Від обурення до захоплення. Чому серіал «Перші дні» на Netflix викликав такі різні реакції?

За цей тиждень серіал встигло подивитися достатньо людей, аби сяк-так оцінити реакцію. Не знаю, чи можна назвати його обговорення бурхливим, але «Перші дні» зараз на другому місці у рейтингу «Топ 10 телесеріалів сьогодні (Україна)». З цим я всіх і вітаю. Тепер давайте розбиратися, що це за серіал, чи відрізняється від того, що зазвичай у нас пропонували глядачам, і чому на нього з’являються дуже різні відгуки – від позитивних до розчарованих. Ба навіть обурених.

Почнемо, напевне, саме коментарів. Поки мені потрапляли на очі здебільшого кардинально протилежні. З одного боку, враження у стилі «о, боже, який чудовий серіал, подивилася із задоволенням і плакала!». З іншого – «о, боже, це ганьба і facepalm, я була зла!». Як на мене, обидва варіанти – велике перебільшення. Хоча, звісно, кожен має право на свої емоції. Багато розчарованих, але, як на мене, усе це переважно через завищені очікування. 

Ну ось, доволі популярний твіт (чи як там треба нині говорити?) користувачки Лучанки. Поки це найбільш нищівна критика цього продукту. Авторці не подобається все і вона вважає, що автори значно применшили небезпеку перших днів великого вторгнення, не подружилися з логікою і їй страшенно соромно, що усе це побачать в інших країнах. Ось увесь цей емоційний тред. 

Цікаво, що саме на цьому треді і тримаються практично усі матеріали із гучними заголовками штибу «Українці обурені новим серіалом на Netflix». Заходиш у текст, а там із прикладів – лише думка Лучанки. Ну і ще коменти під її твітом людей, які переважно серіалу не дивилися, але теж страшенно обурені. Таку ситуацію я спостерігаю вже не вперше і вона, чесно сказати, має кепський вигляд. Критикувати можна що-завгодно, але бажано спочатку це щось подивитися, а не тупо мавпувати чужі емоції. Ну і питання до колег-медійників. Чи справді можна з одного допису роздувати зраду всеукраїнського масштабу? Питання риторичне, тому їдемо далі.  

Особисто я частково з Лучанкою погоджуюся, але прочитавши її враження може здатися, що «Перші дні» – це якийсь «Юрик-2», та це не так. Схожі проколи є, але явно не у таких масштабах. Тому спробую без емоцій описати цей серіал і знайти його місце у вітчизняному виробництві. 

Ну от з останнього і почнемо. Пропоную спочатку відштовхнутися від того, що наше телемило у переважній своїй більшості – страшне та жахливе явище. Більшість телеменеджерів давно вважають своїх глядачів та глядачок (особливо глядачок) невиправними ідіотами та дурепами і пропонують їм відповідний продукт. Потрапляючи тим самим у пастку, бо коли роками працюєш над треш-контентом, то планка твоя падає і здатність зняти щось нормальне – теж. 

Тому, якщо не розглядати «Перші дні» у вакуумі, а порівнювати з нашими попередніми телездобутками, то це, друзі, трохи інший рівень. І фейспалмом його може називати лиш людина, яка не знає, що таке справжній біль. Яка не дивилася, скажімо, усіх сезонів «Клану ювелірів». В жодному разі не раджу це робити без підготовки. Просто аби ви зрозуміли усю страхітливість ситуації: там героїнь постійно б’ють їхні чоловіки і це вважається норм. Треба зберігати сім’ю. А ще ось – В’ячеслав Довженко та його перука. Темі ненависті гримерів до акторів ми присвятимо окреме дослідження. 

Отже, «Перші дні» – це 6 історій про, відповідно, перші дні повномасштабного вторгнення. Продюсери зробили дуже правильно, що знімати запросили режисерів або з кіно, або тих, хто відзначився доволі непоганими серіалами. Приміром, епізод про київського бездомного та його сина фільмував Павло Остріков.

Зараз він готує свій перший повний метр «Ти – космос» і я вважаю, що зможе трішки посунути Антоніо Лукіча, бо теж вміє знімати розумні ліричні комедії. Наполегливо закликаю вас просто зараз подивитися його кілька коротких метрів. Ось один із них «Голден Лав», про спід-дейтинги у сільському клубі. 

