Саймон Шустер провів 2 тижні у Києві. Він отримав прямий доступ до Президента України Володимира Зеленського та співробітників Офісу Президента на чолі з керівником Андрієм Єрмаком.
У своєму матеріалі Шустер розповів про проблеми України: контрнаступ на фронті, який забуксував, союзників, які не дають Україні належної підтримки й взагалі "втомилися від війни".
Найскандальнішими моментами статті стали так звані одкровення анонімів з ОПУ, які начебто повідомили Шустеру про масову апатію, ще більшу корупцію у вищих ешелонах влади (навіть названо ім’я Ростислава Шурми – заступника керівника ОП), нібито заплановані звільнення серед військового керівництва і спроби ручного керування війною владою (наказ захопити Горлівку). І змальовує всі ці факти у статті Шустер з емоційним та песимістичним тоном, ніби Україна зараз не в процесі боротьби за перемогу, а на шляху до поразки.
Але є але. У цій статті, як в журналістському матеріалі, взагалі немає коментарів ні військового керівництва, зокрема, Залужного, ні жодних інших військових. Як і нема нагадування про те, що Україна почала контрнаступ без ефективної зброї, яку просила у союзників, – тих же літаків F16 чи далекобійних ракет ATACAMS.
Звісно, викладені Шустером факти та проблеми, прокоментовані анонімними джерелами, справили ефект бомби, що розірвалася: стаття Шустера стала топтемою для ЗМІ та вкотре розділила українське суспільство.
Тому у цій ситуації велику увагу привертає й особа автора публікації – Саймона Шустера.
24 Канал розповідає основні віхи біографії публіциста, який тривалий час жив і працював у Росії, дивився на Україну "російськими очима" та транслював неоднозначну позицію щодо фундаментальних подій у нашій країні.
Робота в Москві й перші "анонімні джерела"
Саймон Шустер народився у Москві й не має ніякого стосунку до іншого відомого однофамільця – медійника Савіка Шустера. У батьків майбутнього журналіста не було жодних ілюзій щодо СРСР і Росії, а тому, коли з’явилася можливість – у 1989 році – вони емігрували до США, скориставшись фактом свого єврейського походження.
Саймону (Семену) тоді було 7 років. У той час як його московські однолітки починали дізнаватися, що таке "лихі 90-ті", голод, бандитизм й обстріли парламенту з танків, він розпочав нове життя у Каліфорнії, в місті Сан-Франциско, яке якраз у той самий час оспівували у пісні модного тоді російського гурту "Кар-Мен".
Саймон Шустер у 2005 році отримав диплом престижного та дорогого Стенфорда (навчався 4 роки). Під час навчання він був редактором університетської газети Stanford Daily й вже тоді показав себе талановитим журналістом. Знання російської мови для молодого профі стало важливим бонусом і визначило його подальшу кар'єру. У 2006 році він відправився до Москви, де став постійним автором місцевого англомовного видання The Moscow Times. Також паралельно Шустер виступає спочатку як стрингер, а потім і кореспондент для світових топів – AP і Reuters.
Москва у ті часи була надзвичайно цікава західному світу – після падіння "Залізної завіси" Росія залишалась terra incognita, але при цьому манила великими грошима, можливостями та темами, про які мріє написати кожен журналіст. Десь далеко була війна у Чечні, де Росія вчиняла геноцид місцевого населення, але при цьому влада зберігала для Заходу подобу "людського обличчя". Путін вже збудував "вертикаль", але ще не встиг вбити Магнітського та виголосити свою "Мюнхенську промову". У країні вже закручували гайки та знищували незгодних, але намагалися зберегти подобу законності.
Сказати, що Шустер опинився в Росії у потрібний час і у потрібному місці, не сказати нічого. Талановитий журналіст та ще й без мовного бар'єру, він почав підіймати великі теми та штампувати великі статті з потужними заголовками. Тоді ж проявилась любов Шустера до "анонімних джерел" і великих узагальнень. З огляду на безпекову ситуацію в Росії, це не було дивним, проте, відкривало також простір для маніпуляцій. Фактично, читачі мусили просто довіряти авторитету та репутації Саймона Шустера й сподіватися, що той не піджене факти під потрібний висновок і не видасть бажане за дійсне. Втім, редактори молодої зірки журналістики хотіли саме того.
