"Говорити в Україні російською – це перемога Росії". Військовий Олександр Ремез про українську мову, неадекватність Сергія Бабкіна і творчість на фронті

Український військовий, музикант, художній керівник харківського напрямку "Культурного десанту" Олександр Ремез ще півтора року тому розмовляв російською, але поранення на фронті влітку 2022-го докорінно змінило його життя. У шпиталі він пообіцяв собі, що більше ніколи не заговорить мовою агресора, адже це свого роду перемога РФ.

В інтерв'ю блогеру Богдану Беспалову у рамках співпраці з OBOZ.UA Ремез доступно пояснив, чому українізація – зараз якраз на часі, відверто розповів про вплив культури і творчості на військових, а також розкрив цікаві подробиці про Колю Сєргу.

– Як ти взагалі потрапив до "Культурного десанту"?

– Я давно про них чув. Хотів потрапити ще минулого року, коли отримав поранення. На той момент у мене назбиралося трохи пісень, які написав під час служби. Намагався вийти на зв’язок із Колею Сєргою, але тоді він не побачив моє повідомлення… Я пройшов шлях штабного працівника у війську і виконав, по суті, свою функцію у батальйоні. Скучив за музикою і приєднався через Сашу Чемерова (українського співака і співзасновника проєкту "Культурний десант". – Ред.). Вони всі наче в захваті від мене, принаймні з мого потенціалу (сміється).

– Як ти думаєш, наскільки важлива творчість, та ж музика, для підтримки бойового духу військових?

– Дуже важлива. Це не тільки відпочинок. Це шматок, година цивільного життя для військових, можливість відволіктися. У багатьох немає відпустки, а якщо і є, вони не витрачають свої 10 днів на те, щоб сходити на якийсь концерт. Коли ми проводимо такі заходи, то помічаємо: на початку і вкінці це різні обличчя. Люди приходять наче дикими, а після виступу сміються, плачуть, фотографуються. Вони світлі.

Ми також співпрацюємо з Мінкультом – передаємо книжки на фронт. Їх розбирають! Причому іноді буває дуже неочікувано. Ти дивишся на військових і думаєш: "Цим чувакам точно не потрібні книжки!". А вони приходять і по 2-3 штуки забирають! І кажуть: я візьму Скрябіна, візьму Вишебабу, візьму якогось Стуса і так далі. Це дуже зворушує.

Як каже Коля Сєрга і це дійсно так: творчість, пісня, заходить у щось глибинне напряму. Психологи дивуються: "Ми не могли їх розкрутити, розговорити. У них не було жодних емоцій. А ви прийшли, зіграли – і все. Вже з ними можна розмовляти!" Так само ми нагадуємо сенси, чому вони пішли воювати, чому кожен із нас пішов захищати Україну. Бо іноді за цим монотонним днем бабака, який трапляється в армії, можна взагалі забути, чому ти сюди потрапив, навіть пошкодувати про це. З військових сходить "сталевий наліт", вони починають більш чуттєво розмовляти зі своїми близькими людьми, хоча ще недавно не могли виражати емоції.

– Ти згадав про психологів. Думки серед моїх знайомих військових розділилися: одні вважають, що їм не потрібен психолог і все нормально, інші наголошують, що це вкрай необхідний момент для адаптації й реабілітації. Яка думка, на твій погляд, є більш доречною?

– Я точно знаю, що серед військових є люди, які вважають психологів "мозкоправами". Мовляв, залізуть тобі в голову і нікого туди не впустять. Думали так до війни і думають зараз. Є ж і ті, хто розглядає психолога тільки як можливість "списатися" через психологічний стан, але це не спрацьовує.

Зараз є дуже багато крутих психологів. Я і побратимам радив: добре, що є військовий психолог, але будь ласка, коли все закінчиться, і ти потрапиш у цивільне життя, піди до звичайного психолога. Який не зацікавлений в тому, щоб ти продовжував воювати, а щоб тобі було добре жити. Тому я вважаю, що так, це потрібно. Це як корекція, погляд збоку. Я, наприклад, довгий час просто читав книжки. В мене не було грошей на психолога. Сам собі щось виправляв. Але я ж повністю не бачу, а людина зовні, професіонал, бачить, що саме треба змінити.

