо іншого вибору, окрім як продовжувати допомагати аграріям, населенню та ЗСУ, - Андрій Дикун

Нижче наводимо повний текст розмови Ендрю Вілсона, виконавчого директора CIPE, з головою Всеукраїнської Аграрної Ради Андрієм Дикуном українською мовою.

Ендрю Вілсон:

–  Наш сьогоднішній гість – Андрій Дикун, голова Всеукраїнської Аграрної Ради, найбільшої аграрної асоціації в Україні, та колишній заступник Міністра аграрної політики та продовольства України. Андрій приєднується до нас, щоб поділитися своїм баченням ролі, яку аграрна спільнота та бізнес-лідери можуть відіграти у відновленні та забезпеченні процвітання України. Ласкаво просимо до MOVA, Андрію. Ми всі, знаходячись за межами країни, знаємо, що це був неймовірно важкий рік для України. Як справи у вас і ваших колег?

Андрій Дикун:

–  В нашій організації понад 1100 учасників. Частина з них перебуває на окупованих територіях, більшість з яких ув'язнені росіянами. Інша частина учасників ВАР знаходиться на деокупованих територіях, їхні господарства зруйновані, поля заміновані. А решта аграріїв на Заході, Півночі, Півдні та в центрі України, вони також почуваються не дуже добре, бо не можуть продати свою продукцію. Але, наприклад, днями у нас були збори правління асоціації, і ми всі розуміємо, що нам не так важко, як нашим колегам, які перебувають у в'язниці, і як аграріям, які перебувають на окупованих територіях. І, що не менш важливо: нам не так важко, як українській армії. Так, нам всім складно, але деякі люди відчувають набагато більші труднощі, ніж ми. Тож у нас немає іншого вибору, окрім як продовжувати допомагати, чим можемо.

Ендрю Вілсон:

–  Всеукраїнська Аграрна Рада – видатна асоціація. Чи не могли б ви розповісти нам трохи про те, що ви робите для допомоги своїм учасникам на даному етапі, над чим працює асоціація? Я пам'ятаю, в одній з попередніх наших розмов ви використовували термін, що війна стала для людей чимось на кшталт звички. Це означає, що люди вчаться жити з цією ситуацією, але очевидно, що вам в асоціації довелося розробити власні підходи, щоб допомогти своїм учасникам у цьому. Чи можете ви розповісти нам трохи про те, з якими першочерговими проблемами стикаються ваші аграрії, і як ВАР працює, щоб допомогти їм у цьому новому середовищі?

Андрій Дикун:

–  Кілька слів про ВАР. Коли я працював у Міністерстві аграрної політики та продовольства України, ми з командою бачили багато прикладів як працюють аграрні асоціації в різних країнах світу. Для нас вже тоді була дуже зрозуміла американська модель ведення аграрного бізнесу, адже в США сільське господарство – це бізнес. Так само і в Україні, аграрний сектор – це бізнес. Коли я завершив свою роботу в Міністерстві, зрозумів, що українські аграрії не представлені ні в парламенті, ні в Уряді, і тому запропонував зробити більш-менш те саме, що в США зробили багато років тому. Так з’явилася Всеукраїнська Аграрна Рада.

Основним завданням ВАР до війни було відстоювання інтересів аграріїв в парламенті та в Уряді України. Також варто враховувати, що війна почалася в 2014 році і ми звикли захищати наших фермерів ще з того часу. У нас була своя приватна охоронна компанія, в якій працювало понад 100 осіб, але зараз всі ці хлопці служать в ЗСУ.

Ми допомагаємо нашим аграріям з бухгалтерією, з податковим законодавством, відповідаємо на звичайні запитання, з якими вони до нас звертаються, а також створюємо кооперативи. Як і в Америці, у нас є кооперативи, і ми починаємо створювати зернові кооперативи. А ще ми проводимо багато освітніх заходів для аграріїв.

