"Що це може бути, як не знаки?" Чоловік Руслани Писанки розповів про дружину – таку, якою ми ніколи її не знали

Днями стало відомо, що чоловік Руслани Писанки, яка передчасно пішла в засвіти через важку хворобу, вирішив перепоховати дружину. Прах Руслани та її мами дотепер містився в крипті Спасо-Преображенського собору в Києві.

В інтерв’ю OBOZ.UA Ігор Ісаков розповів, чому вирішив змінити місце спочинку дружини, згадав останній день її життя, коли нічого, за його словами, не віщувало страшного закінчення, та зізнався, як досі непросто переживає втрату.

– Ігорю, як вам зараз живеться?

– І складно, і просто – все одночасно. Перепоховав Русю, однак не волів розповідати про це публічно, бо чекаю на пам’ятник. Коли буде все зроблено, опублікую допис у соцмережі. Майстри пообіцяли встигнути до дня народження моєї Руслани – 17 листопада. Мрію, щоб цього дня приїхав на кладовище священник, якого вона дуже поважала. Митрополит Олександр дуже перейнявся свого часу нами: освячував будинок, спілкувалися багато. Домовилися, що якщо матиме час, то проведе службу на її могилі поряд з рідними – татом, мамою та братом. Запросимо близьких та друзів – хто зможе, той прийде.

– Це буде якийсь особливий монумент?

– Для чого? Цей пам’ятник буде таким самим, як у її рідних, які спочивають поруч – це сімейне поховання. Не буде нічого пафосного, бо вона цього ніколи не любила. І я не думаю, що це зараз потрібно.

– Як з’явилася ідея перепоховати Руслану?

– Це моє рішення, але радився з родичами. Мені приснився сон: я, Руслана та її мама – кудись їдемо в машині. І так їм добре удвох, сміялися. Прокинувся і подумав: мабуть, треба, щоб сім’я була разом. Місце в крипті собору, де зберігався прах Руслани та мами, дуже гарне, але іноді в мене виникали сумніви: здавалося, що все це – ніби напоказ. Колись Руся казала: ми як мавпочки на сцені – на огляд загалу. І отаке відчуття було в мене: Русічка не з нами вже другий рік – а спокою їй ніби немає. Мене це дуже гнітило. А от зараз, коли вона разом з рідними, мені спокійно, відлягло на душі.

– У соборі, де вона спочивала, бували часто?

– Кожні днів десять. Був такий пунктик в мене: хотів, щоб біля неї завжди стояла свіжа трояндочка, тому возив квіти.

– Вона вам сниться?

– У Німеччині, коли був там вже сам, прямо фізично відчував її присутність поряд. А зараз приходить просто в снах – добрих, хороших… Знаєте, її ж не стало в одну мить – дуже несподівано. Похвилинно пам’ятаю той день. Після хімії на якийсь час зник апетит, а в останній день настало таке поліпшення. Я кашу їй приготував – з’їла ложок п’ять. Так радів: вона усміхалася, порозовіла. Наші знайомі попросили налаштувати їм газонокосарку-робота. Ми разом з Русланою дивилися в ютубі відео, як її встановлювати. І вона нам так сподобалася, кажу: "Русю, нам додому теж потрібен такий робот". А вона згадала, що у її колеги, актора Івара Калниша, є подібний інструмент. Мовляв, він розповідав: "Приїжджаю додому, сідаю в крісло, запалюю цигарку, а вона бігає по траві". Ми навіть обговорювали місце, де її поставимо. Так було душевно нам разом того страшного дня.

– Ви не підозрювали зовсім, що таке може статися?

– Руслана настільки була впевнена, що все буде добре, що зарядила і мене непорушним оптимізмом. Ні на секунду в мене не було сумнівів, що ми виберемся. За планом це була остання хімія, лікарі сказали, що у нас дуже гарні результати. Ще мали зробити сеанси опромінення – ну, можливо, місяць потрібно було побути в Німеччині, а потім – реабілітація. Кажу: "Русю, дивись, літо ось-ось закінчиться, нам треба повертатися додому". Почав шукати, де в Україні можна буде пройти реабілітацію.

– Чому вона нікому не казала про хворобу?

