Євгеній Ламах – про зйомки у воєнних фільмах, період безгрошів’я, мову та майбутнє

27 жовтня о 18:30 телеканал 2+2 покаже чотирисерійну стрічку «Одна родина. Весілля».

Події серіалу розгортаються після 2014 року в деокупованому шахтарському містечку. Колишні друзі, а зараз закляті вороги Павло Доценко і Гриша Куліков стають головними претендентами на посаду мера. Змагаючись за голоси містян, кандидати з дружинами потрапляють у складні, заплутані, а іноді й кумедні ситуації. Непорозуміння між родинами не вщухають навіть після новини про заручини їхніх дітей, ролі яких зіграли Дар’я Пльондер та Євгеній Ламах. Зйомки проходили у Києві та Ірпені цього року.

Тож сьогодні на розмову ми запросили Євгенія Ламаха.

В «Одній родині…» немає абсолютно позитивних чи негативних героїв

- Женю, анонсуючи вихід серіалу, ви писали, що ми і посміємося, і поплачемо разом. Це трагікомедія?

- Я б не обмежувався жанром. Це народна історія, зрозуміла кожному. Як і в звичайному житті, тут є драматичні моменти – конфлікт батьків і дітей, неможливість почути один одного, непорозуміння між коханими. І, звісно, трошки гумору. Наприклад, як ми, українці, любимо гаряче доводити свою думку і сперечатися, навіть коли на те немає причини.

- Події серіалу розгортаються після 2014 року в деокупованому шахтарському містечку. В моїй голові це умовно Донеччина. Герої знаходяться на порозі повномасштабного вторгнення з боку рф. Що в цій стрічці на першому плані?

- На першому плані – люди та їхні історії, що вони переживають, як виживають в таких умовах і реаліях. Це правдиве кіно.

Тут немає абсолютно позитивних чи негативних героїв. Кожен з них щирий у своїх намірах, у кожного своя правда, своя сюжетна лінія. Наприклад, мій герой Тарас хоче одружитися на дочці головного конкурента його батька. Він не розуміє, чому батьки постійно сваряться і не можуть погодитись з їхнім вибором. Справжня історія Ромео і Джульєтти. Усі ці сварки здаються їм найбільшою проблемою, аж поки в останній серії не розпочинається повномасштабна війна.

- А які моменти любите згадувати?

- Мені добре запам’яталася сцена, де наші з Дашою герої втікають від батьків на кар’єр. Ми знімали на каньйоні в Гостомелі. Там неймовірні красоти – ми були наче маленькі піщинки на тлі природи. Пам’ятаю, як Тала Калатай на підборах раз за разом вибиралася по цьому піску, які у них були діалоги з Ларисою Трояновською, як вони влучно імпровізували.

- Повний метр, у якому ви знімалися, це все історичні стрічки, стрічки про війну: «Крути 1918», «Черкаси», «Іловайськ 2014. Батальйон Донбас», «Будинок «Слово», «Мирний-21»… Це у вас уже таке амплуа? Бо це складні теми.

- Коли я ще тільки навчався, режисерка та фотограф Олеся Моргунець-Ісаєнко робила мені перші фотошоти. Тоді вона мені сказала: «У тебе фактурне обличчя, ти наче з минулого століття». Тому якось так повелося, що мене обирають в проєкти на історичну тематику або воєнну.

Ви праві, це дуже важко. Для мене це дуже велика відповідальність, бо теми, яких торкались ці стрічки, по-перше, дуже болючі для нас, по-друге, мають дуже важливу історичну цінність не лише сьогодні, а й для майбутнього. Важко ще й тому, що я не маю бойового досвіду.

Але герой – це завжди збірний образ. До повномасштабного вторгнення завжди у нас на знімальному майданчику були присутні військові, які мали бойовий досвід, я багато спостерігав, як хлопці себе поводять, як вони спілкуються, яка в них міміка.

Зараз багато акторів воюють в лавах ЗСУ. Володя Ращук, Женя Авдєєнко, Володя Канівець... Діма Сова зараз на військових навчаннях. І коли хлопці приїжджають у якусь відпустку, ми спілкуємося. Мій двоюрідний брат служить в лавах ЗСУ. Я знаю реальні історії. І хоча це важко, це ніщо в порівнянні з тим, що роблять пацани.