З перших днів повномасштабної війни ми зрозуміли, що якщо наші міста будуть оточені російською армією, вони одразу ж помруть без продовольства. Тому через два дні після початку війни ми почали відправляти вантажівки з зерном до Києва. Київ не був оточений, але з Одеси був лише один шлях до Києва. Тож ми відправили 10 000 тонн пшениці до столиці, щоб люди могли зварити якусь їжу, а також понад 5 000 тонн різної їжі в такі міста, як Миколаїв, Чернігів, Харків.

Пізніше, у квітні, ми познайомилися з Хосе Андресом, відомим кухарем, засновником організаціі World Central Kitchen. Ми подякували за допомогу, але Хосе і його команда в основному привозили їжу з Європи, тому ми попросили його задля підтримки наших виробників купувати їжу у місцевих українських фермерів і роздавати її людям. І вони почали так робити. Я дуже вдячний за це і всьому американському народу, тому що тільки через World Central Kitchen було вкладено 450 мільйонів доларів в їжу, яка була передана українським переселенцям, людям у постраждалих районах. Це була велика робота, яка не дуже, я б сказав, популярна, тому що більшість людей думають, що американці допомагають нам тільки зброєю.

Інша річ, яка була важлива для нас – якось допомогти нашим аграріям на окупованих територіях. Вони мали ферми, але там не було аптек. Вони не могли купити ніяких ліків, ніякого корму для корів, наприклад. Тож ми постачали все це для них.

Ендрю Вілсон:

–  Андрію, як ви доставляли допомогу на окуповані території? Я думаю, що це було неймовірно небезпечно.

Андрій Дикун:

–  Так, це було небезпечно, але ми були впевнені, що це не буде тривати так довго. Нам потрібно було рятувати худобу, корів, бо без ліків вони б також загинули. Але ми зупинилися після того, як прийшли росіяни. Це був перший місяць, може, місяць-півтора. Росіяни взяли контроль над фермами і все, ми втратили будь-який зв'язок з господарствами.

Ендрю Вілсон:

–  Що ви знаєте про умови життя фермерів, які зараз перебувають за російською лінією фронту? Чи можуть вони щось робити? Як вони виживають?

Андрій Дикун:

–  Ситуація така. Вони поїхали до Криму, з Криму до Грузії, з Грузії до Європи, а з Європи назад до України. Таким чином їм вдалося втекти з тієї території. Їхні господарства перейшли під контроль російської федерації. Окупанти привезли туди людей з росії, які тепер намагаються керувати всіма цими господарствами. На жаль, багато наших аграріїв були ув'язнені. З деякими з них нам вдалося поговорити, а потім, завдяки українським політикам, обміняти на російських солдатів. Один із аграріїв сидів у в'язниці більше року.

Все зерно, яке було у фермерів, росіяни забрали і кудись продали. Я не знаю, куди саме. Думаю, що спочатку вивезли в Крим, а потім кудись далі. Більшість цих фермерів зараз на неокупованих територіях, а деякі з них в українській армії. Вони хочуть допомогти солдатам зберегти свою землю і повернути її назад.

Всі думають, що війна скоро закінчиться, але вже пройшло дуже багато часу. У нас багато аграріїв з Херсонської області. Вони вирощували овочі, бо Херсонська область завжди була овочевим регіоном для України. Зараз територія окупована, тож ми говоримо аграріям, що можемо дати їм трохи землі від інших фермерів, де раніше вирощували пшеницю, наприклад, і ми можемо підтримати їх грошима.