– Це була її позиція – знали лише дуже близькі. Навіть у Німеччині, де жили в гуртожитку, який надав Червоний Хрест як біженцям, мало хто здогадувався. Поряд жили українці, знали Руслану. Мене часто запитували: "А чому не виходить з кімнати?". Вона тоді пересувалася на інвалідному візку через травму, однак не лише через це, але ми всім казали, що виключно через ногу. Я готував їжу, носив Русі в кімнату. Коли їхали в лікарню, вона одягала перуку, завжди – мейкап, капелюшок. Кого не зустрічаємо, усміхається, а мені стискає руку так, що зараз роздушить, бо їй дуже боляче. А потім вже почала встати з візка, ходити, нога загоїлася. Це було таке щастя! Але організм не витримав. Я думаю, що нам просто не вистачило везіння – зовсім трошки – ми проскочили б.

– На лікування до Німеччини Руслана спочатку вирушила сама, ви залишилися в Україні доглядати її маму, яка теж мала онкологічне захворювання. Як згадуєте ті часи?

– Тещі стало погано десь за півтора року до вторгнення. Зазвичай кожного літа вона їхала на дачу під Іванків, там дуже класне місце на Тетереві, дерев’яний будинок, якому більше 100 років. Кожного червня я її туди завозив, вантажили багато речей, вона дуже раділа передчуттю гарного відпочинку. А тут несподівано стало погано – поїхали, забрали. Повозили по лікарях і нас сповістили, що є пухлини. Ми їй не казали до останнього. Не знаю, чи вона здогадувалася, але була в мене таким бійцем… От буквально вчора ми розмовляли по телефону з людьми, у яких перебували на Івано-Франківщині в перші місяці великої війни. Люба з Вітею зателефонували і згадали, що коли ми приїхали, вона ледь ходила, потім відгодували, і дні через три сама сходинками на вулицю – з кавусею та цигаркою. Всі: "Боже, Діно Василівно, ледь ходили ж!" Але коли поверталися до Києва, в машині знепритомніла і вже не приходила до тями. Побула вдома днів пять-шість – і все. Фактично там, у машині, вона і померла.

– Рідні Руслани поміж собою були дуже дружні?

– Ще й як! Ігор Миколайович, Діна Василівна, Алік, Руся та їхня собака Дашка – це був моноліт. З батьком Русі я був не так добре знайомий, як з іншими – ми з Русланою тоді зустрічалися лише, ще не жили разом. Ігор Миколайович працював на кіностудії "Укркінохроніка". Окрім того, оті знамениті кадри, коли Чорнобиль знятий з гелікоптера, – це його робота. Він був там як документаліст із самого початку. Через наслідки перебування в Чорнобилі його і не стало так рано. У нас вдома зберіглася його камера – історична річ. Знаєте, я інколи думаю, що, можливо, мені вже не пощастить зустріти таких людей – вони всі були легендарними.

– Скажіть, де у вас на все бралися сили в непрості часи?

– За характером я зовсім не витривалий, зізнаюся чесно. Частенько думав про це: коли щось подібне стається одне за одним (а саме так зазвичай і буває), спочатку дуже переживаєш, а потім просто робиш, що мусиш – не аналізуючи, виключаючи емоції, бо інакше стає дуже боляче. Воно ж як пішло: хвороба тещі, перелом Руслани, війна, і далі все страшніше… А ще ж була онкологія брата Аліка. Я возив його по лікарнях: як він теж мучився – не дай Бог! Ми навіть наше весілля в будинку, де з Русланою живемо разом, точніше – жили, підлаштовували на той час, коли Алік мав змогу бути присутнім. У нього якраз було поліпшення після хімій, почав ходити. Руся дуже тішилася, що таки приїхав.

Тут на той час були самі стіни – йшло будівництво. Я приїхав заздалегідь, викосив бур’ян, щоб гості змогли пройти. Поставили на подвір’ї столи, Руся накрила скатертинами, виставила посуд, який купила в той же день, бо тут нічого не було. Приїхали родичі, друзі… Коли не стало Аліка, Руслана всю свою любов перенесла на племінників. Вони зовнішньо дуже схожі на тата. Таке продовження Писанок – дуже класне.

– Ви розмовляли з Русланою про спільних дітей?

– Що вже про це казати зараз? Давайте не будемо. Ніхто не в силах повернути час.

– Чи збереглися в будинку речі так, як було при Руслані?

– Все – на своїх місцях. Фотографії, відео, нагороди, сценічні костюми. Фото її, яке було в соборі, забрав додому. І вишиванки наші, в яких розписувалися, висять у шафі. Русі сукню вишивали на замовлення, а мені купили готову – теж ручної роботи. Фото з весілля ми ніде не виставляли – публічно не оголошували про це. Але Радка Щоголева, кума наша, ненароком обмовилася про це в інтерв’ю і так стало відомо (сміється).

