Розігнути три погибелі: на Полтавщині навчилися боротися з невиліковною хворобою хребта

Микола Жепко з Полтавщини входить у невеликий відсоток населення планети, які страждають на хворобу Бехтерєва. Щоб полегшити свій стан і сповільнити прогрес захворювання, уже 25 років щодня займається фізичними вправами. Сьогодні він — тренер санаторію і, буває, сам кілька разів на день розігріває м’язи за допомогою фізичних навантажень. Це єдиний спосіб боротьби з поки невиліковним анкілозивним спондилітом.

При цьому захворюванні через патологічний запальний процес міжхребцеві диски зростаються між собою, хрящі, що з’єднують кістки, ніби цементуються, й хребет стає нерухомим. Класичний випадок занедбаного запалення хребта був у письменника Миколи Островського. За даними медичних досліджень, у різних країнах кількість людей, які страждають на хворобу Бехтерєва, коливається від 0,5 до 2 відсотків.

З людиною, яка навчилася справлятися з підступним захворюванням, кореспондентка "Телеграфу" зустрілася в санаторії "Сосновий бір", що на Зіньківщині Полтавської області, який спеціалізується на лікуванні опорно-рухового апарату. Тривалий час Микола Жепко проходив тут санітарно-курортне лікування, а тепер працює реабілітологом.

Дивився на світ знизу вгору

— Бачили б ви мене років двадцять п’ять тому, — починає розповідь спортивної статури чоловік, якому ніяк не даси 62. — Коли я вперше приїхав у цей санаторій, то дивився на світ знизу вгору, бо мене зігнуло у три погибелі — кут викривлення хребта сягав 45 градусів. Коли мене, чоловіка ростом 1 метр 84 сантиметри, гнуло вниз, я не відчував незручностей під час ходьби. Адже в таких випадках людина знаходить комфортну позу і не чинить опору тяжінню землі. Заважала лише скутість рухів: повертатися доводилося всім тулубом, важко було згинати-розгинати суглоби. А от коли почав потроху розпрямлятися, ото було тяжко.

Щоб повністю розігнутися, Миколі Івановичу знадобилося майже три роки впертих щоденних тренувань. А щоб не дати хребту знову зігнутися — потрібне все життя.

Що стало пусковим механізмом хвороби Бехтерєва у його випадку, Микола Жепко сказати не може. Це може бути переохолодження, гостре чи хронічне інфекційне захворювання, травматичне ураження хребта чи тазу, постійний стрес, генетика… Захворювання розвивається, коли імунна система починає атакувати свій організм.

— Може, й переохолодився, — знизує плечима чоловік. — Адже працював бурильником нафтогазовидобувного підприємства, просто неба ремонтував свердловини. Однак залишити роботу не міг, навіть коли стан набагато погіршився. Тоді треба було отримати квартиру, адже підростали два сини. Групу інвалідності принципово не оформлював, оскільки за інваліда себе не вважав.

До хвороби Микола Жепко серйозно займався гирями, має розряд кандидата у майстри спорту.

— Біль у спині почав турбувати напередодні обласних змагань з гирьового спорту, — розповідає мій співрозмовник. — Щоб здати норматив на кандидата у майстри спорту, я мав 50 разів підняти дві гирі у 34 кілограми кожна. Перемагаючи біль, норматив здав, але після цього на спортивній кар'єрі було поставлено крапку. Мене стало дедалі більше гнути до землі. Спочатку думав, що ущемлений нерв, тому років два-три до лікарів не звертався. Пройду курс масажу — стане легше, покладу компрес, намажусь кремом — трохи відпустить. До бабок їздив, народних цілителів. Стільки грошей на вітер викинув!

А проблема тільки наростала. Помічав, що шийно-грудний відділ ставав "кам'яним" після переохолодження: не міг ні обернутися, ні розпрямитися. Вранці, поки не розходжуся, почувався 90-літнім дідом. На щастя, один з цілителів змусив мене пройти обстеження на магнітно-резонансному томографі. А як установили діагноз, тоді я вже знав, що робити. До речі, над шийним відділом і досі працюю, — каже пан Микола.

— Це ж скільки силі волі треба мати!

— Без неї ніяк. І головне тут, від чого успіх залежить на 99 відсотків — правильне виконання вправ. Кожну треба виконувати не менше 12 разів. Але якщо раз зробив усе правильно, а одинадцять неправильно, то весь труд — котові під хвіст. Мають працювати м’язи спини, плечей, грудей, щоб вони поступово видовжувались і послабляли скелет.

По 105 кілограмів на кожну руку

— Тільки завдяки своїй наполегливості, силі волі та постійним спортивним заняттям Микола Іванович не став людиною з інвалідністю, — каже головний лікар оздоровниці Микола Безпалий. — Він роками приїжджав до санаторію не відпочивати, а працювати над собою. Вранці в нього була обов'язковою пробіжка, заняття на турніку та брусах, а після лікувальних процедур годину-півтори займався на тренажерах у спортзалі, робив вправи на дошці Євмінова. Рік тому ми прийняли його пропозицію і взяли тренером-реабілітологом. Тепер люди їдуть від нас не просто здоровішими, а заряджені на постійні заняття фізичними вправами.

