Божевілля на війні: як психологічну допомогу бійцям не перетворити на інквізицію

Тривале перебування на передовій, під ворожими обстрілами, в екстремальних умовах іноді призводить до стресових станів, психічних розладів і загострення ПТСР в українських захисників. Тож у цій ситуації надзвичайно важливою стає роль військового психолога.

З якими найголовнішими викликами стикаються ці фахівці, яким є стан військової психології та як вона впливає на моральних дух бійців? На ці та інші теми "Телеграф" поговорив з досвідченим психологом військової школи "Боривітер" Олегом Крецем.

За його словами, військові психологи не обмежуються роботою лише на фронті чи в реабілітаційних центрах. Вони працюють і в інших сферах військової служби.

— Як саме сьогодні працюють військові психологи і які мають обов’язки?

— Хоча в Національній гвардії та ЗСУ морально-психологічне забезпечення (МПЗ) має спільні цілі, його діяльність відбувається по-різному. Якщо брати виключно МПЗ, то офіцер і психолог працюють разом. Кількість людей, за яких відповідає військовий психолог, становить у середньому 500 осіб. За своїми підопічними він мігрує у різні точки.

Окрім того, психолога підтягують на різні кризові ситуації. Наприклад, якщо військового впіймали у нетверезому стані під час виконання службових задач — на нього оформлюють протокол, а до справи залучають психолога. Бувають також випадки, коли військовий самовільно втік. Для фіксації цього факту також відправляють психолога.

Військові психологи також працюють з таким поняттям як діагностика [загрози] суїциду. Виявляють такі ситуації, проводять тестування й індивідуальні розмови.

Крім своїх основних обов'язків, ми проводимо навчальні заходи: розповідаємо що таке стрес, вчимо виходити з нього. Психологічна підтримка військових охоплює і тих, хто повернувся з полону, і їхніх рідних. Задач багато і це лише маленька частина з них.

— Чи відповідає кількість психологів у ЗСУ потребам?

— Якщо взяти наповнення тих, хто є в Збройних силах, то число психологів порівняно з початком вторгненням зросло. Наша армія поступово нарощує психологічні "м’язи". Але визначальним фактором є ефективність. Є дуже толкові люди, з хорошою освітою та практикою, а є слабенькі фахівці. Буває, є диплом психолога, але він ще 2001 року. Таким людям доводиться відновлювати знання. На посади психологів підтягують навіть соціальних працівників. Але якщо розглядати лише з точки зору "паперової армії" — військових психологів у нас вистачає.

Та один психолог не може задовольнити потреби всіх військових, за яких він відповідає. До того ж військові можуть бути розкидані по великій території. Якщо мова про "гарячі" точки, то хтось поранений, звільнений, когось кудись відправили на місяць. Є люди, які психолога й не бачили. Хтось на бойовому виході, у відпустці, на якомусь завданні. Психолог приїхав і їх не побачив. Можуть казати, що з ними ніхто не працює, і матимуть рацію.

Тому психологів завжди треба більше. На фронті не обійтися без медиків і психологів. Вони є тими, хто допомагає військовим вижити не лише фізично, а й морально.

— Бойові медики зазвичай є чинними бійцями, а чи беруть військові психологи участь у бойових діях?

— Іноді беруть. Зазвичай це пов'язано з кадровими прорахунками і відсутністю фінансування. Наприклад, у бригаді є військовий психолог, але на нього чомусь не виділили ставку. Або нема людини, яка може бути психологом, але за документами вона має бути. Тому оформлюють людину як водія, а працює психолог або навпаки. У разі, якщо військовий психолог працює водієм, то він може їздити куди завгодно, в тому числі в райони, де існує ризик обстрілів або ракетних ударів.

Але частіше військові психологи не беруть прямої участі у бойових діях. Скоріше вони їздять до хлопців, які знаходяться на перші лінії. Звісно, бувають ситуації коли потрапляють під обстріли чи міни.

— Що сьогодні треба виправити у цій системі, аби покращити ефективність?

