Перезавантаження культурних стереотипів. Про що співають картини

Львівська письменниця та видавчиня Ярина Винницька — натура невгамовна.

Таким багато треба. Такі вміють брати й... видавати. Наступного місяця має уреальнитися розкішний фотоальбом «Українське мистецтво XIV–XXI століть з музейних та приватних збірок». У «сім’ї вольній, новій» українці залишаються нездоланними, енігматичними, самодостатніми, якщо навіть на десятому році війни глибоко опікуються національною культурою, стверджуючи власну ідентичність. У цьому є щось сакральне. Так бринить наш вільний дух, нашукуються нові сенси. 

Це не перший проєкт, яким опікується Ярина Винницька та заснована 2016 року національна артплатформа «Ковчег «Україна». Їхня мета — системна популяризація української культурної спадщини. Жвавий інтерес у читача викликали легендарні артбуки «Ковчегу» — «Скриня. Речі Сили», «Ковчег «Україна», дитячі книги «Наречена», «У країні сирних коників», «Школа Різдва». І ось новий masterpiece.

В ексклюзивному інтерв’ю ZN.UA Ярина Винницька розповіла: «Ми презентуємо проєкт унікальний. Це віртуальна й друкована галерея українського професійного мистецтва від руських ікон XIV століття до геніїв сучасності. Зібрано близько 500 шедеврів із музейних і приватних колекцій: сакральне мистецтво Русі-України — Ілля Бродлакович, Іван Руткович, Йов Кондзелевич, барокові скульптури містичного Івана Пінзеля, самобутній живопис Сергія Васильківського, Івана Труша, Олекси Новаківського, Олени Кульчицької, Маргіт і Романа Сельських, Леопольда Левицького, графіка Георгія Нарбута та Богдана Сороки, скульптурний вибух світового масштабу Олександр Архипенко й наш геніальний сучасник Роман Петрук».

Особливо сьогодні, під час повномасштабної війни, коли світ уважно вдивляється в Україну, не хочеться виглядати країною з розмитою ідентичністю, що ніяк не оговтається від колоніального ярма. Водночас будьмо відверті: ні самі українці, ні закордонна аудиторія майже не знайомі з культурною спадщиною однієї з найбільших у Європі держав.

Саме тому артплатформа «Ковчег «Україна» та фотоальбом «Українське мистецтво XIV–XXI століть з музейних та приватних збірок» мають на меті перезавантажити культурні стереотипи про Україну, продемонструвати масштаб нашої національної спадщини, відкрити загалу відомі вузькому колу спеціалістів унікальні артефакти та забуті імена митців. За великим рахунком це важлива приватна ініціатива: допомогти державі, що воює, сформувати образ нової України — не тільки звитяжної переможниці, а й країни високої культури та самобутнього мистецтва. 

Було ж колись інакше. 1926 року, після гучної виставки в паризькій арт-галереї Bing на вулиці Шоша, де були представлені роботи Олекси Глущенка, Олександра Архипенка та інших, впливовий арт-критик Луї Воксель у захваті написав: «Молода українська колористика завоювала Париж».

Хоч би яким страхітливим був світ, він живе кольорами. 

Коли працюєш із таким масивом культурних цінностей, потрібні справжні фахівці, досвідчені консультанти. І Ярина Винницька веде далі: «Ми реалізовуємо проєкт із Львівським інститутом колекціонерства, Національним музеєм імені Андрея Шептицького у Львові, Національним художнім музеєм у Києві за підтримки Українського культурного фонду. У нашій віртуальній галереї представлені музейні шедеври поруч із найкращими творами із закритих приватних колекцій, вперше доступними для громадськості. Особливий акцент колекції — львівська школа живопису: куратори, упорядники, колекціонери проєкту — львів’яни. У такий спосіб Україна відкриє інший Львів — не лише філіжанку кави чи наїдки з «Реберні», а й Романа Сельського, Карла Звіринського, Олексу Сміх-Шатківського, Богдана Сороку.

Звісно, можна нарікати на азіатщину Московії, бридкий царат чи тупу совдепію, — це сил не додає. Слід самим українцям розпочати фахові студії, переосмислювати залишки російських наративів, розглядати російську культуру як окупаційну, а українську — як постколоніальну. Згромадивши певний капітал імен на міжнародній арені, об’єднані артплатформою «Ковчег «Україна» ентузіасти започаткували спецпроєкт під хештегом #деколонізація. У цьому розділі сайту вміщено роздуми провідних мистецтвознавців, письменників і філософів щодо широкого кола тем. А це — Євгенія Гавришенко, Юрій Винничук, Юрко Прохасько.

Окрім онлайн-галереї та спецпроєкту #деколонізація, готується серія сучасних нарисів про українських художників. «Ковчег «Україна» вже прийняв на борт знаних мистецтвознавців: Діану Клочко, Оксану Левицьку та інших. Особливим подарунком для шанувальників буде цикл із чотирьох відеолекцій від Діани Клочко: про українську ікону, Шевченка-живописця, український авангард і львівську школу живопису, що викладаються на YouTube-каналі «Ковчег «Україна». Для гурманів десертом стане слайд-шоу шедеврів українського живопису та анімовані полотна наших геніїв від відеографа Мирослава Стецького. Кульмінацією проєкту слугуватиме друковане видання — великий подарунковий фотоальбом «Українське мистецтво: живопис, графіка, скульптура» — і книжечка для дітей із ілюстраціями Катерини Дендюк про українських художників, де за QR-кодами можна буде роздивитися їхні картини.

У кожного з означених проєктів — власна місія; разом вони становлять мультимедійний погляд на українську культуру як явище неосяжне, бо до кінця не усвідомлене. За порадою старих майстрів скажу: дивімося на кожну національну картину як на пісню, бо живопис — то музика без слів. Простий приклад із минулого. Коли 1917 року чернігівчанин Олекса Грищенко став активним членом творчого об’єднання «Світ мистецтва», він мовчки погодився з колегами на чолі з Ніколаєм Реріхом, які центральним джерелом краси бачили... особистість творця: «Саме він, художник, має нас ввести в своє царство, показати ясно, реально ті образи, які без нього закриті нам».

Минуло буквально два роки творчих пошуків. Зрештою, завжди все закінчується пошуками самоідентифікації, й український маляр запропонував власний мистецький напрям — динамоколір (цветодинамос). Так улітку 1919 року на Великій Дмитрівці, 11 у Москві в межах ХІІ Державної виставки глядач побачив, здається, перший творчий доробок мистецької деколонізації від двох українських малярів — Олекси Грищенка, твори якого ви побачите в новому друкованому артбуці, та Олександра Шевченка. 

Виникло цілком самостійне явище в національному авангарді Радянської Росії, творче кредо якого — «тектонічний примітивізм» — спресовувалося до спонукання: «Ми, хто прагне до мети великого малярства, заявляємо: концепції кубізму і футуризму нами зжиті; далі працювати в тих манерах — значить, епігонувати. Прикладництво будь-якого штибу та напрямку нами відкидається. Побутописьмо, оповідальність, просвітницький психологізм, містика заперечуються. Картина, вираз, мальовничий лад, дух художника, його почуття і такт як початок і кінець нашої творчості — оце перворідна ідея мистецтва, яке ми називаємо станковим... Живопис — наша стихія. Примітив — наш вираз. Динамос — наша свідомість».