Як у старі добрі часи. У Києві пройшов 52-й міжнародний кінофестиваль «Молодість»

Хай би як патетично це не звучало, але цьогорічне видання фестивалю можна назвати відродженням «Молодості». Справа не тільки в тому, що кінофорум уперше з 2018 року повернувся до звичного часу проведення — остання декада жовтня. «Молодість»-52 так само вперше за тривалий період — починаючи ще з карантинів і локдаунів 2020–21 років — відбулася в повноцінному офлайн-форматі: міжнародний, національний і документальний конкурси, дитячий конкурс Teen Screen і насичена позаконкурсна програма.

Основним фестивальним майданчиком слугував кінотеатр «Жовтень» із його шістьма залами. Для церемоній і Teen Screen задіяли культурний центр «Кластер “Краків”» на Лівому березі.

Приїхало, хай і небагато, іноземних гостей. Тривоги не зривали сеанси, правда, одного разу трапилося фейкове замінування. Була навіть пара скандалів. Усе як у людей.

У тому, що стосується наповнення різних програм, «Молодість» мала складну ситуацію, адже в неї тепер двоє конкурентів, котрі теж активно показують свіжі західні гіти: літній Одеський кінофестиваль та «Київський тиждень критики», проведений у середині жовтня. А втім, організаторам вдалося отримати кілька яскравих фільмів у різні позаконкурсні секції, зокрема, призерів Каннського («Всередині жовтого кокона», В’єтнам — Франція), Карловарського («Уроки Благи», Болгарія) й Берлінського («Музика», Німеччина — Франція — Сербія) фестивалів і фестивалю «Санденс» («Тисяча й один», США).

Друга втішна особливість — велика кількість українського кіно. Так, до Національного конкурсу короткого метра ввійшли 25 робіт різних жанрів і форм. Тут, до речі, один красномовний нюанс: із цих 25 короткометражок тільки 1 (одна) знята за підтримки Держкіно. Це все, що треба знати про працездатність цієї структури; хороша новина в тому, що наші кінематографіст(к)и навчилися знаходити ресурси поза корумпованою державною монополією.

У міжнародному повнометражному конкурсі брали участь «Степне» Марини Вроди й дебют «Лишайся онлайн» Єви Стрєльнікової — правда, обидва лишилися без нагород. У позаконкурсних «Українських прем’єрах» показали «Рік тигра» (режисер Олександр Назаров) і «Що далі?» (Дар’я Дрюченко), у програмі Forma — «50 горизонтів» Олексія-Нестора Науменка. Нарешті, в Документальному конкурсі половина робіт була або знята нашими режисерами, або торкалася теми України:  «Поема для маленьких людей» (Іван Сауткін), «Проєкт Клезмер» (Леонардо Кох, Палома Шахман, Аргентина — Австрія), «Ні, вся я не помру» (Йоанна Ґрудзінська, Франція — Польща), «Долаючи кордони» (Леся Кордонець, Швейцарія). Останній фільм отримав «Скіфського оленя» як найкращий у своїй категорії, тож про нього варто розповісти детальніше.

«Долаючи кордони»

Леся Кордонець народилася в українському Закарпатті. З 2008 року мешкає у Швейцарії. Вивчала кіно на програмах бакалавра та магістра в Цюрихській академії мистецтв. «Долаючи кордони» — її повнометражний документальний дебют. Герої(ні) — четверо українських паралімпійців і паралімпійок, а також голова Паралімпійського комітету України Валерій Сушкевич. Їхні сюжетні лінії не перетинаються.

Дія починається з паралельного монтажу відкриття Паралімпіади в Сочі та російської анексії Криму. Кордонець майстерно монтує два контрастних візуальних ряди: церемонія, що бризкає фарбами, і «зелені чоловічки», що вискакують із вантажівок і танків. І далі російська агресія пронизує історію, постійно нагадуючи про себе.

У кожного у фільмі свої клопоти. Сушкевич веде безнадійну боротьбу за збереження доступу до тренувальної бази паралімпійців в окупованому Криму. Спортсмени готуються до Паралімпіади в Ріо-де-Жанейро, причому в найвідчайдушнішому становищі — веслувальник-початківець Роман змушений тікати зі свого міста, що опинилося під обстрілами.

Кордонець не б’є на жалість, не спекулює темою інвалідності. Її герої справді долають кордони — соціальні, політичні, тілесні, здобуваючи перемоги вже самим фактом свого опору немислимим обставинам.

Звісно, що основний конкурс «Молодості» — повнометражний, офіційна назва — Міжнародний. І тут варто зауважити, що ця секція — головна удача організаторів: масштабне географічне охоплення (від Монголії до Коста-Рики), високий рівень більшості картин, стилістичне розмаїття.

Наприклад, згадану Коста-Рику представляла трагікомедія «Мені сняться електричні сни» (Валентина Маурель). Головна героїня — 16-річна Ева — має бунтівний характер, живе з матір’ю і молодшою сестрою, але хоче переїхати до батька, котрий є насправді психопатом і аб’юзером. У фільмі вистачає жорстких сцен, однак не менше гумору і справжньої поезії.