— Насамперед вищезгадану "паперову армію". Військові психологи мають заповнювати дуже багато непотрібних паперів: писати плани, пояснювати, як працюють з військовими за тими планами, проводити тестування.

Ще одна важлива проблема роботи військових психологів, що часто з них роблять "інквізицію". Це той момент, коли психолог має зафіксувати що, наприклад, військовий випив алкоголь. Байдуже коли, як, де і скільки, але військовий психолог має бути до цього причетний. Коли психолога залучають до таких речей, то там йдуть кримінальні моменти. Найчастіше це штрафи на пристойні суми.

Психолог для військовослужбовців у цей момент перетворюється на каральну інквізицію. А потім коли психолог каже військовим: "Хлопці, з чим вам допомогти?", його посилають куди подалі. Бо ти щойно "штрафанув мого побратима, ти його підставив". Є момент нерозуміння до кінця хто є хто. Має бути карний орган, який розбирається в проблемах, а має бути орган, який виступає за підтримку.

А ще часто військові потрапляють в "дитячу" позицію. Їх із дорослих перетворили на "дітей". Так відбувається тому, що за них все вирішують: що їсти, що робити, коли лягати спати, коли відпочивати. І ці люди через пів року перетворюється на людей, яким треба давати накази.

— Як сильно відчуття високої відповідальності та біль бійців впливають саме на вас? Як то кажуть, що у психологів теж має бути свій психолог.

– Дійсно, якщо брати правильний процес психологічної роботи, то кожен психолог має працювати з психологом. Супервізія є важливим елементом їхньої роботи. Відповідно, коли команда "Боривітра" кудись виїжджає, то проводить такі процеси щонайменше раз на два тижні. Плюс кожен ще окремо може мати свого індивідуального психолога чи психотерапевта, з яким він пропрацьовує ці речі.

Стабілізацію мають отримувати й самі психологи-психотерапевти, бо вони також стикаються з різними руйнівними проявами. Це про рівень підготовки та стресостійкості. Іноді військові агресивні, тому психологи мають вміти цим управляти і не "розсипатися".

Якщо ситуація була складна, то з колегами чи своїм психологом все проговорюєш. Я розбираюся у тому, що відчував, чому було тяжко, як я можу до цього поставитися інакше. Може, я міг би бути ефективнішим у тому, що робив. Це вже йде супервізія, тобто розбір психологічних кейсів. Це допомагає стабілізуватися, відреагувати на всі ті речі, які прожив під час такої роботи. Звісно не всі люди витримують працювати з військовими.

— Куди йти, щоб почати працювати з військовими як психолог?

— З військовими працюють всі, хто може і хто готовий. Дуже хотілося б сказати, що в нас є повноцінні інституції, які мають чіткий напрям діяльності, але їх нема. Натомість в Україні існує велика кількість цивільних психологів, ГО, фондів та інших ініціатив, спрямованих на підтримку цивільних. Вони також допомагають сім'ям загиблих бійців або військовим, які повернулися з полону. Беруть участь як цивільні психологи та психотерапевти, так і військові психологи. До кого є доступ, у кого є час. До посади психолога підключають навіть соціальних працівників.

Освіту військового психолога можна здобути у Національній академії Національної гвардії України. Є також курси військових психологів, але щоб пройти їх, бажано вже мати базову психологічну або медичну освіту.

У психології є різні напрями: робота з травмами, стресом, кризові терапії тощо. Є певна кількість психологів, які можуть з цим працювати, вони проходять курси та вчаться. Тому зараз залучають цивільних психологів, які періодично приїжджають і працюють з командирами, сержантами і рядовими солдатами. Це було подання від Генерального штабу ЗСУ. І після цього почали підписувати меморандуми з певними організаціями, ГО та фондами про співпрацю. І після підписання вони туди їдуть. Або ж це пряме запрошення від батальйонів, іноді це порушення інструкції, але всі шукають виходи з ситуацій.

