Із Україною в серці. Чому вибори не розв’яжуть проблем держави, що воює, і який вихід є в президента

«Ніхто не вірить у нашу перемогу так, як я. Ніхто», — сказав президент Володимир Зеленський в інтерв’ю журналу Time, по суті, публічно розкривши свою людську та політичну самотність. Тому що вірити мало. А допомоги для того, щоби робити, президент не прийняв. Зволівши залишитися царем в оточенні гризунів, завжди здатних на маленькі зухвалості, але ніколи — на великі дерзання. А тепер іще й таких, що зрадили, виставивши на весь світ людиною, якій «тільки спробуй сказати правду про війну». Зеленський сам-один на капітанському містку військового корабля, що збився з курсу, в розпал бою.

За 600 днів від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну увагу наших союзників прикуто до того, що відбувається не лише на фронті, а й у тилу. Президент став прозорим. Після його драматичного візиту до Штатів у вересні, про який пише журналіст провідного видання Америки, спецпредставниця США з питань відновлення України Пенні Пріцкер приїхала дивитися не на Зеленського в хакі, а на процеси, що відбуваються в державному організмі. Які глава держави, зосередивши в своїх руках усю повноту влади, має забезпечувати в обороні, економіці та соціальній сфері.

Звернення до партнерів по життєво важливу військову та фінансову допомогу має бути підкріплене внутрішньою здатністю держави ефективно нею розпорядитися. Результат війни безпосередньо залежить від злагодженості внутрішнього та зовнішнього компонентів. Тим більше в умовах, коли після нападу ХАМАСу на Ізраїль світ сколихнула ще одна кровопролитна війна з відкритим фіналом, відтягнувши увагу та ресурси партнерів від України.

Так, президент США Джордж Байден у зверненні до американського народу подав нам «зелений» сигнал, поставивши цінність перемоги України в один ряд із перемогою Ізраїлю та запросивши в Конгресу єдиний річний пакет допомоги в 75 млрд дол. Однак 61,4 млрд, теоретично зафрахтовані для України, після обрання нового спікера Палати представників Конгресу США Джонсона є проблемою. Причому не лише в Штатах, а й у Європі. До кінця року європейці обіцяли нам мільйон снарядів, а поставили 300 тисяч. Тоді як одна лише Північна Корея Росії — 350 (!) тисяч. Далі буде ще складніше. Водночас українська влада й далі б’є в очі партнерам винятково «червоним», посилюючи позиції тих, хто не підтримує Україну у війні з Росією.

Корупція та некомпетентність людей, які ухвалюють державні рішення від імені президента, підриває здатність нашої державної машини забезпечувати опір агресії. Нерозвинений контрнаступ — а лише його успіх міг стати основою для початку переговорів із Росією — є логічним результатом розвалу системи державного управління, зокрема у сфері безпеки та оборони. З огляду на це цитата одного з топрадників президента в тій-таки статті Time «Чиновники крадуть так, ніби завтра не настане», — публічне визнання кризи влади. Й підтвердження того, що президента зрадив не Захід.

Водночас роль політичних сил у країні, крім керівної партії, зведено до нуля. Інформаційний простір руками радників і помічників, які чудово розуміють глибину прірви, в яку ми летимо, зачищено переможними «єдиними новинами». Система бреше сама собі, народу й Верховному головнокомандувачу. Якому потім, виявляється, оточення боїться сказати правду. Вам це ніякого сусіда не нагадує? Суспільство та жменька медіа, що залишилися незалежними, фідбеку від влади не отримують: рідкісні вимушені кроки — відставка міністра оборони Резнікова відбулася за шість місяців (!) після масштабного корупційного скандалу — роблять лише під тиском міжнародних партнерів.