- Чи проходили ви якісь навчання для себе?

- Проходив курси домедичної допомоги від фонду «Будь свідомим – збережи життя». Але це курси для цивільних, це не тактична медицина. Боюсь навіть уявити, через що проходять наші бойові медики.

Кожен фільм – це мій досвід

- В «Будинку «Слово» ви граєте Івана Багряного. Ще у школі Багряний справив на мене величезне враження своїми «Тигроловами»…

- На мене теж! Я також прочитав його в шкільні роки. Слова головного героя Григорія Многогрішного «ліпше вмерти, біжучи, ніж жити гниючи» відтоді міцно закарбувалися у моїй пам’яті.

- Як ви працювали над цією особистістю?

- Я знав про нього як про історичну постать, українського культурного діяча. Тому відштовхувався від сценарію і від партнерів на майданчику. У фільмі зіграли дуже круті професійні актори. Слава Довженко, який грав Миколу Хвильового, допоміг. Ми з ним трішечки переклали якісь моменти на знайомі мені обставини, і нібито все вдалося.

- Є у вас улюблена стрічка?

- Для мене кожен фільм має значення, тому що кожен фільм – це мій досвід. А досвід – це ріст. Тому не можу виділити один і сказати, що він для мене краще інших.

- Ми з вами говоримо у вашу обідню перерву, зараз ви знімаєтеся у роуд-муві «Друзі». Це теж кіно про війну. Це важка історія?

- Я б сказав, це щемлива історія. В роботі над деякими сценами виникають якісь незрозумілі емоційні гойдалки, що хочеться в моменті і плакати, і сміятися, і кричати.

- Художнє кіно про війну, де є якийсь художній вимисел, узагальнення історії, коли люди бачили і бачать, як є, коли це все дуже болить, не всі можуть сприйняти. Згадаймо навіть ситуацію з «Юриком». Як ви відчуваєте, де сьогодні треба зніматися, а де не на часі?

- Ще на початку повномасштабного вторгнення сказав собі, що не буду грати українських військових. Я не маю на це права. Я не на фронті чи зі страху, чи через невміння воювати. Я не взяв зброю до рук, а деякі актори взяли. І це їхні історії. Я триста разів подумаю, перш ніж вийти на майданчик. Якщо, звичайно, буде йти мова, що потрібен саме я, буду розмовляти, щоб зрозуміти, чому саме я, а не Вова Ращук чи Діма Сова. Якщо почую у свою сторону якісь аргументи, які зможуть мене переконати, тільки тоді можу про це подумати. А так не буду хапатися за такі ролі, бо не маю на це ніякого права.

«Друзі» - це трохи інша історія. Це роуд-муві, коли цивільні хлопці, які знають про війну тільки з телебачення, у дорозі зустрічаються з реальністю.

- У вас зазвичай позитивні персонажі. А поганця зіграти можете?

- Так. Зараз, приміром, йде підготовча робота над фільмом «Конотопська відьма», і я записував проби на роль поганця, пі…ра, як називає їх найближче оточення. Я нормально до цього ставлюся, тому що цю тему треба висвітлювати і хтось має їх грати. І їх якраз мають грати не ті хлопці, які на фронті. Для мене це і роль насупротив, і розвиток, і моя участь в інформаційній війні.

- То ви отримали там роль?

- Все ще лише на етапі підготовки, відзняли лише тизер. Я був на пробах. Буду я там грати чи не буду, не знаю, але хочу, щоб цей фільм вийшов.

Був період, коли в мене взагалі не було грошей

- Ви легко повернулися до роботи? Нещодавно я розмовляла з Павлом Вишняковим, і він сказав, що відмовляється від зйомок, бо у волонтерстві він корисніший, ніж на знімальному майданчику, що ця робота – це якесь інше життя.

- У Паші, можливо, трішки інша історія. Усі свої заощадження я одразу ж витратив на волонтерські потреби. Я активно волонтерив з березня по липень, ми постійно були у роз’їздах. Потім зламалося моє авто, на якому ми їздили, закінчилися ресурси, ми вже не могли продовжувати активну діяльність, і я повернувся до Києва.

Був період, коли в мене взагалі не було грошей, я був просто на межі виживання. Допомагали трішки батьки, і я хапався за будь-яку можливість, щоб заробити. Бо я не можу не донатити, не можу не допомагати, якщо звертаються військові. Зараз брат з побратимами звернулися з проханням про допомогу, і ми збираємо їм на авто.