Вже з десяток людей наслідували приклад пана Миколи і змогли подолати підступну хворобу.

— Розроблений мною комплекс вправ допомагає також при сколіозах, артритах, — каже Микола Жепко. — А молодь з навколишніх населених пунктів приїздить сюди, щоб зробити тіло красивим. Це для них набагато дешевше, аніж відвідувати тренажерні зали у колишньому райцентрі. З військових (а практично у кожного — серйозні проблеми зі спиною) грошей не беру. Бо якби не вони, ми з вами тут не сиділи б…

Спочатку Миколі Жепку здавалося, що йому як тренеру-реабілітологу нічого не вдасться. З місяць він один займався в добре оснащеному залі в очікуванні клієнтів. Колись головний лікар Микола Безпалий, захопившись методикою Сергія Бубновського, придбав у санаторій десяток сучасних тренажерів, однак їх довго не використовували на повну силу, бо інструктори ЛФК були не готові працювати з ними. Охочі розім’ятися на тренажерах займалися самостійно. І Микола Іванович був найактивнішим.

— Коли я вже збирався закривати зал через брак охочих займатися, мене підтримала одна зі співробітниць санаторію, — усміхається мій співрозмовник. — "Не поспішайте, поступово все наладиться", — сказала вона, і була права́. Вже взимку я зафіксував рекорд: у залі займались 24 людини одночасно! Вже є клієнти, які беруть путівку в "Сосновий бір" заради моїх занять. Хтось приїжджає за порадою тих, хто тут тренувався.

Щоб бути тренером, за словами Миколи Жепка, потрібні сталеві нерви. Майже всі, хто вперше приходить у зал, не знають, як правильно дихати при виконанні вправ, які м’язи напружувати, які розслабляти, як розподіляти силу, та й взагалі, з якого боку підійти до тренажера. Судячи з того, як він спокійно кожному все пояснює, показує, стежить за чіткістю виконання вправ, нерви його не підводять. Людям, далеким від спорту, не дає одразу великих навантажень, все робить поступово.

А щоб тренуватися самому, Микола Іванович не менше двох годин розминається, підіймає вагу, витискає штангу…

— Беру максимальну вагу, встановлену на тренажері, — 105 кілограмів на одну руку і стільки ж на другу, — каже Микола Іванович. — Але тут важлива не стільки вага, як кількість підходів. Щоб розробити найширший м'яз спини, тягну ці 210 кілограмів 12 разів поспіль і роблю чотири-п'ять підходів.

Власна методика довжиною у 25 років

За чверть віку Микола Жепко напрацював власну методику фізичного оздоровлення, яку тепер із задоволенням передає іншим. Особливо радіє за 60-літню полтавку Любу, яка почала займатися фізичними вправами з ним у санаторії. Вдома вона купила абонемент у спортзал і за рік її зігнутий хребет вирівнявся.

— Робив те, що давало максимальне полегшення, — розповідає тренер. — Спочатку син Юрій, майстер спорту міжнародного класу з паверліфтингу, розробив для мене спеціальний комплекс вправ на розтягування м’язів. Тільки коли м’язи стають еластичними, зникає скутість у хребті й суглобах.

Анкілозивний спондиліт позбавив Миколу можливості плавати, хоча він дуже це любив і плавання йому було необхідно. Навіть у відносно теплому басейні може протриматися не більше 10 хвилин. Річ у тім, що хронічна хвороба робить чоловіка мерзляком. Він постійно мерзне — навіть влітку чи під теплою ковдрою. До того ж холодна вода (нижче від температури тіла) скорочує м'язи, які починають тиснути на скелет. Та і взагалі всякий холод хворим, які страждають на артрози, протипоказаний.

Ще одна неприємна річ супроводжує хворобу — запалення крові. Це позначалося на самопочутті: швидко втомлювався, відчував млявість. Щойно з'являлися ці симптоми, лягав у лікарню днів на десять на протизапальне лікування.

— Останні п’ять років не звертаюсь до лікарів, — каже тренер. — Думаю, мої аналізи крові в нормі. Головне при хворобі Бехтерєва — не перевантажувати організм. Якщо відчуваю, що починаю втомлюватися, залишаю заняття, трохи відпочиваю, а потім повертаюся. Перед сном розтягуюсь на профілакторі Євмінова, що дуже важливо. Після вправ на ньому потрібно півтори години полежати. Загалом знаходжу спільну мову зі своєю хворобою.

Найнебезпечніше в моєму випадку — одного разу через лінощі пропустити тренування. Сьогодні не захотів, завтра — теж, а через місяць, дивись, взагалі на себе плюнув. Треба мати величезну силу волі, щоб не розслаблятися, не жаліти себе.

Я знаю двох чоловіків у Гадячі, обидва молодші за мене. Один із них був на групі інвалідності у зв'язку із хворобою Бехтерєва, а потім за моєю порадою почав займатися фізкультурою й поступово розпрямився. А другий відмахнувся: "Це невиліковне!" Його вже так зігнуло, що скоро буде підборіддям коліна діставати…

Фото автора