Чи потрібне Україні повернення політичних токшоу

Колись щоп'ятниці я дивився шоу Савіка Шустера, аж доки батьки не починали сваритися, що їм уже час спати. Тоді перегляд був дозволений лише до другої рекламної паузи, а далі: «Ваня, подивишся завтра в інтернеті, ми спати хочемо...».

У цій фразі — ставлення мільйонів українців та українок до таких шоу. В нашій квартирі воно було цікавим лише мені, і то через те, що я цікавлюся політикою. Мова не лише про Шоу Савіка Шустера — цих шоу було декілька, на різних каналах: «Право на владу» на «1+1», аналогічне шоу було на ICTV. Якось вони поділили дні між собою, коли в кого яке шоу.

З «Правом на владу» мій рубікон був досить простим — по-перше, поява в ефірах Олександра Дубінського, котрого Держдепартамент США звинуватив у роботі на Росію. Я би Дубінському п'ять гривень не позичив, бо не довіряю, а тут — його на цілу країну показують. Таких фігур у телевізорі не хочеться бачити. По-друге, одного разу ведуча «1+1» Наталка Мосейчук напередодні російської інвазії почала допитуватися в міністра закордонних справ Кулеби, що йому доповідають спецслужби. Якщо журналістка не розуміє, що таке державна таємниця — це трохи не той рівень політичної кваліфікації, котрий хочеться бачити в екрані.

З шоу Шустера було інакше. Щоп'ятниці, під час його перегляду, я так і не знаходив відповіді на свої питання, які в мене були. Я розумів, навіщо ці люди з'являться на шоу — їм потрібна суспільна увага. Але там з'являлася ще у 2021 році Марина Ставнійчук, працівниця адміністрації президента часів Віктора Януковича. Що мені може пояснити про розвиток України Марина Ставнійчук? Підбір гостей був відверто непрозорим. Відчувалося, що йде якась залаштункова гра з цього приводу.

Мене цікавило, наприклад, коли та за яких умов в Україні може відбутися суттєве зростання зарплат. З мого класу випуску київської школи 60% випускників емігрували за кордон — просто щоб краще заробляти, мати квартири та будинки, відпустку та подорожі, європейський одяг і європейські ресторани. То, мабуть, це важливе питання про зарплати, бо ми втрачаємо людей. Замість зарплат на шоу Шустера говорилося про тарифи. Я собі думав: якщо ми в цій країні обговорюємо навіть не зарплати, а тарифи на електрику, то, мабуть, про зростання зарплат зовсім не йдеться, тут дай Боже заплатити за світло та воду. Якби я був із легкозаймистої категорії громадян — ну то шукав би можливості виїхати до США, це мені регулярно пропонували.

Якось одне з шоу з серії Шустера було присвячено Андрієві Герусу, очільнику парламентського комітету з енергетики. На нього висипали купу інформаційного сміття. Не буду судити дії Геруса. Можливо, був неправий. Треба мати час, щоб розібратися. Там у нього був конфлікт з Ахметовим, власником телеканалу «Україна», на якому виходило шоу Шустера. Я, знову ж таки, не розумів іншого — а навіщо воно мені треба. Мене цікавить краще життя, кращі доходи в Україні — при чому тут Герус із вилитим на нього брудом? Як поява Дубінського на шоу «Право на владу», так і дискусія, яким майном володіють родичі Геруса, не робили моє життя кращим.

На шоу Шустера було чимало критики уряду. Чимало. Якщо ж з'являвся хтось від уряду, то ми чули достатньо офіціозний звіт про, наприклад, підготовку до опалювального сезону. Знову — про закриття базових потреб. Про гарячу воду, про тепло в батареях у квартирі. А якщо в мене мрія — відвідати Берлін, наприклад, та походити там по музеях? Для цього мені потрібні високі доходи. Як дискусія про закупівлі газу для потреб опалювального сезону наближає мене до моєї мрії? З 1991 року кожен прем'єр-міністр і кожен міністр енергетики готуються до опалювального сезону, а ми досі сприймаємо це як щось настільки екзистенційне, як боротьба Добра зі Злом. Опалювальний сезон — то лише опалювальний сезон.