– Скільки років ви були разом?

– Близько 13 років. Познайомилися в кінці 2008 року, почали зустрічатися, потім розписалися. Знаєте, зараз думаю: зовсім незчувся, як пролетів цей час.

– Руслана розповідала в інтерв’ю, що, коли ви приїхали до Києва на перше побачення з нею, чекали її приходу майже п’ять годин – це правда?

– Та я боявся піти! Стояв і не розумів, вона призначила зустріч чи, може, хтось пожартував. Ми познайомилися в соцмережах, листувалися та передзвонювалися. Коли домовилися зустрітись, я їхав до Києва з такими думками: якщо це не вона писала, то просто погуляю по столиці, вип’ю каву та й поїду додому. Заспокоював себе: нічого страшного, давно в Києві не був. Стою-стою: а її немає. Через кілька годин біля мене пригальмувало таксі, дівчата подивилися, засміялися і поїхали. Думаю, точно розвели! Але продовжую стояти. Набираю Русю: "Ти зазвичай пунктуальна людина чи іноді запізнюєшся?" Каже спокійно: "Зазвичай запізнююся. Може, на пів години, а може, на дві. А що?" Кажу: "Нічого, я почекаю". Коли вона приїхала, сів в авто і від переживань наче онімів. Мовчати було ніяково, тож "викрутився": "Русю, кажи щось". І вона почала про щось розповідати.

– Вона така була ураганна за характером.

– Це тільки так здавалося! Насправді вона була дуже делікатна, тиха, спокійна. І чуттєва. В роботі – тайфун, так, а вдома – ні.

– От цікаво: яким був ваш шлюб – спокійним чи притиралися одне до одного, сварилися інколи?

– Та, як всі люди: і сварилися. Не часто, але бувало. Все через мене: мав вибуховий характер. А вона приводів для сварки не давала ніколи. Коли не мав рації (а в більшості випадків саме так і ставалося), повертала ситуацію так, що дуже швидко все розумів – і почувався ніяково. Вона просто замовкала – робила до-о-в-гу паузу – о, вона це вміла! І я потім просив вибачення, цілував її. Вона пробачала, бо була дуже мудра.

– Які риси характеру Руслани вам імпонували?

– Я би дуже хотів мати таку витримку і терпіння. Вони б мені точно не завадили. Пам’ятаю оце її непорушне, коли все летить шкереберть: "Спокійно-спокійно!" У тещі витримка і сила волі були просто шалені, мабуть, це в Русі від неї.

– Як ви ставилися до того, що вона була неймовірним трудоголіком? Нам розповідав в інтерв’ю її колега Віктор Андрієнко, що, повертаючись зі спільних гастролей, думав лише про одне – швидше дістатися додому, так стомився, а вона з машини пересідала в іншу – і їхала на зйомки.

– О, це ще одна з її рис, якою захоплювався. Скільки всього довелося бачити. Ну, наприклад, коли ми разом були на "Зважених та щасливих". Інколи після отих всіх поневірянь по болотах, в які нас кидали, були вичавлені, як лимон. А за сценарієм мало бути ще інтерв’ю – треба було поділитися враженнями. Ми ледве ноги один одного тягли, яке там знімання – прилягти б! А вона сідала перед камерою, і тільки загорявся червоний вогник – бац! – і ніби втоми не було. Дивлюся: енергія просто пре. Не міг зрозуміти, як можна було так швидко переключатися. Вона мені колись показувала техніку, як перезавантажуватися. Вона правда працює – але техніка технікою. Можна "натягти" усмішку, але ж очі викажуть. А в неї вони світилися! Вона знаходила всередині сили на все – де їх брала, не знаю.

– А коли не було роботи, як переживала ті часи? В одному з інтерв’ю розповідала, що якось вісім місяців не було взагалі нічого.

– Знаєте, завдяки тим місяцям ми і зустрілися (сміється). Руся мала тоді час і зареєструвалася в соцмережах. Якби працювала, то їй було б не до того. Вона тоді вимушено перебувала без роботи, з грошима все було не дуже добре. Коли приїжджав із Черкас, заправляв машину, їхали купували якісь продукти – і я розумів, що в Русі все просто по нулях. Вона тоді почала будувати будинок, всі гроші йшли туди. Поки була робота, справлялася, а потім накопичилася чимала сума за виконані роботи. Не те що не було грошей – був великий мінус.