Серію про Зоопарк знімав Артем Литвиненко, автор дуже непоганого, хоч і орієнтованого перш за все на росіян, серіалу «Нюхач».

Режисер, не побоюся цього слова, проривних «Перших ластівок» Валентин Шпаков створив історію про німецького хірурга, який приїздить до коханої у Київ.

Шоуранерка «Кріпосної» Тала Пристаєцька зняла серію про (не вірю!) пару двох жінок, які виховують сина. Через те, що вони не можуть офіційно оформити свої стосунки, одна з мам не може виїхати за кордон із малим.

Режисерка музичних відео та концертів (зокрема і тих нашумілих на День Незалежності) Катя Царик зняла епізод про Андрія Данилка. 

Давайте спершу відзначимо хороше у «Перших днях». Я намагалася його дивитися очима іноземки і, думаю, він мусить зруйнувати багато стереотипів про Україну. Тим, у кого в голові сидить образ бідної, не надто цивілізованої країни третього світу показують зовсім інше. У першій серії «Сім’я» ми бачимо героїв, які живуть в хорошому будинку із сучасним інтер’єром. Чесно сказати, це була моя мрія – бачити в кіно чи серіалах українців, які живуть добре. Зрештою, чи не про це було повно розмов, коли ми на початку великої війни насміхалися з росіян, їхніх дерев'яних унітазів і протиставляли себе цим бідосям?

А в останній серії – бачимо апогей. Це історія про Андрія Данилка (його грає В’ячеслав Довженко, без дурнуватої перуки, але з маскою на підборідді), який живе у знаменитому будинку на Хрещатику. Епізод так і називається – «Будинок із зіркою». У квартирі усе обладнане за останнім словом техніки, а сам головний герой готує собі їжу і дуже естетично її оформлює на тарілці. 

Цю глянцевість, я бачила, теж критикували. Мовляв, треба було показувати брудні підвали і як люди страждають. Безумовно, показувати варто й таке. І це все можна побачити як у хорошому документальному, чи авторському ігровому кіно. Але нагадаю, одне з найбільш постраждалих від війни міст – Буча. І це – заможне передмістя, у якому безліч красивих будинків, особливо у приватному секторі. По-суті, та Буча, яку постійно показують у новинах, – це стара її частина. Тому теоретично фільм про окупацію у цьому місті легко міг би фільмуватися у закритому котеджному містечку, а підвал у головних героїв складався б із кінотеатру, тренажерного залу і більярду. 

«Перші дні» – це легкий серіал, в якому робиться акцент не на жахіття, яке люди переживають, а на те, як вони це переживають. Тобто це не той контент, про який кажуть «це важко дивитися». Там є гумор, історії цілком зрозумілі та легко сприймаються. Для тих, хто переймається тим, що ж про нас подумають за кордоном, – це чудовий варіант. Ми там зображені хорошими, освіченими, гуманними та цивілізованими людьми. Які переймаються долею тварин, приходять одне одному на допомогу та готові боротися за свою країну хто як може. 

Українська кіноіндустрія повинна пропонувати іноземним глядачам якомога більш різноманітний контент. Вжахнутися вони цілком можуть під час перегляду «20 днів у Маріуполі», який має надзвичайно високі оцінки на різних ресурсах і, сподіваюся, таки потрапить в оскарівську номінацію. І, користуючись нагодою, нагадаю, що наші культурні дипломати, які часто спілкуються з іноземною публікою, усі як один твердять: постійні розповіді про наші трагедії відштовхують і люди нерідко намагаються їх уникати. Натомість їх захоплює героїчність та стійкість. Отака цинічна правда життя. І якщо ми хочемо на них впливати, то доведеться робити це максимально грамотно. Зокрема за допомогою позитивних і світлих історій.  

Про Андрія Данилка.

У вище цитованому твіті авторка має претензію – чому зняли історію саме про нього? Чому не про Хливнюка, Тополю чи Галича? Тут я не зовсім зрозуміла, чому Данилко виявився аж таким недостойним, тому зроблю припущення. По-перше, Андрій – дуже цікава і непересічна людина, відтак одразу мав потенціал стати яскравим трагікомічним персонажем. Самотній чоловік, якого дуже люблять сотні шанувальників, який не може дати собі раду у побуті, ненавидить метро, але йде туди давати концерт. До того ж, його дуже добре знають в Європі завдяки Євробаченню, тому багатьом буде цікаво подивитися історію про нього. 