Росія очима Шустера у журналі TIME
У 2010 році Шустер став московським кореспондентом, мабуть, головного журналу світу – американського TIME. Цей кар'єрний злет збігся з завершенням вахти відносно ліберального Дмітрія Мєдвєдєва на позиції тимчасового президента Росії та поверненням у 2012 році Путіна.
Цікаво, що довідники подають час початку співпраці Саймона Шустера з TIME як 2013 рік, проте сам журналіст у своїх інтерв'ю говорив інше (на сторінці Шустера на Linkedin взагалі вказано, що він почав працювати з TIME у 2009-му, спочатку – на непостійній основі).
Також є й інші розбіжності у біографії Шустера. Так, в інтерв’ю власному виданню від 16 листопада 2012 року він стверджував, що його родина емігрувала до США вже після розпаду СРСР.
Для Шустера з'явилося безліч нових тем та унікальна можливість розповідати світу англійською про перетворення Росії з клептократії на агресивну тиранію. Відповідно, мільйони людей дивилися на Росію через оптику Саймона Шустера. У міру сил він писав для західного глядача і про "цікавинки" від сусідів Росії. Так Саймон Шустер став також фахівцем і по Україні, оскільки тоді, у 2013 році, починалися події, що змінять цілий регіон і вплинуть на весь світ. До речі, як показав час, дивився та писав про Україну Шустер часто саме з проросійської позиції та лише підігріваючи її антиукраїнську пропаганду у світі.
Шустер і Україна: "праворадикали" на Майдані та пропаганда проти "Азову"
У 2013 році в Україні почалася Революція Гідності. У Росії ті події використали для нападу і загарбання Криму та частини Донбасу. Саймон Шустер став хронікером тих подій. Однак як мінімум частина його текстів відверто повторювала російську пропаганду.
- Про Майдан Шустер писав не як про мільйонні проєвропейські мітинги українців, а як про його захоплення "правими радикалами". Та навіть ставити питання, чи може Захід або Росія зупинити Революцію.
- У лютому 2014 року він писав про те, що Україна наближається до громадянської війни.
- А в березні, коли росіяни незаконно окуповували Крим, вийшла стаття Шустера про те, що "багато українців бажають, щоб Росія вторглася".
Попри це, у 2014 році Шустер у своїй статті для TIME звинуватив Росію та особисто Путіна у загибелі рейсу MH17. На обкладинці журналу з'явився російський президент, який відкидає тінь у вигляді збитого літака. Після цього росіяни заборонили журналісту в’їзд до Росії.
Шустер продовжив писати про війну, але вже як очільник Берлінського бюро TIME. Столицю Німеччини він зробив своїм "штабом", звідки здійснював тривалі відрядження. Одним з постійних напрямків стала Україна, де тривала війна, тоді під назвою АТО. Українська влада охоче дала зірковому журналісту повний доступ і не мала від нього таємниць.
У 2019 році вийшов матеріал Шустера про "Азов". Однак контекст був зовсім не патріотичним, а навпаки – брудно-пропагандистським. Американець побував у підготовчих таборах батальйону та видав своє резюме – це жахливі неонацисти, жорстко індоктриновані ідеологією білого супремасизму. Текст Шустера під назвою Inside a white supremacist Ukrainian militia викликав потужний скандал, він був справжнім подарунком для російської пропаганди й на багато років став лякалкою для Заходу про поганих українських радикалів.
Скандальний сюжет Шустера про "Азов":
Спеціально для читачів "білі супремасисти" опинилися у заголовку на першому місці, а "українські" – на периферії. Також Шустер подав "Азов" як майданчик для підготовки білих ультраправих бойовиків зі всього світу. Потім росіяни цю тезу "розкрутять" й будуть розповідати фейк, що нібито новозеландський терорист Брентон Таррант, що здійснив атаки на мечеті у місті Крайстчерч, нібито проходив вишкіл у таборах "Азову".
Фактично репортаж повторювала тези росіян про фашистів-українців і був суцільним набором штампів, до того ж поданих у потрібному тоні автору. Цей матеріал став потужним репутаційним ударом по Україні та сформував у світі нові неправдиві стереотипи про українців. І це все на фоні розмов у США про визнання "Азову" терористичною організацією (цього так і не сталося, але варто зазначити, що тезу про азовців-нацистів активно просувала і просуває якраз Росія).