– Вона вміла заощаджувати кошти, отримувала ж, мабуть, чималі гонорари? Професія актора, як відомо, не завжди стабільна: сьогодні густо, а завтра – пусто.

– Руся? (сміється) Гроші її в руках не затримувалися. І де дівалися, не скажу, бо не знаю – ніхто би не відслідкував. Така натура – щедра і добра. А з приводу високих гонорарів… Ми часто сміялися, що одного разу вона обмовилася про більшу оплату, а їй сказали: "А навіщо тобі гроші? Ти викликаєш почуття самодостатності. Навіть не подумаєш, що тобі потрібні гроші". Русічка в цьому сенсі була скромною. Я ще скажу таке: вона була людиною слова. Я знаю історії артистів, які погоджуються на роботу, але, коли десь обіцяють більше, вже сюди не їдуть. Тут катастрофа, але їм все одно. Руся такого не зробила би ніколи! В її надійності ніколи не сумнівався ніхто: якщо сказала, що буде – то так і станеться, ніяких форс-мажорів.

– Минулого року, в день народження дружини, ви організували в Жовтневому палаці дуже гарний вечір спогадів, присвячений Руслані.

– Ідея була моя, але дуже дякую Віті Андрієнку та Льоші Гончаренку, які стали режисерами заходу. Відгукнулися стільки артистів, що ми диву давалися! Але разом з тим і дуже переживали. Постійні відключення світла, того дня до того ж була страшенна ожеледь. Дзвонили мені: хтось ногу зламав – не дійшов, хтось повністю вимок – повернувся додому. Однак глядачі прийшли, незважаючи на негоду, і я цим дуже пишався, сидячи в залі. Пам’ятаю, вже концерт йшов хвилин 20, можна видихнути, а я руки так зчепив від перенапруження, що не міг розняти. Під час організації виступу, чесно зізнаюся, пішло багато нервів. Наприклад, попросив провести вечір одного ведучого, Руся з ним працювала колись. Сказав, що буде. А потім почав поводитися якось відсторонено, а перед самим концертом взагалі перестав брати слухавку. Або пообіцяла команда однієї відомої співачки, що вона виступить, ми запланували її вихід на фінал. А за дві години до початку дзвонить менеджер: стомилася. І ми в авральному режимі перероблюємо, міняємо фінальну пісню. Однак все одно все вийшло дуже гарно, так, як Русланочка любила.

– Після смерті Руслани стало відомо, що вона знімалася у картині Наталки Ворожбит "Демони". Режисерка казала, що такою, якою постала Писанка на екрані, ми її ніколи не бачили. Яка доля цього фільму?

– Наталка Ворожбит казала, що робота над фільмом продовжується. Прем’єра буде, можливо, вже наступного року. Руся не встигла знятися в деяких сценах. Коли ми були в Німеччині, вони з Наталкою передзвонювалися, планували дозйомки. І Руся весь час креслила плани, як буде діставатися на знімальний майданчик у Полтаві після того, як стане легше. Казала: до Варшави літаком, потім – потягом. А ходунки, інвалідний візок – як це все? Яку перуку одягти? Переживала. Між хіміями вона говорила тільки про ці зйомки, які мали відбутися в серпні, а її не стало у липні.

– У роковини смерті Руслани ви зізналися в соцмережі, що від вогню в періоди відключення електроенергії постраждала частина вашого будинку. Що саме сталося?

– От я зараз, розмовляючи з вами, перебуваю якраз на цьому місці. Раніше тут була гончарна майстерня, яку для Русі робив Кузьма Скрябін у телепроєкті "Дача". От тут ми трошки випивали після того, як закінчилися зйомки. Руся дуже любила глиняний посуд, і хоч би де бувала, привозила якісь тарілки, банячки. І от, на жаль, вся це померло у вогні. Вся глиняна історія була розміщена на поличках у кімнаті – багато кераміки. Все вигоріло.

– Може, воно їй там треба, в іншому світі? Якщо з такого боку подивитися, то, не виключено, стане трошки легше.

– Ви знаєте, я помічаю, що збігів дуже багато, інколи думаю: ну, що це може бути, як не знаки? Але я не вірю в містику, бо вважаю, що це від лукавого.

Раніше OBOZ.UA писав, як друзі Руслани Писанки та митрополит Олександр Драбинко відреагували на новину про перепоховання акторки та телеведучої.

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!