"Мене двічі пограбували". Прима-балерина Христина Шишпор – про несолодке життя українців за кордоном та інтриги в балетному світі

Прима-балерина Національного академічного театру опери та балету України імені Тараса Шевченка, народна артистка України Христина Шишпор вперше зізналася, які проблеми мала за кордоном, де знайшла прихисток від війни. Знамениту українку двічі пограбували у Франції.

Про це артистка розповіла в інтерв’ю OBOZ.UA. Також Христина розповіла, як нині бореться із зайвою вагою, яку отримала через хронічні стреси, і прокоментувала скандали, які супроводжують світ балету.

– З початком вторгнення ви поїхали з дочкою за кордон, де пробули пів року. Повернувшись, обмовилися в одному з інтерв’ю, що це був непростий час, однак у подробиці не заглиблювалися. Що сталося?

– 26 лютого 2022 року в мене був анонсований спектакль. Київ був обклеєний афішами – я мала танцювати в постановці "Снігова королева". Але вже відчувалося у повітрі неймовірне напруження. Ми поїхали з дочкою Юлею на кілька днів до Барселони. Красиві парки, музеї – ми мали на меті трохи заспокоїтися. Вже збиралися додому, а 24 лютого о 4-й ранку мені зателефонував колишній чоловік, тато Юлі. Ніколи не забуду його голос у той момент – здавалося, серце вистрибне через телефон: "Нас бомблять, поки не повертайтеся". А ми поїхали без нічого – з собою тільки спортивні костюми. Кілька разів продовжували готель, а на початку березня переїхали у Францію до друзів. Там і лишилися на пів року. Знаєте, був час, коли я мріяла оселитися в Монако, але ніколи не думала, що ця мрія втілиться ось за таких непростих обставин. За кордоном мені довелося зіткнутися із дуже неприємним: нас двічі пограбували.

Друзі, які залишалися в Києві, в розмовах зі мною припускали, що через паніку в місті можуть статися випадки мародерства. Я злякалася і попросила вітчима передати наші речі та машину. Її гнали кілька днів, речі були в сміттєвих пакетах, бо все пакувалося дуже швидко. Коли приїхали, через те, що було дуже багато всього, я забрала з машини лише якусь частину. А все інше залишила, сподіваючись на допомогу друзів уранці. А коли ми прийшли наступного дня, застали машину порожньою. Винесли весь мій гардероб та цінні речі. У мене був шок – ми втекли від війни, а зазнали такого потрясіння у, здавалося б, безпечному місці. Вже пізніше почула стільки історій від українців про крадіжки – і від тих, хто знайшов притулок в Іспанії, і у Франції. Багато хто вивозив цінні речі, а місцеві шахраї безжально цим користувалися: такі схеми вигадували – диву даєшся.

А потім ми знову потрапили в схожу ситуацію: нас пограбувала хатня робітниця. Ми не наймали цю жінку, у договорі про оренду було прописано, що квартиру прибиратиме найнятий працівник. Вона приходила до нас три місяці, а одного разу, йдучи додому, забрала гроші, які я відкладала на життя. Я їй написала: "Як так можна? Ви ж знаєте, з якого лиха ми вирвалися, як нам зараз непросто". Пригрозила поліцією, мовляв, подам заяву. Вона спокійно: "Подавайте". Знала, що ми у цій країні ніхто. Коли я прийшла в поліцейський відділок вперше, а потім вдруге – заяву прийняли і все – нічим це не закінчилося.

– Ви кажете, що багато спілкувалися з нашими біженцями: як їм живеться за кордоном?

– Деяких селили просто у кінотеатрах, у спортивних залах. І роботи, окрім прибирання приміщень, не пропонували ніякої. І неважливо, хто ти за фахом: лікар, вчитель – ось відро та ганчірка, працюйте. Не хочете – більше нічого для вас немає. Іноземців теж можна зрозуміти – з роботою там і для своїх все не так просто. Незважаючи на всі труднощі, ми дуже вдячні за прихисток. Однак у житті українців за кордоном мало солодкого.

Мені дуже хотілося якось допомогти на культурному фронті, провести творчий вечір, але зіткнулася з байдужістю. Я просто почала там гинути, плакала ночами – бо це не моє життя. І коли мені зателефонували повідомити, що театр відкривається та запитали, чи повертатимуся, відчула за спиною крила. Ви знаєте, я з такою швидкістю ніколи в житті не збирала валізи! Ми зайшли додому зі сльозами на очах, цілували стіни. А коли потім ще знаходили якісь речі, про які думали, що теж украли у Франції – було таке щастя. Знаєте, у мене після того стався такий психологічний надлом, що досі боюсь кудись виїхати з Києва.

