Судний день Голди. Фільм, який на часі

Фільм «Голда», присвячений «залізній леді» Ізраїлю, уродженці Києва Голді Меїр, є надзвичайно повчальним для нас — але ми його можемо подивитися тільки онлайн через недбалість наших бюрократів.

Нинішній напад на Ізраїль має збіг дат, явно запланований терористами ХАМАС: адже рівно 50 років тому, 6 жовтня 1973-го, раптовою атакою єгипетських і сирійських військ почалася Війна Судного дня.

Цим подіям присвячена драма ізраїльського режисера Гая Наттіва «Голда», знята в копродукції США й Великої Британії.

Варто зауважити, що це не перший фільм про легендарну уродженку Києва. У 1982 році у США вийшла біографічна стрічка «Жінка на ім’я Голда», де Голду Меїр зіграла Інгрід Бергман, відзначена за цю роботу «Золотим глобусом».

Наттів зосереджується на ключових вісімнадцяти днях — від перших пострілів і до переламу в кампанії, коли єгипетський президент Анвар Садат пішов на мирні переговори, щоб уникнути остаточного розгрому своїх військ. У пролозі, втім, бачимо виступ Голди перед комісією судді Аграната в 1974 році, котра розслідує дії посадових осіб, що призвели до численних утрат серед військових і цивільних під час агресії. Тож основний сюжет — це розгорнутий флешбек: спогади прем’єр-міністерки про перебіг війни.

До речі, попри всі відмінності історичного й політичного контексту, тут є паралелі з нашою ситуацією. Уряд Ізраїлю теж не вірив у вторгнення. Аргумент проти мобілізації теж був економічний — мовляв, арабські режими хочуть завдати збитків, змушуючи Ізраїль розгортати війська. Коли Єгипет і Сирія таки напали, це заскочило всіх зненацька. Пентагон на початку був проти передачі зброї Ізраїлю, а повітряний міст з американською допомогою був налагоджений тільки після того, як армія держави євреїв показала, що добре дає раду на фронті. Голді Меїр пропонували переговори про мир ціною територіальних поступок з боку Ізраїлю, від чого вона категорично відмовилася.

У фільмі немає масштабних батальних постановок. Це винятково інтер’єрне кіно — бачимо протагоністку лише в штабі, у себе вдома чи в лікарні, в кабінеті променевої терапії, куди вона ходить потай, через морг. Усі бої подані або короткими врізками кіно- й телехроніки, або через закадрові репліки в радіоефірі на полі битви.

Режисуру Наттіва видатною не назвеш: багато спрощених мелодраматичних моментів, доволі монотонна драматургія, а виконавці другого плану, весь той генералітет, що оточує Голду, інколи здаються на один штиб, майже без характерів. Але все це компенсує надзвичайно вдалий вибір виконавиці головної ролі — Гелен Міррен.

Грати правительок для Міррен — звична справа: варто згадати, зокрема, байопік «Єлизавета»; за перевтілення в Єлизавету ІІ акторка отримала «Оскар», «Золотий глобус» і BAFTA. В Голду вона вкладає ту багатогранність, що змушує співчувати героїні в будь-яких ситуаціях. Однаково яскраво показує прем’єр-міністерку слабкою, в розпачі, а також сильною та рішучою, такою, що вміє наполягти на своєму в цілковито чоловічому оточенні. Рух, яким вона закурює чергову цигарку, погляд очей, по-материнськи дбайливих, чи повних сліз, чи непохитно рішучих, дотепні словесні дуелі з Генрі Кіссінджером (Лів Шрайбер) та іншими політиками — фактично, Міррен врятувала фільм, хай і перетворивши його на монодраму.

Згадується тут і Україна — правда, в не надто мирному контексті: Голда розповідає, як батько заколочував вікна, коли вони жили в Києві, аби уникнути непотрібної уваги з боку п’яних російських козаків. При зустрічі Голда пригощає Кіссінджера борщем. Про Росію теж згадують; один із діалогів варто процитувати:

— Ці росіяни принесли в світ самі страждання.

— Звісно, є Толстой…

— І Достоєвський. Страждання на кожній сторінці.

Є і та знаменита розмова, де на репліку держсекретаря, що він спочатку американець, а потім уже єврей, Голда відповіла: «Ми в Ізраїлі читаємо справа наліво».

Балачки так і лишилися б балачками, якби військо Ізраїлю, попри всі заклики непроханих пацифістів, не дало грандіозного прочухана ворогам. Голді пощастило побачити підписання Кемп-Девідських угод у 1978 році, коли Єгипет визнав Ізраїль і уклав із ним мир на взаємовигідних умовах.

Гай Наттів супроводжує смерть Голди символічним розсипом мертвих пташок на підлозі лікарняного коридору — як втілення фрази героїні про те, що всіх тих хлопців, котрі загинули, вона «понесе з собою в могилу». Наївно, але по-своєму зворушливо.

«Голда», при всіх її недоліках, затребуваний фільм, і своя кінотеатральна авдиторія в нього в Україні є. Точніше, мала би бути. Бо права на прокат в Україні викуплені… росіянами. Традиційна схема, через яку ми багато років отримували закордонні фільми тільки з «барського» московського столу, продовжує діяти навіть зараз. Звісно, є що спитати в американських і британських продюсерів, які вдали, що не читали новин останні дев’ятнадцять місяців. Але не менше питань і до наших інстанцій, до тих-таки Мінкультури й Держкіна: що вони зробили, аби змінити ситуацію? Так і будемо вдавати, що нічого страшного не відбулося, то хай собі кремлядь знову переграє нас на культурному фронті? Просто уявити на мить: Ізраїль сумирно випрошує права на прокат свіжої версії «Бетмена» в Сирії. Навіть не смішно.

Зараз, коли Ізраїль та Україна знову виборюють право на існування, такі політикині й чиновники-бійці, як Голда Меїр, затребувані знову, причому на всіх рівнях. Фільм Наттіва і Міррен — хороше нагадування про це.