– А ти плануєш звернутися до психолога, розглядаєш такий варіант?

– Я займаюся з психологом онлайн, коли є вільний час. З третього разу знайшов фахівця, який мені подобається.

– Звідки в тебе така чудова українська? Ти сам родом із Харкова. Процес цієї українізації відбувся з 24 лютого чи ти ще до повномасштабної війни усвідомлював важливість української мови?

– Я би не сказав, що вона в мене аж така гарна. Я маю слобожанські риси. Вони іноді навіть у піснях вилізають. З 2015 року я почав писати пісні державною мовою, а для цього довелося прочитати не менше п’яти книг українською. Але в мене була така позиція: зі мною розмовляють російською – я російською; українською – тоді і я українською. Так і існував. Але пісні російською я, напевно, не писав з 2015 року. Можливо, якусь нотатку робив. Пісні тільки англійською й українською.

Після початку повномасштабного вторгнення була така ж позиція. На "нулі" я розмовляв російською, бо мій побратим був родом із Москви. Українську так собі знав. Нас четверо з батальйону було прикріплено до 72-гої окремої механізованої бригади ім. Чорних запорожців. У 72-й всі розмовляють по рації українською, а в мене цей чувак і два одесити. Запитують: "Хто з вас говоритиме по рації?" Всі такі: "Ти українською розмовляєш! Давай ти!" Я був на рації.

З побратимами розмовляв російською, бо стресова ситуація. Ще й там думати… Але коли я вже потрапив до шпиталю після поранення, почав говорити українською. Я поставив собі за мету більше ніколи не переходити на російську! Всі українці українську зрозуміють, навіть якщо вони нею не розмовляють. Я переходити на російську не буду і все. Почав ще більше читати. Відкрив для себе багато цікавих українських поетів і здивувався, чому про них не знав. Чому всі кажуть про Бродського, Пушкіна, Лєрмонтова? Це ж повна п*раша! Українська поезія нереально крута.

У ній є все! Там не тільки Шевченко. Там є всі стилі, всі види поезії. Просто я про них чомусь не знав. У російській поезії я бачу тільки пафос і все. А от українська дуже крута.

– Серед цивільного населення точаться активні дискусії стосовно української мови. Чи піднімається мовне питання серед військових?

– На передовій ні. Людина боронить країну. Яка різниця, якою мовою вона розмовляє? Якщо вона не розуміє української, ну добре, скажеш їй російською. Там на це не розмінюються. Так само з людьми літнього віку, радянського виховання. Що з них візьмеш? Мені гидко, коли якісь офіцери дуже гучно слухають російський контент з YouTube. Я нічого сказати їм не можу, тільки натякнути…На самому "нулі" ні. Мій побратим з "Культурного десанту" львів’янин. Усе життя розмовляє українською. Якось показував відео, як він на штурми ходив і розмовляв там російською. Запитую: а чому російською? Він каже: "на нулі" тільки російська. Я зараз буду чуваку з Харкова чи Краматорська роздупляти по-українськи? Навіщо? Мені треба виконати завдання. Я можу й російською сказати.

– Наскільки загалом важлива українізація в сучасному суспільстві?

– Перейти на українську мову – це найменше, що можуть зробити цивільні. Я зараз у Харкові і бачу, як багато людей навіть про це не думають. Вони вважають, що не заморочуються… Звісно, на нас не через мову напали. Але я коли дізнався історичний факт, чому ми розмовляли російською, не захотів продовжувати. Я зрозумів, що в якомусь сенсі це перемога Росії, а я не хочу давати їм перемогу. Прикольно робити свій вибір, а не прикриватися "звичкою". А людина що, не може зробити собі вибір? Можна звикнути все життя колупатися в носі і робити це постійно, не витягати палець і казати: "Я так звик!"

