«На це боляче дивитися. Але на це і має бути боляче дивитися»: думки з Нью-Йорка про «20 днів у Маріуполі»

«Багато років Росія культивує те, що кожна авторитарна країна культивує в першу чергу у суспільстві, — це байдужість. Байдужість і відчуття, що ти нічого не можеш змінити. Як тільки ви створили це у суспільстві, ви можете робити все, що завгодно.  Якщо ви подивитеся на Україну після 30 років незалежності — 2 революції, одна не спрацювала, одна спрацювала. Що дивовижне в українському суспільстві, яке переживає ці дві революції, так це відчуття того, що ви дійсно можете щось змінити, що ваш голос має значення, що ваші дії мають значення — ваші дії як громадянина, дії як суспільства. І це ключова відмінність — відчуття, що ти важливий, твої рішення важливі. Отже, повномасштабне вторгнення. Росія атакує — і є 2 варіанти. Перший — “що б я не робив, нічого не зміниться, вони прийдуть, вони вторгнуться, вони переможуть”. Або, якщо ви знаєте, що ви маєте значення, ви можете щось змінити, — ви берете зброю і йдете, або ви берете камеру і йдете, або робите що завгодно, що робили українці — евакуйовували людей, привозили гуманітарну допомогу, допомагали сусідам. Тож це і є та різниця, яку ми бачимо, і вона не просто з’являється нізвідки, а будується через ці події, які українці пережили історично».

Це говорить Мстислав Чернов на дискусії в «Українському Інституті Америки» після показу його фільму «20 днів у Маріуполі». І мій мокрий від сліз комір футболки підтверджує тут і зараз, наскільки він правий. Що нам не байдуже. Що ми небайдужі. Що нам болить.

Але я не відвертаюся. Я дивлюся з широко розплющеними очима цей фільм, знаючи наперед, що хепі-енду не буде. Що маленька дівчинка, яку реанімують лікарі, не виживе. Що вагітна, яку виносять із розбомбленого пологового у Маріуполі на червоному в чорну цятку простирадлі, не виживе. Але я дивлюся. Дивлюся, як чоловік тримає дружину, бо вона падає з ніг і кричить «чому», чому загинула її маленька донечка. Як лікарка описує, що та вагітна кричала «вбийте мене», коли її привезли та намагалися врятувати.

• Читайте також: Те, що нас убиває. Фільм про Маріуполь, якого не мало бути

Весь світ уже бачив ці кадри в новинах. Я це бачила. Але дивлюся знову. «It is painful to watch but it must be painful to watch». Бо перед початком фільму директорка Інституту сказала, що ви побачите жахливі кадри, але я прошу вас — не відвертайтеся.

І я дивлюся до самого кінця.

Зі мною на показ прийшов колега з Сингапуру, і я бачу, як сильно його вразило те, що він побачив. Зі мною на показ прийшла подруга, і я навіть не уявляю як їй, матері маленької донечки, нестерпно дивитися на кадри скалічених і вбитих дітей. На кадри, де сивий чоловік плаче ридма над тілом мертвого сина.

Після показу пан Мстислав відповідає на питання щодо фільму і його роботи. Відповідає рівним, утомленим голосом. Відповідає чітко, аргументовано, чесно.

«Ми [журналісти] все ще перебуваємо в якомусь привілейованому становищі, тому що зробили такий вибір. Пам’ятаю, як сиділи з командою в Бахмуті, в місті, якого вже немає. І безпосередньо перед вторгненням, безпосередньо перед повномасштабним вторгненням, дивилися російські новини, тому що це насправді був дуже хороший показник того, що станеться. Вони були тихі, ви могли бачити, як усе розгортається. Я пам’ятаю, як говорив: “Ну, війна обов’язково почнеться, чи по всій Україні, чи на Донбасі, Маріуполь буде під ударом. І в будь-якому випадку, чи буде це надовго, чи ні, місто буде в облозі, тому що просто географічно воно там. Чи готові ми прийняти це рішення?” Тому це було свідоме рішення поїхати й зробити це.

А для тих, хто опинився там у пастці, для тих людей, яких ви бачили у фільмі (“20 днів у Маріуполі”), це не було рішення. У їхніх стражданнях немає сенсу. Немає логіки, немає цьому пояснення. Знову ж таки, створення фільму для мене було частково терапевтичним, тому що я принаймні знаю, що я потрібний, я знаю, що зараз я можу продовжувати розповідати історію, щоб переконатися, що вона не буде забута, навіть через усі інші події, що відбуваються зараз у світі. І це дає мені сенс».