Навіть тому, хто зарився в пісок із головою, зрозуміло: наявна конфігурація влади не вирішить проблем, що накопичилися в державі, оскільки сама влада є проблемою. Влада себе вичерпала. Вона не може зробити більше, ніж уже зробила. Вона не може в цьому складі зупинити корупцію. Вона не може в цьому складі ухвалювати рішення, які мали бути ухвалені у ВПК, армії, енергетиці, оподаткуванні, менеджменті управлінських і логістичних процесів іще рік тому. Проблема цієї влади — не лише в корупції, а й у тій кількості рішень і їх забезпеченні, які вона більше не в змозі ухвалити. Лояльні міністри не дають країні результату, який нам життєво необхідний. Спиратися можна лише на тверде, а не на тепле й м’яке.

Але! Ситуація ускладнюється тим, що змінювати владу під час війни — теж проблема. І річ не лише в Конституції, яка прямо вказує проводити наступні парламентські вибори після закінчення воєнного стану, й не лише в законі про воєнний стан, що забороняє вибори президента під час війни, а ще й у внутрішньому консенсусі, що склався стосовно виборів.

Виборів інтуїтивно не хоче президент. Рейтинг керівної партії «Слуга народу» на нулі — на черзі сам Зеленський, який і далі втримує зовнішню рамку, але не дає собі раду із внутрішніми викликами. Внаслідок цього перемога, до якої президент має намір іти до кінця, може бути зовсім не такою, яку він пообіцяв людям. І це поховає його як політика. Тому Банкова максимально блокує будь-які публічні згадки про вибори всередині країни. У результаті виявився паралізованим не лише парламент, який давно мав ухвалити рішення щодо формату повоєнних виборів на рівні закону, а й необхідна планова технічна підготовка до виборів Центральної виборчої комісії (ЦВК). У цьому — великий ризик повоєнних парламентських і президентських виборів, хоч коли їх офіційно оголосять.

Виборів не хоче суспільство. 66,9% українців, опитаних Центром Разумкова на прохання ZN.UA, вважають, що потрібно подовжити повноваження чинного президента до закінчення воєнного стану. 69% респондентів упевнені в тому, що ні парламентські, ні президентські вибори не можна проводити до закінчення війни. 58,7% українців пояснили свою позицію тим, що під час воєнного стану неможливо забезпечити реальну політичну конкуренцію. 51,3% упевнені, що зміна влади під час війни не допоможе перемогти Росію, а лише розколе суспільство — в цьому не сумніваються 40% опитаних.

Виборів не хоче політикум. Про це свідчать відповіді на інформаційний запит ZN.UA лідерів політичних партій і депутатських груп, які можуть у майбутньому претендувати на владу. Свою офіційну категоричну позицію стосовно виборів висловили глава «Батьківщини» Юлія Тимошенко, голова депутатської групи «Партія «За майбутнє!» Тарас Батенко, лідер депутатського об’єднання «Розумна політика» Дмитро Разумков, засновник однойменного благодійного фонду волонтер Сергій Притула, голова парламентської депутатської групи «Платформа за життя та мир» Юрій Бойко. «Європейська солідарність» промовчала, що не виключає неодноразово озвученої Петром Порошенком власної публічної позиції — проти виборів. Як і голови фракції партії «Голос» Олександри Устинової. Позицію керівника фракції СН Давида Арахамії спрогнозувати нескладно.

Чинник упливу міжнародних партнерів у питанні виборів теж надто перебільшений. За інформацією наших джерел, Захід, чудово обізнаний із ситуацією всередині країни, категорично проти виборів. «Для виборчої кампанії в Україні немає пререквізитів, зокрема неможливо гарантувати безпеку, а також рівні виборчі права для військових, переселенців і опозиційних політиків», — упевнені в Білому домі й Держдепі.

Безперечно, тему виборів в Україні та легітимності влади качатиме Росія та республіканці-трампісти, тим більше, якщо війна затягнеться. Основну ставку вже навесні зроблять на простроченого, а отже, нелегітимного українського президента, тоді як російський диктатор легко піде на вибори. Новий перекрутень від ворожої пропаганди може остаточно нас розбалансувати або навпаки — стати приводом для пошуку превентивного асиметричного рішення.

