«Не самі»: як волонтери допомагають переселенцям виїхати й почати нове життя

За даними поліції Донеччини, станом на червень 2023 року приблизно 500 тисяч цивільних досі лишаються на прифронтових територіях. Це, крім небезпеки самим людям, додає зайвого клопоту українському війську під час звільнення нових територій.

Переїхавши з рідного дому, переселенці стикаються з різними викликами. Це і пошук житла, роботи, відновлення втрачених документів, влаштування дітей у садок чи школу, отримання виплат від держави, соціалізація на новому місці. Саме ці фактори утримують людей від евакуації. Аби допомогти людям виїхати із прифронтових міст і почати життя з початку, громадська організація «Не самі» взялася розв’язувати проблему комплексно.

«Люди не виїжджають, тому що не довіряють волонтерам або державним працівникам, бо мали негативний досвід, де їх “залишили десь в спортзалі, а далі сказали розбиратися самим”. Також родинам із малими дітьми чи людьми з інвалідністю важко їхати громадським транспортом із пересадками. Люди не хочуть лишати своїх тварин і речі, а взяти з собою багато не мають можливості. Люди бояться залишитися без допомоги на новому місці, без коштів, їжі, підтримки й роботи. Не мають куди їхати. Немає житла або волонтери пропонують лише тимчасові шелтери, стикаються з упередженнями щодо себе», — пояснює співзасновниця організації «Не самі» Олександра Сахарук.

Олександра Сахарук

Олександра каже, що з початку війни їздить у прифронтові громади, знімає репортажі про людей, які живуть у місцях, де точаться бойові дії. Переломним для неї моментом стали поїздки в Бахмут. На початку цього року в місті лишалося багато цивільних, зокрема й дітей, у той час як російські військові постійно обстрілювали місто та його околиці.

«Тодішні поїздки справили на мене сильне емоційне враження. Були моменти, коли я приїздила й залишалася там спати в бомбосховищах, говорила з цивільними про їхнє життя. Я зрозуміла, що існує якийсь шалений дисонанс. Суспільство часто каже, що люди, які не виїжджають із прифронтових територій, — "ждуни". Але в більшості це абсолютно не так. Поспілкувавшись із ними, ти розумієш, що існує низка причин, через які вони не виїздять. І мені хотілося просто закликати всіх українців проявити хоч трішки емпатії та зрозуміти ці їхні проблеми, — каже Олександра. — Вони не їдуть не тому, що вони Росію чекають. Вони не їдуть тому, що там їхній дім, тому що там усі їхні речі, тому що в цих речах і в цій квартирі часто відображається все їхнє життя, на яке вони довго працювали. Одна жінка з Бахмута говорила мені, що в неї вдома техніка, телевізор і все таке. І що вони з чоловіком кілька років недоїдали, щоб придбати собі цей телевізор. І в її квартирі відображається все її життя».

Крім того, за словами волонтерки, важливо враховувати, що, виїхавши з прифронтових територій, люди не зможуть просто на ключ замкнути свою квартиру, вона лишиться ціллю для мародерів і окупантів. І скоріш за все, її можуть розграбувати.

Питанням евакуації із прифронтових територій займається Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій. У відомстві є гаряча лінія, на яку можна звертатися цілодобово. Якщо на неї зателефонувати, оператор запропонує дві можливості для евакуації — через волонтерів з організації «Восток-SOS» або за допомогою підрозділу поліції Донеччини «Білі янголи». Також держава пропонує переселенцям виплати в розмірі двох тисяч гривень щомісяця на дорослу людину і три тисячі гривень на дитину чи людину з інвалідністю.

«Ми зрозуміли, що потрібно будувати таку систему, яка комплексно допомагатиме людині. Щоб, наприклад, вона могла звернутися до одного менеджера, і цей менеджер допоміг би їй закрити всі питання, які в неї виникають», — каже волонтерка. За її словами, людина, якою вони починають опікуватися, проходить в організації чотири етапи.

Перший — це знайомство з організацією. За словами Олександри, люди на прифронтових територіях не мають доступу до інформації про різні програми підтримки ВПО, оскільки там часто немає мобільного й інтернет-зв’язку, українських медіа. Також вони не довіряють волонтерам або державним працівникам, бо мали негативний досвід співпраці з ними.

«Ми робимо інформаційні кампанії на прифронтових територіях. Друкуємо буклети та створюємо відео про процес евакуації та адаптації ВПО. Також ми проводимо час у прифронтових містах і селах, розмовляємо з людьми, розповідаємо про програму, дізнаємося їхні проблеми й пропонуємо шляхи розв’язання. Ми будуємо довіру до себе й тим самим спонукаємо людей виїхати. Коли людина готова виїздити, вона телефонує нашій менеджерці й залишає запит на евакуацію, поселення та подальшу підтримку», — розповідає волонтерка.

  Приміщення в гуртожитку для ВПО від проєкту «Ко-хати», з яким
співпрацюють волонтери. Джерело: сайт «Ко-хати»

Волонтери сформували перелік проблем, які турбують людей на прифронтових територіях, і визначили, які можна розв’язати, а які — ні. Наприклад, людей тримають у містах могили предків. Цю проблему розв’язати неможливо, проте, наприклад, питання з постійним житлом — можна.

Другий етап — евакуація людини з прифронтової території. Часто люди не виїжджають, бо не хочуть лишати своїх тварин і речі, а взяти з собою багато всього немає можливості.