Модератор запитує, що спонукало пана Чернова обрати саме такий шлях у журналістиці.

«Якщо ви говорите з журналістом, що працює в конфліктних умовах, і він скаже вам: “Моя місія — зробити світ кращим, я роблю це, щоб зберегти голос людей, які страждають” — це частково правда. Але це те, на що ви сподіваєтеся, а не те, заради чого ви це робите. Тому що це в кінцевому результаті неможливо, на жаль, майже неможливо. Зупинити війну, зробити будь-які зміни, і це дійсно важко прийняти та продовжувати працювати. Бачите, ми продовжуємо працювати. Але я відчув на Майдані, я думаю, що це почалося на Майдані — все було настільки неясним, все було таким хаотичним і було так багато інформації. І для мене єдиним способом дізнатися правду про те, що насправді відбувається, було бути там, побачити на власні очі. Тож це бажання бути свідком історичних подій не через екрани, не через газети — це було моїм початковим драйвером».

З зали лунає кілька питань, але те, що мені запам’яталося найбільше, стосувалося росіян, які можуть приходити на покази за кордоном, їхньої реакції — яка вона.

«Реакція була здебільшого позитивною, якщо можна так сказати, але принаймні вони говорили, що хочуть показати це своїм співвітчизникам і сподіваються, що це певним чином змінить їхню точку зору. Це те, чого я хочу, — не змінити ракурс, а щоб фільм був доступним для всіх у Росії, хто хоче це побачити. У різних країнах були люди, які висловлювали щось, що відповідає наративу російської пропаганди. На одному з показів у мене був чоловік, який встав і сказав: “Добре, це все дуже сумно, але це все ваша вина. Ви спровокували Росію, а тепер ось результат”. На що мені навіть не довелося відповідати, тому що інші люди в залі почали сперечатися. Тож усе, що було потрібно, це просто почати цей діалог. І так, я сподіваюся, що це надасть достатньо інформації для людей, щоб почати цю розмову та переконати тих людей, кого потрібно переконати, у тому, що насправді сталося».

Мстислав говорить, що боротися з пропагандою марно, в його розумінні треба просто робити свою роботу — показувати іншу картину, правдиву. Він вірить, що ми маємо долати байдужість людей, щоб люди були проінформовані та мали гарну освіту. Бо тільки освічені люди можуть приймати правильні рішення. І я записую собі ці слова у нотатки, щоб коли вчергове мені буде здаватися, що моя робота мізерна та не змінює геополітику світу, я мала чим нагадати собі, що є у цьому світі люди, які вірять у те, у що вірю і я.

Фільм «20 днів у Маріуполі» починається словами «Wars don’t start with explosions. They start with silence» («Війни не починаються з вибухів. Вони починаються з тиші» — «ДМ»). Тому цей фільм мають бачити якомога більше людей. Особливо іноземців. Не відвертатися. Дивитися. Ридати. Бо тиша вбиває.

Іn English

“It is painful to watch, but it must be painful to watch”: thoughts from New York about "20 Days in Mariupol"

“Many years Russia has been cultivating something that every single authoritarian country cultivates first in the society and that’s indifference. Indifference and the feeling that you can’t change anything. So as soon as you cultivated that in your society you can do anything. If you look at Ukraine since 30 years of independence: 2 revolutions – one didn’t work, one worked. What is amazing about Ukrainian society coming through these 2 revolutions is the feeling that you can actually change stuff, that your voice matters, that your actions matter, your actions as citizen, actions as a society and that is a key difference – the feeling that you matter, your decisions matter. So the full scale invasion. Russia attacks, there are 2 choices. First is “whatever I do nothing will change, they will come, they will invade, they will win.” Or if you know that you matter, you can change something you grab the weapon and you go, or you grab a camera and you go, or whatever everyone did – evacuated people, brought humanitarian aid, helped neighbors. So that’s the difference that we see and it is not just appearing from nowhere it is built through these events that Ukrainians were going through historically.”

This is what Mstyslav Chernov says at a discussion at the "Ukrainian Institute of America" after the screening of his film "20 Days in Mariupol". And my tear-soaked T-shirt collar proves here and now how right he is. That we do care. That we are not indifferent. That it hurts us.