Одного разу я придбав книгу Савіка Шустера. Все ж я був його глядачем, бо щиро вболівав і вболіваю за якість української політики. Цю книгу я приніс до редакції відомого видання в Києві, де працював. Ми часом обмінювалися книгами. Мене одразу спитали: «Іване, а навіщо ти читаєш книги Шустера? Серйозно, навіщо? Це ж примітивний рівень!». Ось таким було ставлення до шоу Шустера серед людей, котрі щодня писали про політику. А дивилися цю передачу, якщо вірити замірам, чимало людей — найпопулярніше політичне шоу України в певні моменти.

Мені стало цікаво, як узагалі організований телеканал «Україна» Ріната Ахметова, і якось, просто для інтересу, я подався туди на вакансію ведучого вечірнього шоу. Щоб дізнатися нюанси — яка зарплата, які умови праці. Мені влаштували кастинг. Це мало бути якесь таке велике шоу з антикорупційними розслідуваннями, котре би дивилася та за результати якого вболівала би вся країна. Три години мене ставили перед камерою в різні незручні ситуації, спостерігаючи, як я реагую. Ключовий сюжет був простий: ось перед тобою директор ЖЕКу, він краде гроші — скажи йому щось. Не бий в обличчя, а скажи щось. Я щось говорив, але згодом мені сказали, що знайшовся кращий кандидат воювати з директорами ЖЕКів. У нього була борода та зачіска із барбершопа, а це важливо для телебачення. Потім я задумався: а навіщо воювати з директорами ЖЕКів, якщо нам узагалі потрібна велика-величезна реформа того, як ми керуємо муніципальним майном, майном громади Києва та інших міст. Якось воно мені бачиться саме так. Якої дисципліни в секторі муніципальних послуг ми чекали, якщо більшістю газорозподільчих компаній володів Дмитро Фірташ, пропутінський олігарх? Тут сваркою з директором ЖЕКу проблему не розв’яжеш.

Тому я не думаю, що повернення класичних українських політичних шоу, де емоційно говориться про другорядне, нам потрібне. Я стежу наразі за президентськими перегонами в США, за їхніми дебатами. Йдеться про дуже нагальне. Джо Байден каже: ось скільки робочих місць створила моя адміністрація, ось скільки створила адміністрація Дональда Трампа. Робочі місця, зарплати, ціни — нагальне. А не як у нас — чим володіють родичі депутата Геруса як основна політична тема країни.

Зараз, коли власного YouTube-каналу немає лише в людини, котра не хоче його мати, я не бачу потреби відтворювати старі формати. Довіри до облич у телевізорі серед українців та українок не було багато і до війни, а зараз — знову виникнуть питання, чому от саме ти з'являєшся в телевізорі, а не інший. Мені от подобається Петренко, а показують Іваненка. Чому? Хто в цьому винен?

Набагато більше я б чекав від комунікації урядовців. З нинішніми девайсами неважко записати відео, де пояснити, як та що ти робиш для країни. Це може бути щоденний відеовипуск, хоч п'ять разів на день. Головне, щоб було що сказати. Бо ми бачимо лише текстові дописи у соціальних мережах, а мої батьки, наприклад, їх узагалі не читають. Вони люблять відео, і то в зручний час, а не пізно ввечері, як шоу Шустера. З'їздив міністр на конференцію — ось, будь ласка, відео, про що говорили, з емоцією, з деталями, як це покращить життя всім нам. Люди кожного дня хочуть чути відповіді на нагальні питання. Просто підготуватися до опалювального сезону — малувато. У людей є мрії, а не лише думки про теплу батарею у квартирі.

Архівне фото: Шустер online/Facebook