– Коли ви повернулись додому, вам довелося звертатися до лікаря, бо не мали сил навіть на тренування через переживання. Як подолали цей період?

– Коли повернулися, якийсь час була ейфорія. А потім, мабуть, через місяць, прийшло усвідомлення, що життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Начебто треба змиритись, а ти борешся, не хочеш приймати реальність. А це просто так не минає – заїдання стресу, депресія.

– Ви від природи маєте жіночну фігуру і зізнаєтеся, що доводиться все життя боротися за худорлявість, яка необхідна для балету, зі схильністю до повноти. Із роками методи змінюються?

– Раніше я могла не поїсти два дні – і все ставало на місця. Але коли тобі вже за тридцять, худнути вдвічі складніше. Я на стресі з початку війни набрала 10 кілограмів. І зараз працюю із консультантом із харчування. Виявилося, що голодувати мені не можна категорично. Я раніше це використала – не їсти, не пити воду – і працювало. Зараз так не проходить. Мені розробили систему збалансованого харчування. Надсилаю фото сніданків-обідів-вечерь нутриціологу. Вона мені інколи навіть каже: додай ще два шматочки хліба. А я його ніколи не їла – виявляється, те, від чого все життя тікала, потрібно моєму організму. Раніше я не снідала, випивала каву, бігла в театр і могла нічого не їсти до вечора. Зараз у мене такий розпорядок: прокидаюсь, вітаміни, сніданок, знову вітаміни. І далі розпочинається день.

Моя порада всім дівчатам: якщо сідаєте на дієту, обов'язково проконсультуйтеся зі спеціалістом. Можна не поїсти якийсь день – посидіти на кефірі. Але коли це стає способом життя, це неправильно. І білки потрібні організму, і вуглеводи, і жири – просто це повинно бути правильно підібрано. Голодувати точно не варто. Давайте чесно: організм тоді їсть себе, треба ж йому якось існувати. А потім ми дивуємося, звідки з’явилася та чи інша хвороба.

– Свого часу ви охоче знімалися у кліпах українських зірок, зокрема в Ірини Білик. Чи підтримували після спільної роботи зв'язок?

– З Ірою я у чудових стосунках, на зв'язку.

– Подейкують, що вона зараз багато часу проводить в Іспанії, там живуть її сини.

– У неї маленька дитина – Іра не належить тільки собі. Звісно, хотіла би залишитися тут, але пам'ятаємо, яка трагедія сталася з початку вторгнення, коли окупанти оселилися в її будинку і вона після їх втечі якийсь час навіть не могла знайти в собі сили, щоб туди зайти… Ірина Білик для мене – зірка номер один, була, є і буде. Знаю, що зараз у неї планується тур по Україні – продовжує жити творчістю. Для мене вона криниця мудрості, мені є чого повчитися в неї. Завжди наші розмови наводять на цікаві роздуми. Вона дуже добра, але жінка з характером. Як будь-яка особистість, яка досягла багато чого у житті. Однак людям, які щирі з нею, вона завжди відповість тим самим.

– Також ви знімалися у кліпі Олега Винника "Ніно". Спілкуєтеся зі співаком? Як ви вважаєте, чи правильно він вчинив, випавши з інформаційного простору, бо нібито довго лікувався і не хотів розповідати про це?

– Час співпраці згадую із задоволенням: кліп вийшов шикарним. Ми залишилися у дружніх стосунках, бачилися не лише по роботі, а на днях народження у спільних друзів. З Олегом у мене ніколи не було з ним якихось непорозумінь у спілкуванні. Він завжди поводився гідно і порядно. Засуджувати його через те, що зник з інформаційного поля, я не можу, бо не знаю, що сталося. Так само, як і всі, чула, що хворів, але подробиць не маю. І якщо він справді збирає зараз усі сили, щоб вилікуватись, то судити його ми не маємо права.

– Як ви ставитеся до того, що свого часу російські артисти приїжджали в Україну як додому, а зараз активно підтримують Путіна в його бажанні нас знищити. Наприклад, ваша колега Анастасія Волочкова давала тут концерти, знімалася в кліпах та брала участь у телешоу.

