«Коп з минулого 2» та «Штурм»: Герої паралельного часу

У вересні ICTV2 показав премʼєру другого сезону «Копа з минулого», який чомусь позиціював «комедійним детективом». Продовження пригод Олега Доліна вивело канал у лідери перегляду за чоловічою аудиторією. Одночасно канал анонсував на 1 жовтня, до Дня захисників і захисниць України, премʼєру мінісеріалу «Штурм», цього разу — без спроби зайти на територію комедії. За переглядами новинка посіла третю позицію, не посунувши з першого місця згаданого вже «Копа з минулого 2». Обʼєднує стрічки не так майданчик і цільова аудиторія, як час зйомок. Обидва серіали знімалися до повномасштабного вторгнення.

Чому на цьому окремий наголос? Бо не в глядацьких, але в медійних колах досі немає спільного розуміння, знаменника, домовленості щодо розважального контенту. Точніше, чи повинен цей контент: 1) повністю перезавантажитися з урахуванням контексту війни й обнулити все, створене до 24 лютого 2022-го; 2) лишитися без змін, аби давати людям можливість відпочити й видихнути після щоденних новин; 3) зануритися в контекст війни прямо чи опосередковано, зосередитися на історіях про війну, повʼязаних із війною чи бодай прописувати в сценаріях, що поки ви тут оце ось усе, в країні війна й на це слід зважати; 4) нічого не знімати, гроші віддавати на дрони для ЗСУ.

Хто б які дискусії не починав, усе впирається, даруйте за тавтологію, у власне контент. Точніше, в неможливість або значно зменшену можливість його виробляти (бюджети, бюджети, бюджети). Тож множення на нуль уже створених і готових до ефіру проєктів, погодьтеся, не по-хазяйськи. Тим більше, що останніми роками, на момент схвалення та запуску у виробництво, уже вдалося домогтися того, чого вимагала небайдужа громадськість: українська мова, українські актори, українська локалізація, а якщо робити спільно — то, наприклад, із Польщею.

Отже, під час гарячої фази війни показувати серіали, в яких війни нема, але це — сто відсотків український продукт — це підтримувати національного виробника та не дискредитувати його за, скажімо так, змістовою ознакою.

Тим більше, що після скандалу довкола драми «Юрик» (досі не розумію, чому його вперто називають мінісеріалом, це лише на 15 хвилин довший «мувік», повнометражне телекіно) воєнної тематики як канали, так і виробники почали побоюватися. Звісно, після такого криворукого втілення мимоволі почнеш сумніватися в собі й партнерові по проєкту. Але тут справа — лише у відповідальності. Уроки «Юрика» — саме про відповідальне, обережне ставлення до актуального матеріалу.

Боятися його не треба. Втім, є велика підозра: «Юрик» налякав не всіх. Нехай проєкт «СМТ Інгулець» (народна назва «серіал про Поворознюка») збили на злеті, пильні громадяни попереджають, що подібні спекуляції й підміна понять уже є в пакеті, нібито схваленому на державне фінансування. У той самий час «Плюси» вдихнули нове життя в серіал «Жіночий лікар», події якого розгортаються вже після повномасштабного вторгнення, і війна стала причиною загострення жіночих хвороб і появи патологій. Словом, виробництво поволі саморегулюється й намагається як лавірувати, так і відповідати актуальним запитам і викликам.

Тим цікавіше дивитися те, що позбавлене згаданого контексту. Хоча не зовсім позбавлене. Зокрема, в першій серії «Штурму» терористи захоплюють газорозподільчу станцію, у другій — намагаються підірвати дамбу Київської ГЕС. Але російський слід у цих діях не зчитується. Бо справді, захоплення заручників і загрози терактами — не лише російські методи злочинної діяльності. Проте саме російські теракти в Україні воєнної доби підвищують глядацький інтерес і певним чином актуалізують і сюжети, і сприйняття.

Кадр серіалу «Штурм»

Натомість «Коп з минулого 2» — не трошки, а зовсім інше. Якщо в «Штурмі» герой колективний, то тут приціл робиться на героя Дмитра Суржикова — брутального голомозого поліцейського в незмінній шкірянці Олега Доліна. Трошки історії самого проєкту. Це — українське втілення німецького формату «Останній бик». Ідея в тому, що головний герой-поліцейський виходить із коми, в якій пролежав двадцять років. Тепер його завдання — адаптуватися зі своїми звичками й поглядами на світ у нових для себе реаліях. При тому, що перший сезон «Копа з минулого» увійшов до пʼятірки найкращих українських серіалів 2020-го, шлях до зірок був тернистим. Їх призупинив ковід. А премʼєру другого сезону відтермінувало російське вторгнення.