Яким може бути це рішення для президента

Якщо ми не переобираємо парламент і не змінюємо президента, то єдине, що ми можемо змінити, — це виконавча влада. Тому що єдина точка докладання зусиль для ефективних якісних кадрових ротацій, — це уряд. Його слід переформатувати передусім із менеджерського, інтелектуального та професійного погляду. Аби перезавантажитися та вижити, нам потрібен інший мозковий центр, інші керівники державних органів, держпідприємств, ВПК тощо.

Та йдеться не про нову збірну солянку зі «своїх» на чолі з безхребетним, йдеться про коаліційний Кабінет міністрів, де буде представлено парламентські (а, можливо, й позапарламентські, але такі, що претендують на владу) політичні сили.

Такий крок потребуватиме концентрації всіх інтелектуальних ресурсів, які є в країні. Найкращі професіонали мають увійти до уряду Порятунку, Перемоги, Народної довіри... Називайте, як хочете. Цей уряд мають формувати коаліційні політичні сили передусім із професіоналів, які не обов’язково входять до лав партій. Його мета — компетентно, чесно та злагоджено управляти державою під час війни.

Водночас президент, продовжуючи свою зовнішньополітичну діяльність, віддає управління державою коаліційному уряду, повністю усуваючи вплив на нього свого оточення. До того ж реально включається парламент, який забезпечуватиме законодавчу основу для роботи коаліційного уряду. А президент своєю чергою підписуватиме ухвалені парламентом урядові законопроєкти. Так ми повернемося в межі чинної Конституції та парламентсько-президентської моделі управління державою. Офіційно констатувавши смерть монобільшості, якої давно не існує.

Це непросте рішення для президента, яке, однак, у критичний для країни момент свідчитиме про його прагнення стати державним діячем, здатним заради порятунку країни пожертвувати політичними амбіціями.

На якій основі створювати коаліційний уряд

Ми говоримо тепер про новий суспільний договір між владою, армією та суспільством, ініціатором і гарантом якого на час війни може стати президент. Тоді в основу коаліційної угоди, яку підпишуть у парламенті політичні партії та групи, — вони ж згодом створять коаліційний уряд, який відкриє дверей найкращим технократам-професіоналам, — може бути закладено такі нагальні стратегічні завдання:

• по-перше, перехід держави на військові рейки; максимальне зміцнення стійкості та обороноздатності країни з огляду на потреби забезпечення армії, включно з виробництвом власного (зокрема високотехнологічного) озброєння та боєприпасів;
• по-друге, жорстка боротьба з корупцією в системі державного управління, аж до перегляду центрального та місцевих бюджетів, а також відмова від «кумівства» та «своїх людей» і повернення прозорого конкурсного добору на держслужбу;
• по-третє, завершення структурування антикорупційного блоку, зокрема організація та проведення своєчасного та прозорого конкурсу на посаду глави НАЗК; ухвалення законопроєктів, що гарантуватимуть повну юридичну та процесуальну незалежність САП, а також зміцнення інституціональної потужності НАБУ (власна експертиза, збільшення штату детективів тощо);
• по-четверте, ухвалення пакету всіх законів, потрібних для вступу до ЄС і НАТО, зокрема тих, що стосуються завершення судової реформи;
• по-п’яте, завершення реформи системи державної влади, зокрема запровадження інституту державного нагляду за органами місцевого самоврядування, що критично важливо для зміцнення державної вертикалі та безпеки відразу після закінчення війни;
• по-шосте, розроблення нового комплексного плану розвитку країни з урахуванням рекомендацій ЄС, потреб регіонів і громад для того, щоб освоїти фінансову допомогу, яка вже надходить і надходитиме від донорів у процесі повоєнного відновлення;
• по-сьоме, гарантоване забезпечення соціального мінімуму для всіх категорій населення, які цього потребують, передусім тих, хто постраждав у війні, та їхніх родин;
• по-восьме, пакет соціальних, економічних, демографічних заходів, спрямованих на створення умов для повернення в Україну громадян, які виїхали з країни після повномасштабного вторгнення Росії;
• по-дев’яте, створення максимально сприятливих умов для розвитку та релокації бізнесу (зокрема фермерства в сільському господарстві), підтримки підприємств, сплати податків тощо;
• по-десяте, підготовка та ухвалення спеціального рамкового закону для проведення повоєнних виборів парламенту та президента, аби ЦВК могла розпочати підготовку до них.