Психологічно мені не було важко повертатися до роботи. Навіть під час активних бойових дій в Київській області були якісь проби, пам’ятаю, навіть записував щось. Не знаю, куди і що, бо не говорилося. Я завжди відгукувався на всі пропозиції. Мені хочеться й надалі розвиватися у професії і розповідати своєю роботою про Україну.

- Для багатьох робота стала ще й спасінням, це можливість трохи відволікатися від новин на інші справи.

- Це правда. До речі, деякі актори приїжджають з фронту, знімаються і знову їдуть. Яскравий приклад - Вова Ращук. Він приїжджає, грає концерти, вистави і знову їде на фронт.

Уявити не можу, як це можливо, але схиляю перед ним голову. Не знаю, чи витримав би я таку історію, чи зміг би, які і він, розділяти життя на тут і там. Деякі люди взагалі випадають із життя, і коли приїжджають сюди, то хочуть швидше повернутися назад, бо тут себе не бачать. Хтось може, а хтось – ні.

- А в вас війна що змінила?

- Я зрозумів, що люди – це просто піщинки у світі. Тому потрібно цінувати життя в кожний момент і постійно бути вдячним за нього. Якщо раніше щось траплялося і це здавалося тобі критичним - ти втратив якісь гроші, щось у тебе зламалося, кудись не встиг, то зараз ти дякуєш Богу, нашим воїнам, що ти і твої близькі живі. Все інше – просто дрібниці.

- Запам’ятала вашу фразу, що найважливіше в житті - бути людиною. Мені здається, ви ще й скромна людина. Зіркова хвороба вас оминула?

- Чесно кажучи, не можу дати на це відповідь. Я не бачу себе збоку. Але чув, що про мене ходять якісь чутки. Я завжди люблю відстоювати свою точку зору. І роблю це настирливо, дехто навіть каже, що агресивно. Але це стається в моментах, коли переходять мої особисті кордони. Найчастіше це стосується професії. Коли бачу, що на знімальному майданчику, на театральній сцені роблять халтуру, то захищаю себе і в першу чергу свою професію. Тому, можливо, хтось і каже, що я поводжуся так, бо вважаю себе крутим актором. Особисто такого не чув, але припускаю, що так можуть говорити.

Останнім часом багато говорили про це з рідними, близькими. І моя агент мені сказала: «Можеш постаратися бути в таких ситуаціях простіше, якщо людина щось не гарне вчинила, просто відпусти, відійди в сторону, хай вона йде своєю дорогою». І тепер я так почав дивитися на такі ситуації. Хтось хоче просто заробляти гроші – це його справа. Я так не хочу, я хочу щось розказувати своєю роботою. Я дуже педантично ставлюсь до таких моментів.

- Це, як на мене, називається принциповість. Бо у нас так повелося, що правду сказати можуть лише поза очі. Я зараз говорю про адекватну дискусію, а не про коментарі в соцмережах на кшталт «не бачив, не чув, але вставлю і свої п’ять копійок».

- Так. Я до конструктивної критики завжди відкритий. От нещодавно підходить до мене на знімальному майданчику помічниця режисера і запитує: «Ти задоволений собою? Тобі сподобалося, як ти зіграв?». Кажу – насправді, не дуже. І ми з нею почали розмовляти на цю тему, вона дала свої поради, і я зрозумів, що вона має рацію, десь переграв.

Якщо мене запитують про якусь роботу, завжди кажу, що реально думаю. Це може комусь сподобатися, комусь – ні. Намагаюся бути відкритим, так мене виховали.

По-дитячому мрію, щоб ніхто не гинув

- Що вас зараз тримає в тонусі? Якими мріями живете?

- Звісно, найперше і найважливіше – перемога. Хочу розвалу сусідньої недокраїни. Хочу історичної справедливості. Це вже і зараз відбувається, світ відкриває Україну. Мені здається, час розставить всі крапки над «ї».

Хочеться і надалі розвиватися в своїй професії, хочеться говорити про країну в міжнародному просторі. Як і кожній людині, хочеться особистого сімейного щастя. Хочу, щоб якомога більше поверталися живими наших хлопців та дівчат. Кожного дня думаю про брата, думаю – а як тим людям, які втратили батьків, чоловіків, дружин, дітей… Я розумію, що це рожеві окуляри, але якось по-дитячому мрію, щоб ніхто не гинув.