І в цьому є певна проблема сприйняття. Але вона не нова і серіал тут ні до чого. На екрані — типова вертикально-горизонтальна поліцейська історія. Вертикаль — розслідування чергового злочину. Горизонталь — стосунки Доліна з колишньою дружиною, її новим партнером, він же — колега героя, рідною донькою, начальством і новим молодим напарником. Нічого не помічаєте, нічого не забув? Правильно: в цьому всьому переліку нема окремого місця тій обставині, що Долін пролежав у комі навіть не двадцять років, як в оригіналі, а чверть століття. У першому сезоні персонаж виглядав оригінально: брутальний герой із непроговорених засобами вітчизняної масової культури 1990-х. Наш глядач не мав своїх крутих копів, бо вони були швидше мертвими, ніж живими. Як, зрештою, і все національне кінотелевиробництво. Тепер вони є — але дивний продюсерський пошук оригінальних ідей, аж до переспіву чужих, усе одно повертає готову історію на круги своя. Тобто щось краще за звичний сталий формат вертикального поліцейського детективу придумати важко.

 «Коп з минулого 2»

Аналог — американський серіал «Теорія брехні» («Lie to Me») з харизматичним Тімом Ротом. Він проіснував три сезони на відміну від великої кількості інших, так би мовити «звичайних» детективів. Усе через неможливість утримати лінію, яка лягла в ідею серіалу. Герой Рота, доктор Лайтман, розпізнає брехню за мікромімікою на обличчі, яку жодна людина контролювати не в змозі. Якщо в першому сезоні на цьому будувалася кожна серія, в другому матеріалу вже не вистачало, а в третьому здібності Лайтмана взагалі відійшли на другий план. Приблизно те саме сталося з нашим знаменитим «Нюхачем», герой якого розкриває злочини за допомогою своїх органів нюху. У перших сезонах цей форматний принцип дотримувався й вивірявся. Далі нюхання ставало помітно менше.

Якби наш «Коп із минулого» ще не мав — не зі своєї вини! — такого розриву між сезонами, можливо, форматна «фішка» в другому сезоні працювала би. Натомість у персонажі Дмитра Суржикова глядач, навіть знайомий із контекстом, бачить людину з минулого в його, так би мовити, світоглядному варіанті. Не чоловік, який пробув у комі 25 років, а лише пан консервативних поглядів, який не дружить із новітніми технологіями. Не коп із 1990-х з усіма наслідками, а лише більш досвідчений офіцер, який конфліктує з молодим напарником. Те, що Долін слухає «Братів Гадюкіних», не відправляє його в минуле — «Гади» зараз переживають черговий сплеск популярності серед 18–20-річних. Тож на виході другий сезон — поліцейський детектив зі вплетеними в сюжети комічними ситуаціями. Рейтинги свідчать про глядацьку потребу в такому продукті й під час масштабної війни — то й не варто вигадувати велосипед.

 Кадр серіалу «Коп з минулого 2»

Повернемося до «Штурму». Попри формат мінісеріалу четвертий епізод завершується багатьма крапками й обіцянкою другого сезону. Герої — оперативники спецпідрозділу СБУ, лідером команди яких є Сенсей у виконанні Сергія Стрельникова. Групу раз по раз намагаються розформувати, і бійці в перервах між поверненням у стрій працюють у власній піцерії. Замовлень небагато, до такого бізнесу взагалі душа не лежить, але альтернатива — працювати під керівництвом Калюжного, чи то потенційного зрадника, чи, швидше, кар’єриста й інтригана.

Вибір на цю роль Михайла Жоніна глядачами й прихильниками серіалу «Пес» може сприйнятися неоднозначно. Адже це його недолугий Гнездилов витягує на собі комедійну лінію всіх сезонів і спецпроєктів. А отже, Жоніну, вочевидь, поставили завдання не бути подібним до персонажа, який став його візиткою. Результат: антагоніст Сенсея виглядає аж надто злобним, пописаним і зіграним жирними мазками, без півтонів. Але такими самими є й «штурмовики» включно із Сенсеєм — героїчні герої, дії яких цілком відповідають заявленому жанру екшен. Хтось вважає таких персонажів схематичними. Я — ні, бо саме такі дійові особи наповнюють собою екшен-історії в усіх подібних фільмах і серіалах за межами України в західний бік. Припускаю, глядач їх любить саме за впізнаваність і передбачуваність. Стрельников грає героя стабільних бойовиків.

Варто завважити: серіали, зняті «в минулому житті», вже поволі закінчуються. Як, до речі, й повнометражні фільми. Проте створене до великої війни та без війни в сюжетах, як бачите, досить затребуване глядачами ефірного телебачення. І продукт цей не ворожий за змістом. Навпаки, героїчний, хай герої й діють в іншому, ніж ми щодня прокидаємося зараз, часопросторі. Отже, має право на існування та продовження.