«Ми ж евакуюємо людей із домашніми тваринами та з тією кількістю речей, які вони вважають за потрібне взяти. Якщо є складні ситуації, наприклад, необхідне перевезення великої кількості свійських тварин, — шукаємо персоналізоване рішення. Якщо родина за певних обставин не може скористатися громадським транспортом, який ми пропонуємо, то таку родину ми веземо нашим транспортом із точки А в точку Б без пересадок», — розповідає Олександра.

Щоб переконати людей виїжджати, волонтери будують довірливу комунікацію. Інколи Олександра залишалася ночувати в якихось підвалах із людьми, яким розказувала про можливості виїхати.

«У мене є дуже багато "дружніх підвалів" в Авдіївці або в Сіверську. Я знаю, що ці люди не готові їхати, але все одно завжди, коли я в тому місці, я до них заходжу, ми класно сидимо, говоримо, п’ємо чай. Треба розуміти, що вони не гірші, ніж ви. І вони заслуговують право мати свій вибір теж. Ми можемо його не розуміти, але маємо вчитися його поважати», — каже волонтерка.

Третій етап — поселення людей у постійне житло. Люди з прифронтових територій не мають куди їхати, держава пропонує їм лише тимчасові шелтери. Натомість волонтери організації підбирають переселенцям житло, яке в майбутньому вони зможуть викупити.

«Ми пропонуємо людям різні варіанти постійного житла, яке залишиться з ними й після закінчення війни. Деякі люди їдуть до родичів чи друзів. У такому разі ми відвозимо їх туди, куди вони скажуть», — розповідає Олександра.

 Жінка, евакуйована волонтерами з Курахового Донецької Області. Архів
Олександри Сахарук

«Не самі» співпрацюють з організацією «Ко-Хати». Це проєкт архітекторів-урбаністів. Вони створюють житло для тих, хто був змушений покинути свій дім, ремонтуючи гуртожитки, готелі й інші місця компактного проживання. «Ко-Хати» мають простори в Івано-Франківській і Хмельницькій областях, частину просторів виділено для підопічних організації «Не самі».

«Ми беремо якусь сільську громаду. Наразі ми працюємо зі Шрамівською, яка об’єднує 23 села та селища. У ній багато хатинок стоять без жителів. Ми знаходимо їхніх власників і домовляємося про співпрацю. Власник будинку погоджується, що люди, які були переселені з прифронтових територій, можуть жити в його хатині протягом 2–5 років безплатно. Ми заселяємо в ці хати людей і допомагаємо їм із реставрацією, ремонтом та облаштуванням нового житла. Після закінчення терміну дії договору в людей буде можливість викупити хату», — каже Олександра.

Крім того, якщо в людини якась індивідуальна ситуація і вона просить, наприклад, допомогти з орендою квартири, волонтери це роблять. Проте такі випадки одиничні.

Четвертий етап допомоги — це постійна підтримка людини протягом 6–12 місяців із моменту евакуації. Люди з прифронтових територій бояться залишитися без допомоги на новому місці: без грошей, їжі, підтримки й роботи.

Авдіївка, 10 березня 2023 року

«Кожній евакуйованій людині чи родині ми призначаємо персонального менеджера, який буде доступний у будь-який час для допомоги. Також ми забезпечуємо психологічну підтримку, медичне обслуговування, допомогу з документами, пошук шкіл і роботи, а також надаємо продукти, засоби гігієни, одяг, меблі й техніку», — розповідає Олександра.

За словами волонтерки, часто виникають питання, які можна легко розв’язати державі. Так, наприклад, прифронтові території «завалені» гуманітарною допомогою. Натомість у великих містах чи обласних центрах переселенці не завжди можуть знайти місця видачі гуманітарки.

«У людей на прифронтових територіях часто квартири завалені їжею. Звісно, для влади круто — підвезти гуманітарку під обстріли, але наскільки це ефективно — ось у чому питання», — додає волонтерка.

Також, за її словами, це один із факторів, чому люди не хочуть їхати. Адже вони знають, що тут, на місці, вони всім забезпечені, їм нічого не треба робити, а якщо вони виїдуть — у них цього всього не буде.

«У містах, де купа людей, які переселені, дуже складно отримати гуманітарну допомогу. Ти стоїш у черзі й можеш бути п’ятисотим. І це без перебільшення. Якщо це змінити, люди матимуть більше мотивації, вони будуть знати, що якщо вони виїдуть — їм допоможуть, їх забезпечать, наприклад, цими ж продуктами», — каже Олександра.

Волонтери ставлять собі ціль: не лише допомагати людям з евакуацією й адаптацією до нового життя, але й розвінчувати стереотипи та спростовувати міфи й упередження про людей зі сходу.

«Ми створюємо медіапроєкти, в яких говоримо про поширені стереотипи щодо людей зі сходу та півдня України, даємо можливість українцям з окупованих територій висловитися, розвінчуємо міфи, що приводять до міжрегіональних упереджень», — говорить Олександра.

Олександра Сахарук

За час роботи організація з 16 співробітників, які працюють на волонтерських засадах, допомогла евакуюватися 211 людям, із яких 93 — це діти. Також 189 переселенців, якими опікується організація, отримали житло. За програмою підтримки у відділі турботи організації допомагають 183 людям. А також волонтери побували у 42 населених пунктах, де проводили інформаційну роботу з місцевими людьми.

«Ми не намагаємося винайти велосипед і створювати такі самі проєкти, які вже існують. Ми об’єднуємо найкращі з проєктів у єдину систему ефективного партнерства. А те, чого не можемо знайти в інших організацій, створюємо самі», — резюмує Олександра Сахарук.

Головне фото: Олександра Сахарук із місцевим жителем та українськими військовими в Часовім Ярі. Архів Олександри Сахарук