За кілька років, коли почнеться повномасштабне вторгнення Росії, а бійці полку "Азову" у Маріуполі вкотре покажуть себе як герої, Шустеру доведеться неоковирно виправдовуватись за дискредитацію українських воїнів та якось шукати баланс між тим, що він говорив у 2019 році, та тим, що було у 2022-му.
У тому ж 2019 році Шустер долучився до нової гарячої теми – виборів у США. Він дав їм український ракурс і написав великий матеріал про роль Зеленського (який вперше з'явився на обкладинці) у ситуації з компроматом на сина Байдена, який так хотіли отримати члени команди Дональда Трампа. Фабула у статті Шустера знову стала мейнстримною версією для Заходу, проте для України, яку зобразили жертвою великої гри, це навряд чи було позитивом.
Книга про Зеленського й орден в Україні
З початком російського вторгнення Шустер знову почав активно писати про Україну. Він був одним з тих, хто взяв інтерв’ю у президента Зеленського та долучився до формування його образу – обличчя спротиву Росії та лідера вільного світу. У квітні 2022 року журналіст 2 тижні прожив у Києві та провів численні інтерв’ю не лише з президентом, але й з його оточенням.
Зеленський знову з'явився на обкладинці журналу TIME, а Шустер отримав український орден (у серпні 2022 року напередодні Дня Незалежності).
Скриншот сторінки книги Шустера про Зеленського на сайті видавництва Harper Collins
Перед цим журналіст оголосив, що пише книгу про війну в Україні. Головним героєм книги є саме Зеленський. Вона вийде у світ в січні 2024 року, але вже доступна за передзамовленням за ціною 21,99 долара за штуку.
Скандальна стаття у TIME
Можливо, цей факт, а, може, довіра оточення президента сприяли тому, що Шустера вдруге допустили до Зеленського і кулуарів ОП – у 2023 році він знову провів 2 тижні у Києві. Результати цього відрядження сьогодні обговорює весь світ.
Частина людей намагаються вгадати – хто ж був тими анонімними джерелами Шустера та чи варто взагалі довіряти їхнім словам.
На це звертає увагу і секретар РНБО Олексій Данілов. Він розкритикував статтю Шустера та вказав на відверті помилки, які доводять, що пан Шустер не володіє справжньою інформацією, пов'язаною з проведеннями Ставки або засідань військового кабінету. Особливо Данілов апелює до анонімних джерел журналіста, які не лише не вірять в перемогу України у війні, а й шкодять країні.
На кожному засіданні Ставки президент приділяє максимальну увагу проблемам безпосередньо з фронту, тому що там беруть участь всі представники вищого військового керівництва. Розповідати, що там поспіхом хтось прийшов-пішов, це дивні речі. По-друге, я не розумію, звідки автор бере оці речі. У мене оця "анонімність" викликає багато питань. Якщо в тебе є якась позиція, якщо ти вважаєш, що наша країна не може здобути перемогу, то ти не маєш права перебувати біля нашого президента… Ця анонімна підкилимність робить величезну шкоду перш за все нашій країні… Я думаю, що наші органи мають дати відповідь, що ж це за аноніми, які не вірять в нашу перемогу, а перебувають поруч із президентом,
– Данілов в ефірі УП live коментує скандальну статтю Шустера.
Данілов правий, він фахово критикує та фактично не залишає каменя на камені від статті Шустера. Втім, на Заході все ж заведено брати на віру те, що написано у TIME. Або New York Times. Так повелось ще з часів Волтера Дюранті.
В Україні суспільство також довіряє іноземним ЗМІ та часто сприймає їхню інформацію як єдину істину. Однак, аналізуючи ситуацію, що склалася після виходу статті Шустера у TIME, на поверхню вкотре піднялося питання про те, що важливий не лише зміст, важливий і автор, який цей зміст заклав.
Біографія Саймона Шустера наповнена цікавими фактами, а його стосунки з Україною – доволі контроверсійні. На початку великого вторгнення Росії у 2022 році він написав велику статтю про Зеленського та нашу боротьбу, але до цього зробив з мітингувальників на Майдані "праворадикалів", а азовців – "нацистів". Він багато разів маніпулював українськими темами, хоч і багато розповідав про Україну. Тож питання, як сприймати останню статтю Шустера, залишається відкритим.