Ці аграрії також створили громадську спілку «Агровиробники окупованих територій» на базі Всеукраїнської Аграрної Ради аби відстоювати свої права та допомагати один одному. На жаль, агровиробники, які опинились в зоні окупації рф або деокуповані не мають можливості захистити свої права. Тим, хто залишається там працювати, загрожують реальні строки за гратами, згідно українського законодавства. А тим, хто покинув господарство та виїхав, важко відновити власний бізнес на вільних територіях. Трапляються також випадки, коли господарство окуповане, наприклад, у Запорізькій області. Але на ньому працюють росіяни, воно під їх управлінням, аграрій в цей час знаходиться на неокупованій території і отримує рахунки на сплату за електроенергію, яку використовує ворог. Це звучить абсурдно, але така реальність. І, звичайно, цим фермерам потрібна допомога.

Ми допомагаємо в юридичних питаннях. Також, коли територія вже деокупована і аграрії хочуть повернутися, але бачать, що їм потрібні гроші, щоб перезапустити свій бізнес, а цих грошей у них немає, ми говоримо з багатьма фінансовими установами у світі, такими як Світовий банк, Європейський банк реконструкції та розвитку, USAID, що нам потрібна підтримка для таких господарств. На жаль, українські банки відмовляють їм у кредитуванні через великі ризики повторної окупації.

Ендрю Вілсон:

–  Іноді мені здається, що ми просто не замислюємося про такі, здавалося б, божевільні ситуації, в які потрапляють люди. Один з фрагментів відеоматеріалів і фільмів, які ми бачимо по телебаченню тут, у Сполучених Штатах, – це величезна кількість нерозірваних мін, розбитих танків, іншої військової техніки, пошкодженого майна, яке вже існує. Як ми можемо повернути ці фермерські поля до продуктивного використання? Мені здається, що це перше питання, яке необхідно вирішувати аграрію, адже це його власна земля.

Андрій Дикун:

–  Так, це велика проблема для українських фермерів на деокупованих територіях. І досі є багато полів, які ми навіть не можемо обстежити, тому що лінія фронту дуже близько і вона надзвичайно велика – більше 1000 кілометрів. Нам потрібні фахівці зі спеціальною технікою. Дуже багато фахівців і техніки. Лише після розмінування територій аграрій зможе продовжити свою роботу.

Ендрю Вілсон:

–  Справді, дуже небезпечна ситуація. Щодо питання фінансування. Як ви отримуєте гроші, щоб відновити свою діяльність? Як вирішити питання з боргами та рахунками? Ми обговорили проблему фізичної безпеки та питання, які виникають у фермерів у зв'язку зі знищеними господарствами. Але інша проблема, якщо ви фермер, вам потрібні матеріали для вирощування врожаю, добрива, насіння, засоби захисту від комах. Чи є щось, що робить ваша асоціація, або на що ваша асоціація могла б звернути увагу, щоб переконатися, що ланцюги постачання цієї продукції в країну є доступними для цих аграріїв, і які ключові проблеми виникають у них з отриманням цих матеріалів у першу чергу?

Андрій Дикун:

–  Від початку війни єдиною проблемою було дизельне паливо, тому що більша частина його надходила з Білорусі та частково морем. А в Україні ми виробляли лише 15%. Як організація ми одразу придбали великі вантажівки для дизельного палива і тепер доставляємо його з заводів у Європі безпосередньо на ферму. Ми вирішили це питання за два місяці. Це була єдина проблема з ресурсами.

Зараз проблема –  насіння та продаж врожаю. Фермери на деокупованій території, наприклад, в цьому сезоні потребували насіння озимого ячменю, озимої пшениці та озимого жита. Тож ми зібрали гроші у наших аграріїв, закупили на ці гроші насіння і таким чином допомогли їм. Залишається продаж. Щодо цього ми просимо наших партнерів в США та Європейські країни про інтервенційні закупівлі, адже експортувати морем ми поки що не можемо.

Чому в Україні такий важливий аграрний сектор? Тому що порівняно, наприклад, з США, в Україні аграрний сектор становить близько 20% ВВП. У Сполучених Штатах –близько 2%, в європейських країнах – 3-4%. З початком війни аграрний сектор був основним локомотивом української економіки. І коли аграрії не можуть продавати свої врожаї, а ціна дуже низька, нижче собівартості, то це великий виклик для майбутнього всієї країни. Ми просимо наших партнерів в США та європейські країни допомогти нашим аграріям, наприклад, через інтервенційні закупівлі зерна.