– Інтернет облетів ролик, де автор відео запитує у молодих киян, що вони знають про війну, про оборону Маріуполя. Один хлопець відповів, що, мовляв, не дивиться новини, бо це "негатив", а він "про позитив і добро". Як ви вважаєте, така ментальна свідомість на особистій відповідальності людини чи держава якось повинна цим займатися і популяризувати її?

– Я не знаю, як ще можна це популяризувати. В новинах про це говорять, свідомі люди в інтернеті про це говорять. Читав нещодавно книгу "Плем’я" Себастьяна Юнгера. Це про ПТСР і суспільство взагалі. У племені індіанців не було розриву: коли трапляється війна, все плем’я бере в цьому участь. Не обов’язково всі біжать зі списами стріляти, але залучені всі. Щось схоже було в перші півтора місяці війни. Всі українці були включені. Не було такого розриву між військовими і цивільними, бо кожен цивільний донатив, збирав, привозив, перевозив для своїх друзів, близьких, які служать… Звісно, в цьому режимі бути важко, але навіть інформаційно від цього відриватися і не знати, що таке "Азовсталь"… Це ж відбувалося тоді, коли важливо було стежити за цим всім.

– Давай трошки про шоу-бізнес і культуру. Почну з найгучнішого кейсу. Олександр Пономарьов, Дзідзьо, Оля Полякова і ще декілька медійних людей були на корпоративі – проводили весілля у Львівській області. З тортом у молодят за 3000 євро. Суспільство дуже обурилось, але весь хейт, що артисти продажні, на себе прийняла Полякова. Як ти до цього ставишся? Що робити артистам, якщо тебе запрошують на корпоратив, і ти їдеш працювати, аби забезпечити команду зарплатою?

– Тут багато нюансів. Куди вона витрачала ті гроші, я не знаю. Я за нею не слідкую і ніколи не слідкував. Може таке бути, що вона підтримує нашу армію. Тоді окей. Я розумію, що зараз грошей у артистів значно менше, ніж могло би бути до повномасштабної війни. Тому, звісно, якщо, з’являється така можливість, ти кажеш: "О, нарешті я зароблю!". А далі куди вони витратять, я не знаю, але мені здається, тут питання до організації.

– Я ж правильно розумію: від роботи не потрібно відмовлятися, але дуже важливо, як ти ці гроші оптимізуєш, наскільки ти допомагаєш армії, чи задіяний у волонтерських проектах?

– Багато грошей проходять брудним способом, але таку систему дуже важко змінити. Але що саме ти зробиш з цими грошима – вже питання, це особиста відповідальність кожного.

– Хто з артистів тебе приємно вразив або навпаки – розчарував після повномасштабного вторгнення Росії?

– Мене трохи розчаровує Сергій Бабкін. Наче все нормально, а потім якийсь неадекват трапляється. І я не розумію, як так. Впливова людина бере чужий вірш, мовчки переробляє і закидає якісь тези, що українська мова – це не обов’язково. Я вважав, що 5’nizza – це крутий гурт. Але куди поділася щирість?

А хто приємно здивував – це Андрій Хливнюк. Хотілось би, щоб він трохи музикою займався. Я в шоці, як ця людина робить те, що потрапляє в тренди. Просто робить, що йому подобається. Заспівав "Червону калину" – розійшлося по всьому світу. Крутий він, а також всі учасники "Культурного десанту". Коля Сєрга "впрягся" в усі питання культури на фронті та остаточно перейшов на українську. Я це можу підтвердити - і в повсякденному житті. Є люди, які лише на камеру спілкуються українською, Коля рідною мовою говорить скрізь. Це нереально потужна людина.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв’ю із зіркою фільму "Довбуш" Олексієм Гнатковським – про те, чим росіяни відрізняються від українців і чому зараз найважливіше – вберегти своє.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!