- Ви кажете, що хочете сімейного щастя. Але, судячи зі спільних фото з акторкою Поліною Нестеровою, ви вже по-сімейному щаслива людина.

- Так (посміхається).

- Ви не з тих акторів-блогерів, які розповідають багато про своє життя.

- Я так не можу. Це якось недоречно. Ми з хлопцями днями виклали фото зі зйомок «Друзів», де у нас на обличчях кров. І режисеру написали військові, назвали нас по прізвищах, сказали, що вже не можуть бачити стільки крові. Я їх розумію. Вони там варяться, щоб тут цього не було. І, можливо, їм це резонує зовсім по-іншому.

Я й раніше не вів активно соціальні мережі, я більш закрита людина, а зараз і тим більше. Через ситуацію з тим фото якось стало не по собі.

Не хочеться щасливих фоток, коли хлопці на фронті. Думаю, наша робота теж має свою цінність. Але ми не ризикуємо життям, як вони. У нас є можливість бачитися і спілкуватися з рідними, сім’ями, а у них - немає. Так, тут теж може прилетіти в будь-який момент. Але тут менший відсоток загрози, ніж там.

- Принаймні, ми можемо лягти в тепле ліжечко, помитися, у нас є певний комфорт.

- Так. Зараз ми з вами говоримо, і я стою повністю у багнюці. Але закінчиться зміна, я приїду додому і прийму душ. І ляжу, як ви сказали, в тепле ліжечко. А пацанам там неймовірно важко.

- Ще одне з ваших бажань – розвиватися в професії. Нарешті з нашого простору відсіялися росіяни, і наші актори мають більше можливостей. Ви вірите, що ми більше не повернемося до минулого?

- Я надіюся і вірю, що ми не повернемося до подібної ситуації. Я навіть думки такої припускати не можу. Ну як? Я особисто не буду працювати в таких проєктах, як це не робили з 2014 року Ірма Вітовська, Ахтем Сеітаблаєв, Римма Зюбіна. Зараз, мені здається, кожен свідомий український актор буде так чинити. Не знаю, що має статися, щоб сюди знову почали заїжджати, не дай боже, якісь культурні діячі. Бо почнеться знову та сама пропаганда, що й була. Навіть не хочу про це думати, бо це перекреслить усе. Це як наплювати самим на себе після всього, що вони тут коять. Такого бути не може.

- Я теж в це хочу вірити. Але нещодавно їхала в автобусі, і позаду жінка російською мовою розповідає, що вона з Маріуполя, що й ворогові не побажає того, що пережила. Але все зводиться потім до того, що вона звикла розмовляти російською, їй так зручно, та й взагалі, яка різниця, якою мовою розмовляти, аби людина була хороша. Оцей стандартний наратив.

- Пропаганда ж велася ще задовго до анексії Криму. До цього свою справу зробив Радянський Союз. Ми з Поліною говоримо, що це метастази.

Мої батьки народилися в СРСР, в тій системі виховувалися, тому, звичайно, методи виховання йдуть з тих часів. Мені пощастило, я вчився в Києві, бачив різних людей, працював з різними людьми, їздив за кордон, бачив, як там живуть люди, як вони спілкуються, яка в них культура, цінності. А деякі люди цього не бачили, вони не виїжджали навіть за межі свого міста чи села. В мене й серед рідних є такі люди. І як їм пояснити, що світ великий?

Я по собі бачу. Є деякі люди, з якими я спілкуюся російською, хоча й не хочу. Це звичка, метастаз. Але коли в якийсь момент переходжу з ними на українську, вони теж переходять на українську. Мені здається, якщо потихеньку з різних боків підтискати, не різко, тоді ми побачимо якийсь результат. Мій брат україномовний, але чую, що з пацанами він може і російською заговорити.

Росіяни цю політику вкоріняли якраз своїми російськомовними серіалами, шоу, концертами. Їхні діячі - це найбільше зло, російськомовний продукт зіграв велике значення. Тому добре, що зараз ефір заповнюється українською. Люди мають її чути. І вони зрозуміють, що мова має значення. Я вірю в це.