Чому політичні сили будуть змушені відгукнутися на ініціативу президента

Коаліційний уряд — це розподіл відповідальності. У цьому випадку — президента Зеленського з іншими політичними силами та їхніми лідерами, яких він мало шанував протягом усієї своєї каденції. Та коли нині президент говорить про єдність, — це не єдність виборців із ним. Ця єдність усіх. Інтелектуалів, візіонерів, менеджерів, незалежно від їхньої приналежності до політичних команд.

І точно так само, як Зеленському слід визнати, що його команда не потягнула країни, лідерам парламентських партій слід згадати, що частина важкої ноші президента, згідно з Конституцією, належить їм. Звісно, завжди легше почекати на березі річки, доки повз тебе пропливе труп політичного ворога. Проте не тепер. Адже на протилежному березі Дніпра вичікує наш спільний кревний ворог.

Саме тому люди сприймуть таке рішення президента й лідерів політичних сил як серйозний крок до консолідації. Політики стануть видимими для суспільства. Або ізгоями — у разі відмови. Всім доведеться домовлятися й виконувати умови угоди, забезпечуючи злагоджену роботу уряду, парламенту та президента. Без перетягування ковдри на себе. Без думок про майбутні вибори. Без бажання підставити майбутнього конкурента. Але з єдиною метою — стати опорою для нашої армії.

Вам не подобаються наші політичні сили? Але ж це ви їх обрали! Й вони не можуть зі своїм потенціалом і досвідом пересиджувати війну в парламенті. Вони мають брати участь у виконанні стратегічних державних завдань. Брати на себе відповідальність. Водночас ми абсолютно не впевнені, що всі найкращі фахівці обмежені наявними партіями. Коаліційний уряд має бути сформований за участю політичних сил, а не виключно з них.

Чому це потрібно зробити саме зараз

Ми підійшли до краю. Важка ситуація на фронті, розбалансована економіка, втрата вагомої частки довіри партнерів, розширення кризових осередків у світі змушує нас передусім звернутися до власних ресурсів. Сконцентрувати мізки та менеджмент, які допоможуть відновити керованість державною машиною та ключовими галузями — від ВПК і армії до економіки й енергетики.

Такий уряд можна створити за війну лише раз. І, звісно, створити його буде не так просто. І хоч як би ми закликали політиків об’єднатися навколо Зеленського, все залежатиме передусім від нього. Тому що всі начулися про волюнтаризм і диктат президента щодо парламенту, уряду та силовиків. Начулися про те, що президент не сприймає критики й будь-яких заперечень, набачилися, як легко він прощається з людьми, нікому нічого не пояснюючи, доводячи інформацію про відставку офіційним указом.

Тому люди, які мають прийти в новий уряд, яких ми хочемо побачити на чолі виконавчої влади держави, здатної відстояти себе, мають повірити, що Зеленський, стримавши своє бажання влади, втягне пазурі. І видасть кредит довіри країні для Перемоги. Триєдність президента, уряду й парламенту нині критично необхідна Україні.

Тим більше що такий крок був би потужним сигналом для наших стомлених міжнародних партнерів: ми здатні адекватно оцінювати ситуацію, перегруповувати сили, визначати пріоритети й ефективно реалізовувати їх не лише на словах, а й на ділі.

Якщо вам цей шлях досі здається фантастикою, то ви, найімовірніше, ще ніколи по-справжньому не відчували, як під рукою б’ється серце України. Тепер у будь-який момент воно може зупинитися. Але ж ніхто не вірить у нашу перемогу так, як ми. І ніхто не зробить для країни стільки, скільки зможемо ми, об’єднавшись.