Ендрю Вілсон:

–  Я чув про всі ці заходи, які проводить ваша асоціація, які є такими життєво важливими. Як ви це робите? Чи багато у вас людей, які зголошуються допомагати? Як ви, як керівник, організовуєте свою асоціацію, щоб відповідати на всі ці потреби? Це має бути неймовірний обсяг роботи, і я не можу собі уявити, що лише професійні працівники асоціації можуть впоратися з цим самотужки.

Андрій Дикун:

–  У нас є спеціальна команда, яку я називаю "Гуманітарний напрямок". Зараз ми працюємо з World Central Kitchen та іншими донорами. Ми продовжуємо готувати та доставляти продуктові набори для постраждалих українців. У нас є два склади, де ми пакуємо продуктові набори, і відправляємо їх вантажівками на деокуповані території. Аграрії допомагають нам, бо у них є вантажівки, склади, а ми допомагаємо людям в їх громадах.

Також дуже важливо підтримувати людей на деокупованих територіях з насінням, яке вони саджають на своїх присадибних господарствах – це невеличкий город біля будинку. Тож ми постачали насіння учасникам ВАР, а вони розповсюджували його серед людей у своїх селах, підтримуючи продовольчу безпеку в громадах.

В перші дні війни ми створили благодійний фонд SaveUA. Зараз йому вже півтора року. Між пройшов міжнародний аудит. І саме через нього, а не через асоціацію, як неурядову організацію, багатьом донорам працювати зручніше.

Також, учасники ВАР багато допомагають ЗСУ. Український головнокомандувач, пан Залужний, якось згадав, що один пікап рятує щонайменше одне життя наших захисників. Тому, ми допомагаємо пікапами і за час повномасштабного вторгнення відправили на потреби ЗСУ понад 1300 пікапів.

Насправді, багато такої власної техніки аграрії втратили на постраждалих територіях. Деякі автівки були мобілізовані для армії, а вона вкрай потрібна на господарствах. Щоб бути в полі потрібне авто, тому що якщо є міна, у фермера є шанс вижити в пікапі.

Наразі пікапи потрібні для захисту елеваторів, які росія постійно атакує по всій Україні. Далеко від портової інфраструктури. Наприклад, наш друг Хосе Андрес вирішив допомогти аграріям саме пікапами. Він пожертвує 1 мільйон доларів на це, і поговорить з іншими людьми, аби збільшити допомогу і надати кожному аграрію на постраждалій території пікапи. Це також один із напрямків нашої допомоги аграріям. Але на це потрібно витратити багато часу, спілкування, переговорів.

Зараз в Україну приїжджає багато донорів, і якщо наш учасник хоче отримати гроші від донора, він повинен надіслати заявку. Але, щоб написати заявку потрібні спеціальні навички та знання. Потрібно знати як писати, як описувати, і в багатьох випадках це потрібно робити англійською мовою. Тому, знову ж таки, у нас є спеціальний відділ з сімома людьми, які день у день, щодня спілкуються з аграріями про їхні потреби. Вони знають всіх донорів і як вони можуть допомогти фермерам. Саме ці люди пишуть ці проекти разом з фермерами. Не завжди ми отримуємо схвальну відповідь, але ми працюємо. Загалом у Всеукраїнській Аграрній Раді на даний момент налічується близько 400 осіб співробітників.