– Скажімо так, раніше й наші артисти їздили туди. Театри щільно співпрацювали один з одним. А з приводу Волочкової можу сказати лише одне: вона вижила з розуму. Що тут обговорювати? Кого засуджувати? Це хвора людина. Вона ніколи і не приховувала, як на мене, своїх імперіалістичних поглядів. Ми знайомі особисто та спілкувалися до повномасштабного вторгнення. А коли вона скаржилася підписникам у соцмережі, що неподалік від її будинку чути вибухи (пам'ятаєте, наші запускали дрони в Підмосков'я), я їй написала в коментарях: "Виставляй такого контенту побільше, щоб наші ЗСУ знали, куди цілитися". Вона ж у тому пості обмовилася, що неподалік від її селища перебуває російська військова частина. Я й порадила: "Пиши більше про це".

– Чи залишились у вас друзі серед російських знаменитостей після вторгнення Росії в Україну?

– Знаєте, там дуже багато відомих людей, які підтримують кремлівську політику не лише з Росії, а й наших. Я ні з ким не спілкуюся і не бачу в цьому жодного сенсу. А навіщо? Якщо зірки Большого театру заявляють, що нас усіх треба винищити. Мистецтво стало політичною зброєю, про що тут казати?

– Ви згадали про Большой театр. Відомо, що у 16 років отримали пропозиції від кількох театрів, включно з цим та Віденською оперою, проте відхилили їх заради роботи у Національному театрі опери та балету. Ніколи не шкодували?

– Я корінна киянка, народилася на вулиці Пушкінській. Родина Ади Роговцевої була нашими сусідами. Майже нічого не пам'ятаю з того періоду – була маленькою, про це може багато розповісти моя бабуся. Але Аду Миколаївну, звісно, періодично бачила.

Для мене ніколи не було на меті кудись виїхати, завжди було важливим стати потрібною у своїй країні. Звичайно, було багато конкурсів – ми брали участь, туди приїжджали балетмейстри з усього світу. Мені пропонували контракти, запрошували. Я казала так: якщо приїхати станцювати – будь ласка, але надовго до іншої країни – ні. І до того ж я не вважаю, що мій театр поступається в чомусь іншим. Він нарівні з усіма відомими театрами світу.

– Які найважливіші поради дасте своїй дочці у її 16?

– Для мене дуже важливо, щоб Юля у своєму підлітковому віці всім, що її тішить чи турбує, ділилася зі мною чи татом. Для мене буде щастям, якщо вона насамперед відкриватиметься нам. Я їй завжди кажу, що в будь-якій ситуації мама й тато – найвірніші друзі. Ніколи не треба боятися питати, розповідати, радитись. Вона в нас дівчинка з характером, її не змусиш робити те, чого не хоче. Дуже цікава дитина. Не схожа ні на мене, ні на Жору. Зараз усі діти такі – зі своїми інтересами, цікавими глибокими висновками про життя. Я, чесно кажучи, від неї навіть дізнаюся багато нового. Наприклад, скільки рисів живе в Карпатах. Я ніколи не замислювалася над цим, але це цікаво.

– Так сталося, що ваші і тато, і мама пішли із життя від раку. Звідки такий містичний збіг?

– Я не бачу в цьому містики. У 90-х роках їм жилося непросто, тато свого часу воював в Афганістані. Крім величезного стресу, мав неабиякі проблеми з харчуванням, а це хвороба Боткіна і багато іншого. У мами своя історія: на той час не було нормального профілактичного обстеження жінок. Бігли до лікаря, коли вже сильно заболить. Додайте сюди Чорнобиль. Усі мамині подруги після 45 років мали ті чи інші проблеми з жіночими органами. Їхнє покоління дуже постраждало. З татових друзів уже нікого не залишилося. Сам він пішов у 29 років… Коли ми звернулися до лікарні щодо хвороби мами, було вже пізно. Вона згоріла за місяць – допомогти було неможливо. Але досі живі мої бабусі – я в них залишилася одна і дбаю про них.

– Як вам вдається зберігати добрі стосунки із колишнім чоловіком – відомим футболістом Георгієм Бущаном?

– Моє переконання – подружжя може розійтися і по-доброму. Раніше думалося, що у вас одна дорога на все життя, а потім виявилося, що у кожного своя – і вони теж щасливі. Я не можу сказати, що розлучення далося легко. До стосунків, які зараз є між нами, треба було йти – це велика робота. І моя, і його. Однак ніколи не зрозумію людей, які в публічній площині поливають одне одного брудом. Особливо коли в сім'ї є діти. Насамперед треба думати про них. На розлученні життя не закінчується, а дитині читати через роки, що мама сказала про тата. І навпаки. Вважаю, що наше завдання – показувати дитині, що батьки нехай і не разом, але щасливі і люблять сина чи доньку.