Ще один заворожливий зразок чорного гумору — «Відчуття, коли час щось робити минув» (США). Авторка фільму, Джоанна Арноу, вже має ряд нагород за свої короткометражки. У «Відчутті…» Джоанна виступила і як режисерка, і як сценаристка, і як виконавиця головної ролі.

«Відчуття, коли час щось робити минув»

Вона грає 30-річну героїню на ім’я Енн. Та живе в Нью-Йорку, працює в незрозумілій корпорації, де до персоналу ставляться без поваги. Її батько й мати — сварливе подружжя старих ліваків-євреїв. Нарешті, стосунки з чоловіками в Енн — це доволі безумні БДСМ-ігри без зобов’язань, та й без оргазмів теж. Усі акторські роботи, діалоги, режисерські рішення наповнені стриманим, але завжди влучним чорним гумором. Ніхто ніколи не підвищує голос і не робить різких рухів, проте на екрані коїться невимовно смішна дичина. Причому Джоанна, з її підкреслено «пересічною» зовнішністю надає цьому театру абсурду особливого шарму.

Звісно, здебільшого фільми Міжнародного конкурсу — камерні драми. Наприклад, чудовий зразок юнацького роману виховання — «Місто вітру» (Лхаґвадулам Пурев-Очір, Монголія).

«Місто вітру»

Головний герой — 17-річний підліток, зразковий старшокласник, а за сумісництвом — шаман, за порадами до якого йдуть старі й молоді з усієї громади. Все ще більше заплутується, коли в хлопця починається перше кохання. Фільм прекрасно зіграний і знятий, без намагань спекулювати східною екзотикою. В Пурев-Очір вийшов детальний портрет сучасної Монголії — з усіма її контрастами й не до кінця подоланими наслідками комуністичного правління.

Історія про погану родину «Скарб» (Луна Кармун, Велика Британія) отримала Спеціальну відзнаку конкурсу. У двогодинній стрічці йдеться про неврівноважену матір-маргіналку, котра виховує дочку, влаштовуючи постійні ігри та бешкети; своє хаотичне сімейне гніздо вона захищає з агресією левиці. Перспективний задум, дещо зіпсований мелодраматизмом режисури та театральщиною в грі акторів.

Така само комбінація мелодрами з нервозними героями властива «20000 видам бджіл» (Естібаліc Урресола Солахурен, Іспанія), що теж отримали Спецвідзнаку. Головна героїня тут — гендерно некомфортна тінейджерка: дівчинка, що народилася в хлопчачому тілі. Найбільше запам’ятовується вибухова робота Софії Отеро в цій ролі.

У «Втраченому раю» (Зено Ґратон, Бельгія — Франція), так само як і в «20000 видів бджіл», зачіпається тема ЛГБТІК-людей, завжди важлива для «Молодості».

 «Втрачений рай»

У виправній колонії для неповнолітніх Джо готується повернутись у суспільство, не знаючи, як йому жити на волі. Але коли до сусідньої камери потрапляє новенький на ім’я Вільям, бажання свободи починає суперечити цілковито забороненому коханню, що спалахує між хлопцями. Фільм, знов-таки, має надто мелодраматичний ухил (спільна проблема багатьох дебютів), але почасти ситуацію рятує головний дует виконавців — Халіль Бен Ґарбія та Жульєн Де Сен-Жан. Власне акторська переконливість і принесла «Втраченому раю» приз за найкращий повний метр.

А Гран-прі «Скіфський олень» отримав безумовно найбільш майстерний фільм конкурсу.

Тема франко-бельгійської драми «Дальва» (режисерка — Емманюель Ніко) — провокативна й навіть скандальна: 12-річну дівчинку забирають від її батька-ґвалтівника, і надалі спостерігаємо за довгим і болісним процесом її соціалізації.

 «Дальва»

Нам не показують прямих актів насильства — достатнім є той надрив, із яким рветься до ґвалтівника задурена ним Дальва. Достатнім є дорослий макіяж і мереживні сукні з відкритою спиною, котрі він привчив її носити — спокусливе й тому страшне вбрання жертви. І тим більш вражає, як потроху змінюється героїня, як вона крок за кроком, риска за рискою «дитиніє», втрачаючи токсичний флер секс-рабині. Фільм знято точно й делікатно, а особливо вражає робота акторки Зельди Самсон, котра провела героїню через усі стадії усвідомлення свого становища, повернувши Дальву в дитинство.

Безумовно, «Дальва» — один із найпомітніших європейських режисерських дебютів останніх двох сезонів, і добре те, що київське журі це помітило.

Щоб там не було, «Молодість» переживала всі найважчі кризи в країні. Війна, очевидно, теж їй не перешкода. Лишається сподіватися, що церемонія відкриття наступного фестивалю почнеться вітаннями з Перемогою.

Головне фото: Molodist Kyiv International Film Festival/Facebook