— Якщо сьогодні багато цивільних психологів працюють із військовими, наскільки вони компетентні? Чи згодні Ви, що тільки військовий зрозуміє військового, як рівний рівного? Тобто, хто краще все ж таки – військові психологи чи звичайні цивільні?

— Тут подвійна історія. Чи зрозуміє психолог військового, який прийшов до нього? Ні, але чи має розуміти психолог на 100%, з чим саме прийшов військовий? Чи цей військовий має сам розповісти й донести психологу, в якому він стані? Тут мова не зовсім про розуміння, а більше про вміння зробити щось із тим, з чим ця людина прийшла. Вона прийшла з болем? Вона прийшла з травмою? Вона прийшла з нерозумінням ситуації або нерозумінням себе? Що зі мною відбувається? Чому моє тіло так відреагує? Чому мій мозок підкидає "флешбеки"? Як з цим обходитись?

Психолог не обов'язково має бути саме військовим і розуміти на 100%. Але він вміє з цим обходитись, він може дати якісь вправи, поставити правильні запитання, дати військовому можливість виматюкатись, поплакати, посміятися чи помовчати. І психолог може зробити так, що цій людині стане краще. Розумієте? Коли ми йдемо до стоматолога, ми не очікуємо, що в нього теж зуби болять у цей момент.

Але військовий психолог, який знає, що таке обстріл і втрата, може краще співпереживати людині, яка переживає ці ж самі речі. Це дозволяє йому набагато швидше зблизитися з військовим, який до нього прийшов. Між ними буде контакт максимально швидкий і максимально великий. Тому психолог буде ефективним, бо людина, яка прийшла, довіряє цьому фахівцю. І якщо людина знає, що цей фахівець — колишній військовий або військовий психолог, то одразу сприймає його як свого.

Але ця історія має два боки. Всі військові кажуть: "Ви нас не розумієте, ви там не були". І коли таке кажуть, я прошу: "Я там не був. Розкажи мені. Хочу це почути. Хочу, щоб ти зі мною поділився, як це було для тебе. Для кожного воно по-своєму. Я готовий тебе вислухати. Тут місце безпечне". І можна так працювати. Має допомагати компетенція.

— Я мала розмову з цивільним психологом, і вона вважає, що військовим психологам може бути важко дотримуватися нейтралітету і не зводити все до побратимства.

— Так-так. Тут питання знову ж таки про спеціалізацію і про роботу, бо, наприклад, до побратима військовий прийде як до товариша. І тут питання, наскільки зможе ця людина як фахівець розділити особисте і професійне. Іноді може спрацювати частина тебе як побратима, надати підтримку, порозуміння, побути поряд. А іноді твоя професійна частина вмикається в роботу, наприклад, якщо ти військовий психолог і був на бойових виходах або як мінімум десь поряд перебував.

— Зараз іноді кажуть, що демобілізованих варто залучати до роботи військовим психологом. Що Ви про це думаєте? Чи було б це корисно?

— Треба брати тих, хто цього хоче. Якщо людина хоче бути психологом і відчуває, що може, то це має сенс. Буде великий плюс, якщо людина має бойовий досвід. Але нюанс такий, щоб людина не провалювалася у свою травму бойового досвіду під час роботи з іншими травмованими. Якщо військовий психолог потрапив під обстріл, то після цього йому самому потрібен психолог. Це треба розуміти.

— Як людина, котра має хороший досвід роботи з військовими, ви можете узагальнити їхній стан під час війни? Може, відчувається демотивація?

— Хороше запитання. Проблема в тому, що у нас нема ротації. Якщо брати натовські стандарти, то там вважається боєць ефективний перші 45 діб. Він має 80-100% ефективності півтора місяці. Наступні 45 діб його ефективність падає. А після трьох місяців бойових дій за стандартами НАТО людину треба виводити та відновлювати. І відновлювати не менш, як ті ж три 3 місяці, щоб вона знову стабілізувалася і могла повернутися.