– Хочете ще дітей?

– Як Бог дасть. У мене зараз немає такої мети, але якщо складеться – буде чудово. Є багато балерин, особливо в минулому, у яких взагалі не було дітей, бо для професії це дуже відповідальний вчинок. Але я вважаю, що якщо є можливість народити, це щастя.

– Не секрет, що балетний світ – жорстокий. Щоб прибрати конкурентку, в пуанти підкидають голки та скло. З вами таке бувало?

– Це було ще за часів конкурсів – підбривали мені тесемки на пуантах, щоб порвалися під час виступу. Це робили дорослі, не діти. Є такі матусі, які йдуть на такі капості, щоби призове місце дісталося їхній дитині. Моя Юля зараз займається бальними танцями. Неможливо уявити, що я піду і підкидатиму скло в туфлі дитині, з якою вона змагається. Але хтось такі речі вважає нормальними. Ой, всяке бувало… Могли вкрасти пуанти перед виступом. У театрі теж: підставити спеціально. Нині такого немає, але заздрість присутня, як у кожному творчому колективі. Нічого дивного: кожен особистість і хоче бути першим.

– Декілька років тому ви поставили рекорд для Книги рекордів України, зробивши 48 фуете на сцені. Розкажіть нам, хто нічого не знає про внутрішню кухню серії обертань, чому це багато? А скільки – норма?

– Стандарт вистави – 32 фуете. Це важкий елемент у балеті, не всі з ним справляються – і морально, і фізично. Ноги балерини стираються до крові. У моєму випадку складність була в кількох моментах. По-перше, є 32 такти і більше музики немає. Ми попросили нашого диригента під час вистави зіграти двічі. По-друге, просто в залі скрутити фуете – це не проблема. Тут йшлося про те, що це виконуватиметься вже в третьому акті вистави, коли танцюєш уже третю годину. Я готувалася до цього два місяці – треба бути фізично дуже витривалою.

– Якою ви заходите до гримерки після вистави?

– Зазвичай втома накриває десь через день. Спершу ти на емоціях: овації, гості. А потім вже відчуваєш, як залишають сили, починають боліти ноги. Але на те, щоб пожаліти себе, часу лишається дуже мало, бо знову біжиш до театру – і все спочатку.

– Якось ви вийшли на сцену у коштовностях за 12 мільйонів гривень. Що тоді відчували?

– Як у будь-якої жінки, відчуття були приголомшливими. Мені здається, коли надіваєш такі коштовності, перетворюєшся на королеву. Діаманти – це теж витвір мистецтва.

– Зазвичай такі виходи супроводжуються посиленою охороною. У вашому випадку так було?

– Було багато охорони – близько 10 осіб. Тільки я відтанцювала свою партію у "Віденському вальсі", мене оточили та вивели зі сцени. Я все віддала – і відчула неймовірне полегшення, бо дуже переживала за ці прикраси.

– Наприкінці жовтня у Національній опері України відгримів концерт "Христина Шишпор та зірки українського балету", квитки на який були розкуплені задовго до заходу. Чи плануєте у найближчому майбутньому повторити виступ?

– Зізнаюся чесно, для мене це був ризикований крок. Я дуже сумнівалася, здавалося, що, можливо, під час війни людям це не потрібно. Але коли набралася сміливості, мене підтримали і артисти, і дирекція театру. Підтверджувальним фактом того, що такого роду виступи потрібні зараз, стало те, що всі квитки були продані ще за три тижні до концерту. Я зрозуміла, що на правильній дорозі. Меседж події був таким – донести, що у нас є свої зірки балету, не варто рівнятися лише на закордонних, половина з яких наші вихідці. Треба розвивати наше, а не запрошувати іноземців та платити їм шалені гонорари.

Зараз мене часто запитують, чи будуть подібні концерти в майбутньому. Ми повторимо наш виступ у Києві і плануємо організувати тур Україною. А потім, можливо, і за кордоном себе покажемо. Сподіваюся, що ці плани здійсняться. А 31 грудня приходьте на нашу новорічну казку "Снігова королева", де буду грати головну роль.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Наталею Васько – про скандали на зйомках із акторами з РФ, Оксану Байрак і фільми, за які соромно: росіяни завжди обернуться до тебе з сокирою.

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!