А, і ще важливо. У кількох епізодах є сцени, в яких герої розмовляють з росіянами. І щоразу ми бачимо людей, які начебто і співчувають, але якось дуже неадекватно. Пропонують просто перечекати, розслабитися і чекати поки «вас усіх звільнять». Або радять тікати до Росії. Можливо, це хоч трішки вплине на тих, хто вважає цю війну путінською, а простий народ тут ні до чого. 

А тепер поговоримо про не дуже вдалі моменти. «Перші дні» – непоганий серіал, якщо його розглядати у контексті українських серіалів. Ну, тобто, ми із самого початку сильно занизили планку. До речі, не варто ідеалізувати і Netflix, бо у багатьох людей зберігається якесь уявлення, що там куди не тицьни – скрізь як не «Картковий будинок», так «Ферзевий гамбіт». Насправді це платформа із дуже різним контентом, більшість якого – цілком посереднього рівня. 

Не кажучи вже, що трапляється і справжній кошмар. «Перші дні» цілком можна занести до того виду серіалів чи фільмів, які подивишся і одразу забуваєш. Можливо, у нашому випадку усе ж глядачі запам’ятають більше, бо самі обставини цих історій непересічні і є на слуху. Проте вони навряд зможуть чимось вразити, лишити слід і, тим паче, змусити думати. Серіал цей занадто простий та невибагливий, аби викликати таку реакцію. Саме тому, напевне, я бачила так багато розчарованих відгуків – люди були налаштовані на якийсь суперпрорив і неймовірний хіт. 

Netflix – платформа, на якій локальні історії, зняті місцевою мовою справді мають шанс стати популярними у багатьох країнах. Україна нині має доступ до цього майданчика і вже від нас залежить, що ми запропонуємо. Екстраординарні обставини у нас є, лишається тільки зробити історії, які будуть такими ж яскравими та вражаючими. Така невеличка дрібничка, знаєте. Автори ж наших серіалів себе до такого не готували, вважаючи, що глядачі дурні і їм складного не потрібно. Цей спосіб мислення привів до того, що в якийсь момент маєш усвідомити: складного ти вже і не можеш запропонувати. Принаймні, так швидко.

Якщо говорити про найбільший недолік «Перших днів», то це, вочевидь, нелогічність. Особливо у серії про німецького лікаря, який приїздить до Києва. Він зі своєю дівчиною довго їде на окуповану територію, через мільйон блокпостів, аби погодувати кота, якого лишили знайомі. Тут я трохи офігіла, бо це вже, вибачайте, але таки попахує «Юриком». Напевне, не варто пояснювати, чому такого бути не могло. Коли ці двоє повертаються (з котом) зіштовхуються на дорозі з російським танком, який збирається у них пульнути, але наші герої тікають. 

Проте їхню автівку розстрілюють в іншому місці. Героя поранено, героїня кричить, щоб він не вмирав заради неї і біжить шукати підмогу. Ось це вже не лізе ні на яку голову, шановні. Яка підмога? Де? Вибігти на Житомирську трасу і ловити попутку? За цим епізодом можна взяти і подумати, що люди в Бучі, Гостомелі чи Ворзелі були якісь дурні, бо ж можна було так легко туди-сюди їздити. Чому тоді людям не можна було завезти їжі, води та ліків так само просто як корм котові? Чому герої нікого не вивезли у своїй машині, крім кота? 

На усі ці питання, звісно, не варто шукати відповідь. Точніше відповідь наступна – автори просто не парилися, аби це все було хоч трохи реалістично. Після «Юрика» має бути зрозуміло кожному сценаристу: такі лажі – недопустимі. Мало того, що це має комічний вигляд, так ще і зображає обставнини окупації значно комфортнішими, ніж це було насправді. До того ж, гру акторів саме у цій серії можна описати фразою із давнього гумористичного шоу: вона – переграє, а він – недограє. Ну і загалом у відгуках люди часто звертають увагу на серіальність гри. Не скажу, що усі актори та акторки у «Перших днях» вдаються до певної карикатурності, але її досить багато, аби звернути на це увагу ще на етапі трейлеру. 

У епізоді про Зоопарк – та сама історія. Герой Олександра Рудинського на човні без проблем випливає із окупованого зоопарку, а потім повертається назад.