But I don't turn away. I watch this movie with my eyes wide open, knowing in advance that there will be no happy ending. That the little girl who is being resuscitated by the doctors will not survive. That a pregnant woman, who is carried out of the bombed-out maternity hospital in Mariupol on a red and black-spotted sheet, will not survive. But I'm watching. I am watching how a man holds his wife, because she falls from her feet and screams "why", why did her little daughter die. As the doctor describes, the pregnant woman screamed "kill me" when they brought her in and tried to save.

The whole world has already seen this footage in the news. I saw it. But I look again. "It is painful to watch but it must be painful to watch." Because before the start of the film, the director of the Institute said that you will see terrible footage, but “I ask you not to turn away.”

And I watched until the very end.

A colleague from Singapore came with me to the screening, and I can see how impressed he was by what he saw. My friend came to the screening with me, and I can't even imagine how she, the mother of a little daughter, can bear to look at footage of injured and killed children. On the footage, where a gray-haired man desperately cries over the body of his dead son.

After the screening, Mr. Chernov answers questions about the film and his work. He answers in a flat, tired voice. Answers clearly, with arguments, honestly. 

“We [journalists] are still in some kind of privileged position because we made that choice. I remember sitting with a team in Bakhmut, in a place that doesn't exist anymore. And right before the invasion, right before the full scale invasion, looking at the Russian news, because that was actually very good indicator of what is going to happen. They were quite, you could see things unfolding. I remember speaking “well, the war's going to start for sure, whether it's gonna be all across Ukraine or in Donbas anyway, Mariupol is gonna be under attack. And it any case, whether it's gonna be for long or for sure, it is gonna be under siege because just geographically it's there. Are we ready to make this decision?” So it was a conscious decision to go and do it.

And for those who were trapped there, for those people who you saw in the film, it was not a decision. There is no meaning in there in their suffering. There is no logic, there is no explanation to it. And again, making the film for me was partially therapeutical because again, I, at least I know what I needed for, I know that I'm able now to keep telling the story, to make sure it will not be forgotten, even with all the events unfolding right now in the world. And that gives me the meaning.”

The moderator asks what prompted Mr. Chernov to choose this path in journalism.

“If you speak to the conflict journalist and if he tells you “my mission is to make the world better, I do that to keep the voices the people who are suffering”, it is partially true. But it’s something you hope for it’s not something you do it for. Because it ultimately impossible unfortunately, almost impossible. To stop the war, to make any changes and it’s really hard thing to accept and steel keep working. You see, we are still keep working. But I felt on the Maidan, I think it started creating on the Maidan – things were so unclear, everything was so chaotic and there was so much information. And the only way for me to know the truth of what is really happening was to be there, to see with my own eyes. So this wish to be a witness of the historical events, not through the screens, not through the newspapers, that was my initial drive.”

There were several questions from the participants, but the one that I remembered the most was about the Russians who could come to shows abroad, their reaction, what was it like.

“The response was largely positive, if you can say that, but at least they were saying that they want to show this to their fellow, fellow countrymen, and they hope that this will kind of changes their perspective. That is something I want to - not to change the perspective, but to be available for anyone in Russia who wants to see it. There were people in various countries that expressed something that corresponds to the narrative of Russian propaganda and narrative was like this. I had a man on one of the screenings standing up and saying “Okay, this is all very sad, but this is all your fault. You provoked Russia, and now this is the result.” To which I did not even have to respond because other people in the audience started to argue. So all what was needed is just a conversation to start. So that's my hope that it provides enough information for the people to have that conversation and to convince maybe those people who need to be convinced of what really happened.”

Mr. Chernov says that it is useless to fight propaganda, in his opinion, you should simply do your own job, show a different, true picture. He believes that we have to overcome people's indifference, make sure that society is well informed and well educated. Because only educated people can make the right decisions. And I write these words down in my notes, so that the next time it seems to me that my work is insignificant and does not change the geopolitics of the world, I have something to remind myself that there are people in this world who believe in what I believe.

The film "20 Days in Mariupol" begins with the words "Wars don't start with explosions. They start with silence.” Therefore, this film should be seen by as many people as possible. Especially foreigners. Don't turn away. Watch. Cry. Because silence kills.

Фото надані Іриною Домненко