У нас же люди дуже довго перебувають у тяжких ситуаціях. Навіть коли отримують 10 днів чи місяць відпустки, це не дуже їм допомагає. Бо приїжджаючи у цивільне життя, вони не встигають перезавантажитися. А коли людина тільки адаптувалася до цивільного життя, її викликають назад, на бої. Стає ще гірше, аніж коли вона взагалі не відпочивала.

Тому, відповідаючи на запитання: дивлячись, який напрямок і рід військ. Якщо це штурмовики, то вони мають великі втрати й найчастіше "сиплються" з психологічної точки зору. І людина може, наприклад, п’ять років бути в АТО, потім прийти сюди, рік-півтора попрацювати і "посипатися". Хтось може не "сипатися".

Щонайменше це фізична втома, по-друге, на людей важко впливають втрати та поранення. Там дуже великий процес, така собі мозаїка, яка впливає на стан людини. Наскільки ефективний був сам підрозділ, у якому вонислужили, вони перемогли чи не перемогли, вони виконали завдання чи ні. Є певний обсяг стресостійкості, який витримує людина. Це залежить від її підготовки, фізичного стану і базових налаштувань від природи.

У тих підрозділах, де втратили командира, моральний дух дуже падає. Військові впадають у "дитячий стан", де командир — це батько. І якщо вони втратили цю сильну і велику людину, виникає дуже великий стрес.

Є групи, де загинув командир і підрозділ почав розсипатися. Військові не вірили, що він може взагалі загинути. Після цього люди не можуть фізично воювати. Вони думають: "Ну якщо така людина загинула, то що я можу зробити?" З цим на фронті є великі проблеми.

Люди дуже втомлені. Воюють довго, заміни нема. Саме тому йдуть розмови про тотальну мобілізацію, створення додаткових частин, додаткових резервів, які можуть виходити періодично, замінювати тих, які воюють вже рік і мали одну відпустку на 10 днів.

Ми на цивілці сприймаємо цю війну не так. У них же абсолютно інше життя. У мене був випадок, коли приїхав товариш, який був "на нулі" рік. Його друзі зібралися, дівчина запитує: "Ми відправляли тобі посилку, зброя йде, ти відчуваєш цю підтримку?" — "Яку підтримку? Я в ямі просидів рік. Я втратив третину побратимів. Яка радість? Ти про що?".

Люди перебувають під тиском того, що можуть вмерти в будь-яку секунду. Вони рахують хвилини, години, дні. Дехто звикає, може ходити без броні. Дуже часто гинуть через це, до речі. Коли відбувається адаптація.

Наприклад, весною працював з бригадою "Маґура". Їх тоді ще не пускали в бій. У них була проблема: між собою битись починали, бо у них всіх багато енергії, бажання, реалізації й очікування. Їм постійно казали, що скоро підуть в контрнаступ, але вони не йшли. Тому між собою вже почали зачіпатися. Але після того, як вони бойовий досвід отримали, була зовсім інша історія.

Є очікування, і це найбільша проблема. Тому що влада піарила швидкий контрнаступ, а виявилось не зовсім те, що нам наговорили. У військових в результаті є розчарування. Про це мали менше говорити або говорити інакше. Бо війна — це завжди втрати, бій, проблеми, фінанси, їжа, логістика, зброя, причому різна.

Якщо люди "на нулі" перебувають, вони знають менше, аніж ми тут. Бо доступ до інтернету обмежений, можливості користуватися зв'язковим телефоном теж під запитанням. Часто, якщо ти поїхав на передок, то росіяни перехоплюють номер твого телефону і можуть його контролювати потім, або з нього збирати інформацію. З цим теж треба щось зробити. Про це мало говорять, про це мало знають. Це, знову ж таки, про безпеку.

Якщо це не розформований батальйон, або хлопці, які тільки поміняли напрямок, або зайшли в якусь круту бригаду, то так — вони будуть під дуже великою мотивацією.

Відповідно, [психологічний] стан різний. Плюс — скільки людині років. Що молодші, то легше це все сприймають. Що старші люди, то важче. А зараз у нас здебільшого людям 30-40 плюс років. Тому вони це сприймають інакше.