Бачила претензії до цієї серії, мовляв, російські військові – занадто добрі. Ну, як для російських військових. Хоча насправді їх зобразили доволі карикатурними злобними придурками. Проти нічого не маю, але саме у перші дні окупації вони були значно м’якшими і навіть турботливими. Адже вважали, що люди скрізь чекають їх як рятівників та «освободителей». Про це свідчить немало людей із окупованої Київщини чи Маріуполя. До речі, цей момент нам теж потрібно навчитися показувати, якщо хочемо робити правдивий контент. Жорстокими росіяни стали трохи згодом, коли усвідомили, що їх ніхто тут не чекав. 

В серії про Андрія Данилка мені не сподобалося, що герой – неймовірно і якось нарочито хороший. Таке враження, що знімали разом із піар-службою артиста і це його якийсь рекламний ролик. Ні, я не хочу сказати, що його треба було зобразити трохи падлюкою, він і мав бути милим. Але і робити з нього Ріната Ахметова у сюжеті каналу «Україна» теж перебір.

Він просто на кожному кроці проявляє небачену людяність та порядність і у якийсь момент це стає якось нав’язливо. То просить видати хатній працівниці зарплату за три місяці, потім довго говорить з гостьовою редакторкою телеканалу і заспокоює, коли вона починає плакати. Дивлячись цю сцену справжні гостьові редактори довго б сміялися. Також, як на мене, забагато згадок про «плюси» і Гордона.

І ось ще що. Забудова у Києві – це біда. Просто вкотре констатую.

Але водночас я зовсім не згідна з претензією, що ця серія теж применшує жахи війни. Ну бо головний герой живе у красивій квартирі, їздить на велотренажері та готує собі вишукані страви. І, мовляв, найбільша його проблема – відсутність солі. Тисячі киян проводили свій час приблизно так само: тинялися квартирою, їли, дивилися телевізор, гортали стрічки новин і переживали. Саме тут – жодних вигадок і перекручувань.

Нелогічності можна перераховувати ще довго. Наприклад, в серії «Мами» героїня з сином заїжджає на заправку і легко там заправляється. Тобто виходить, що проблем із паливом у Києві теж не було. Як і ситуація у першому епізоді, дії якого починають в Ірпені. У красивому будинку живе сім’я: мама, тато і двоє доньок. Там їх і застає війна. Вони на початку не можуть визначитися – їхати їм звідти чи ні?

Увесь цей час у них доволі тихо і вибухів не чути. Хоча насправді там моторошні звуки лунали постійно і створювали відповідну, дуже специфічну атмосферу. Але для її відтворення потрібно було б створити те, що звукорежисери у серйозних фільмах називають «звуковим полотном» – складним рядом, який часом навіть непомітно для глядача створює необхідну атмосферу. Тут потрібен був настрій страху, безвиході та розгубленості. Нічого такого не було, бо просто паніки героїв тут замало.

Проте у цьому епізоді, як на мене, показали найбільш цікаві стосунки між людьми та характери, які можна назвати складними і неоднозначними. Цю сім’ю з Ірпеня забирає колишній чоловік героїні (Катерина Варченко). Тут, до речі, все логічно, бо Ірпінь був окупований частково і туди (до мосту) справді можна було під’їхати машиною, а люди могли вийти. Колишній (Тарас Цимбалюк) – давно був готовий до вторгнення, він сміливий, рішучий та продуманий. Чоловік (Роман Луцький) – переляканий, розгублений та невпевнений у собі. Але саме його героїня називає найбільш надійним чоловіком у своєму житті. І, в принципі, зрозуміло чому, хоча з нею можна і не погоджуватися.  

Власне, все. Висновок у мене наступний: за «Перші дні» не є соромно, принаймні мені. На Netflix повно серіалів десь такого ж рівня і їх дуже навіть дивляться. Значно гірші вітчизняні проєкти на цій платформі постійно входять до топу переглядів. Нагадаю, «Перші дні» зараз на другому місці. Але і почуття захоплення він теж не викликає. Так, з логікою проблеми і за нею нині треба стежити більш уважно, ніж зазвичай. Серіал покажуть ще у 18 країнах, переважно у Східній Європі. Це добре. І головне – маємо прецедент співпраці з Netflix і цю традицію було б непогано продовжити. Хто ж мріє про появу на цій платформі української «Гри в кальмара» чи «Паперового будинку» – тримайтеся. Будемо вірити разом. 

Фото: Кадри з серіалу «Перші дні» та «Клан ювелірів».