Ендрю Вілсон:

–  Це дивовижно, що 400 людей здатні так впливати на ситуацію в сільському господарстві в Україні. Інше питання, про яке ми багато чуємо на Заході – це, звичайно, питання експорту зерна. Воно дуже актуальне зараз через розрив «зернової угоди», адже це означає, що Україна повинна експортувати свою продукцію суходолом. А з деякими вашими сусідами виникають різні проблеми з цього приводу. Що ви можете розповісти про те, що робить Всеукраїнська аграрна рада, щоб допомогти вирішити ці проблеми?

Андрій Дикун:

–  Ми намагаємося спілкуватися з нашими партнерами. Наприклад, я нещодавно повернувся з Литви, де зустрічався з Міністром сільського господарства Литви та лідерами Асоціації фермерів Литви, щоб пояснити їм, що не варто боятися України чи продукції в Литві. Так, це не дуже добре, бо вони зароблять грошей, але ми платимо за це своїми життями. Ми спілкуємося з Польщею, Угорщиною, Румунією, Болгарією, з усіма тими країнами, які на даний момент захищають експорт з України. Ми намагаємося спілкуватися з ними, тому що, з одного боку, вони допомагають нам зброєю. З іншого боку, вони не дають нам можливості продавати. Але навіть якщо все буде добре, і ми зможемо продавати в країни ЄС, це не дуже нам допоможе, тому що залізничного і автомобільного сполучення недостатньо.

Я можу навести вам цифри. Раніше, коли працював «зерновий коридор», близько 3 мільйонів тонн ми експортували через порти Дунаю, ще 3 мільйони тонн ми експортували через порти Одеси. Залізницею – близько 1 мільйона, автотранспортом – півмільйона. Зараз Одеський порт більше не працює, тому що немає жодної «зернової угоди», а порти Дунаю майже щодня атакуються росіянами. Залізниця для нас не є рішенням. В глобальному масштабі для нас є лише один шлях: Одеські порти, глибоководні. А для цього нам потрібні F-16.

Наші генерали кажуть нам, якщо ми хочемо, щоб наш корабель виходив з Одеси, їм потрібно захистити його з повітря. І єдиний можливий спосіб для цього – F-16. Ми дуже вдячні Сполученим Штатам та іншим партнерам, що наші пілоти вже  тренуються. Тож ми дуже сподіваємося, що до кінця року F-16 будуть в Україні, і зможуть допомогти захистити наше небо, а ми матимемо нормальний експорт. Але поки що ми маємо хороші врожаї, хорошу продукцію, але ціна на неї нижча за собівартість.

Ендрю Вілсон:

–  Андрію, я хочу подякувати вам за те, що ви поділилися своїм розумінням того, наскільки тісно пов'язана безпека України з її сільськогосподарською безпекою. І я думаю, що це те, над чим люди недостатньо замислюються. Історії, які ви нам розповіли про те, як аграрний сектор не лише безпосередньо платить зарплати солдатам через свої податки і свою продукцію, але й робить це в неймовірно складних умовах, і часто, як мені здається, в збитках. Але вони продовжують займатися сільським господарством, тому що це те, що вони вміють робити, і це той внесок, який вони вміють робити, і ваша асоціація є ключем до того, щоб допомогти їм у цьому.

Я хочу привітати вас особисто та 400 людей, які працюють з вами, з тим, що ви покращуєте життя українських аграріїв наскільки це можливо. Ви також допомагаєте військовим у дуже конкретний спосіб, і я дуже сподіваюся, що ви зможете знайти ті пікапи, які вам потрібні. Я сподіваюся, що ви зможете вирішити кредитні проблеми ваших учасників і ці абсурдні ситуації, коли вони мають борги за землю, яку вони не можуть контролювати. Це історії, які, на мою думку, дуже важливо знати людям по всьому світу. Дякую вам і бажаю успіхів у роботі, яку ви робите.

Андрій Дикун:

–  Дуже дякую. Користуючись нагодою, я хотів би подякувати кожному американському громадянину, всьому американському народу, тому що ви дійсно нам дуже, дуже, дуже допомагаєте. Без вас Україна не вижила б.